Якими вони, ці дії, мають бути, з чого починати, як не схибити, як швидко досягти ефекту, яку стратегію пропонувати, яку тактику застосовувати…Ризиків надто багато, відповідальності понад край, загроза провалу неабияка, а виклики вже навіть не національні, а цивілізаційні. То ж вибір дороги, чи так званої «дорожньої карти» наразі є пріоритетною дією. Щоб не було потім як у тій дитячій казці: «Прямо підеш — коня загубиш, наліво підеш — себе загубиш, направо підеш — і себе загубиш, і коня».
Щоб не загубити ні себе, ні коня (в нашому випадку державу) потрібно з перших кроків засвідчити сильну командну гру. Спільність прагнень, єдність думок, моноліт дій – саме так в нинішній розбурханий час можна досягти і успіху, і домінуючої суспільної підтримки в заявлених масштабах світового українства. Навіть невелика розбіжність у трактуванні першочергових тактичних дій чи стратегічних версій - перспектив може призвести не лише до дезорієнтації симпатиків нової сили, а й до непорозумінь (як мінімум) із стратегічними партнерами всередині країни і за її межами. Натомість «багатовекторність» висловлювань членів заявленої (формально і опосередковано) команди з одних і тих самих питань досить швидко приведе до сумнівів в перспективності, а значить втрати уваги, падіння довіри, провалу реалізації задуманих державницьких планів.
Якими ж мають бути ці першочергові кроки-напрями (версійні стратегії) із багатьох десятків? Хотів би звернути увагу на кілька з них, а якщо точно – то на три. Як на мене, саме вони сьогодні є визначальними на цьому етапі і такими залишатимуться протягом всього наступного часу, бо є засадничими.
Тож ієрархія тем-викликів, а простіше проблем найнагальнішого вирішення вимальовується на рівні таких рівнозначних напрямів: комунікаційного, енергетичного, інституційного.
Перший, тобто комунікаційний, наразі на державному рівні не достатньо забезпечений (законодавство, організаційно-структурні елементи, механізми суспільно-інфраструктурної імплементації, системно-перманентної реалізації тощо), відповідно – не реалізований і що найприкріше – не усвідомлений. Зрештою у «попередників» це стало ключовою причиною електорального провалу, бо відсутність комунікаційно-інформаційного супроводу власних дій дало ефект несприйняття реформ взагалі (навіть позитивних результатів), а під час виборів вилилося у електоральну недовіру, що стало виключним управлінським нонсенсом.
Комунікації із суспільством на сучасному динамічному розвитку технологій і майже щоденною появою нових механізмів прямого донесення ідей, меседжів, фактів чи їхніх трактувань є серйозним викликом для влади будь-якої країни. Для України в її нинішньому стані безперервних комунікаційно-контентних агресій з боку Кремля це ще й зброя і форма захисту та протидії ворогу.
Комунікації – це насамперед відкритість, прозорість , публічність. Але якщо перші дві категорії є швидше регламентними і можуть досягатися за певних умов (бажання, наполегливість, необхідність тощо) через технологізовані регламенти управлінської стилістики, то публічність є вираженням стиля життя, причому і влади, і громади, і громадянина. Публічність відійшла від минулої статусності і перейшла зараз в потоково-горизонтальну і обов’язково партнерську. Наскільки це розуміння публічності відіб’ється в реаліях нової управлінської стилістики, буде видно вже найближчим часом.
Другий напрям – енергетика. Однак тут не говоритиму про традиційну чи навіть новітню енергетику, бо сказано на цю тему більш ніж достатньо, і в додаткових фахівцях немає потреби (хоча в нашій команді такі є теж).
Україна у своїй сучасній історії демонструє світові і Європі насамперед зразок громадянськості та ціннісних підходів до цивілізаційного виміру життя. Особливо це відображається в цивілізаційній жертовності української нації і тема ця потребує продукування на державному рівні і в міжнародному середовищі. Тому маємо підходити до вирішення нагальних проблем держави і суспільства через усвідомлення потенціалу енергетики середовища життя, енергетики щастя, перспективи, молодості і старості тощо. Тобто енергетики всіх масштабів.
А ще розуміння (і застосування) потужностей глобальної людської енергетики по відношенню до України. Цей аспект, до речі, має унікальну багатовимірність: від підтримки нашого протистояння путінському режиму до визнання, приміром, українців найсексуальнішою нацією.
Третій напрям – інституціалізація. Вона в нинішньому стані країни не має завершеної логіки державного будівництва і відповідно дієвої реалізації. Насамперед адресував би це до функціоналу РНБО. Тут варто наголосити на тому, що досить часто (якщо не завжди) ми уповаємо на старий традиційний функціонал з довгими процедурами реалізації. Але ж світ змінився (і це якраз довела команда нинішнього президента на травневих виборах). Технологічність, яка народжується на платформі інноваційності, створює ефект трансформаційності, тобто навіть звичні поняття і явища набувають в сучасних умовах нової якості. А раз нова якість, то і нові підходи, рішення, перспективи.
Новий функціонал цього органу мав би передбачати можливість сприйняття проблеми в режимі постійної ситуативності, бо саме в динамічній ситуативності (а не старих державних статусних статиках) ми живемо зараз.
Ситуативність публічних динамік потрібно розглядати як стратегічний інструмент координаційного управління. З умовою передачі повноважень і відповідальності з позиції часу (не статусу чи посади), тобто створюється можливість швидкого вирішення ситуативної проблеми в межах компетенції нижчого за ієрархією управлінського рівня, який на визначеному етапі отримує абсолютну самостійність при збереженні повноти відповідальності.
Відтак на всіх етапах дискусій, коли проблема упирається в персоналії, варто переводити розуміння суспільства на інституційні рейки. І в цьому переліку і офіс Президента, і парламент, і нові (старі) ОДА тощо.
Тому, продовжуючи тему, не губернаторів слід відшукувати в публічному просторі, а відпрацьовувати їхній функціонал ексклюзивного управління. Управління координації і розширення можливостей, коли це розширення (починаючи від РНБО і парламенту) перетворюється в модальність нової управлінської стилістики та автоматично генерується у постійну державницьку відповідальність. Варто усвідомити, що коли у нас немає відповідальності короткої (посадової), тоді у нас немає відповідальності і національної.
І на завершення кілька слів про геополітичні статуси і геостратегічні мрії.
Тривалий час нашої новітньої історії ми задовольнялися своїм місцем в регіональному геополітичному розкладі та навіть претендували (без особливого ентузіазму) на роль суб’єкта-посередника у вирішення проблем деяких країн-сусідів. Це історія ХХ століття. Нинішній динамічний вік в швидкісному варіанті переформатовує минулі розуміння в сучасні тренди. Зокрема ми маємо усвідомити, що геополітичний статус у світовій історії – пройдений етап, історичний бекграунд стилістики епохи міжнародної статики. Натомість міжнародна політика перейшла до оперування геостратегічними вимірами, бо вони надають ширші можливості і формують нові потенціали. Геостратегії, за великим рахунком, це відповідальність сучасного управління по відношенню саме до всіх народів світу одночасно, а не тільки їхніх еліт чи, не дай боже, гібридно-тоталітарних режимів.
Якщо розглядати нашу країну на світовій мапі через призму геостратегії, то треба зафіксувати на рівні поточного і перспективного формування власної міжнародної політики не лише лінії традиційних зв’язків і впливів, приміром Україна – США, Німеччина, Франція тощо. Це обов’язково і нові лінії відповідальності: Сирія, Іран, Венесуела і так далі. Бо в іншому разі сьогоднішня наша політична короткозорість вже завтра може відбитися потужним негативом з будь-якої точки світу.
Тут варто повернутися до проблеми інституціалізації. Якщо ми хочемо утримувати в постійній взаємодії лінії стратегічного комунікування, то мали би задуматися над зміною форм і механізмів державної координації. Наприклад розглянути питання заміни традиційних галузевих міністерств із їхніми застарілими функціями звітного контролю на інноваційні агенції, а ще краще – платформи формування геостратегічних трендів за визначеними напрямами.
Питання зміни стилістики державного управління і переведення всіх, зокрема, економіко-соціальних парадигм на нові рейки координації і партнерства вимагає передусім переформатування суспільної свідомості в напрямі не лише національного, а саме цивілізаційного патріотизму. І це, мабуть, найбільша проблема, яка постає на сучасному етапі розвитку модернової української держави.