ГоловнаСуспільствоВійна

Війна поза гендером. Як жінки несуть службу у лавах Збройних Сил України

На четвертому році війни фото дівчини у камуфляжі вже не викликає ажіотажу і сплеску коментарів, гідних часів середньовіччя: «Війна – не жіноча справа»; «Дівчата на війні – самі проблеми», «Пішла на службу, аби знайти собі мужика» тощо. За час АТО неслабка стать довела свою боєздатність, а суспільство, своєю чергою, навчилося приймати її вибір і право захищати країну із зброєю у руках. Чи майже навчилося?

Тривалий час жінки не мали права офіційно обіймати бойові посади. Тобто виконували роботу снайперки, гранатометниці, кулеметниці, а офіційно вважалися кухарками, банщицями, у найкращому разі санітарками. Збройні сили змушені були переглянути деякі уставні норми. Стали доступнішими форма та взуття малих розмірів. Але за ці роки воїтельки, на відміну від чоловіків, мусили битися на два фронти: окрім зовнішнього ворога, долати бюрократію і упередженість системи.

Переламним моментом, чи то пак одним із таких, стала історія з парамедиком Оленою Шарговською, що, відслуживши у лавах добровольчих медичних батальйонів, вирішила підписати контракт до бригади, котра добре її знала та була б рада бачити. Та у грудні 2015 року вона несподівано отримала відмову. Причиною був наказ командира військової частини А1314 генерала-майора С. І. Наєва від 5.12.2015 про тимчасове припинення набору жінок на військову службу на контрактній основі, що суперечило нормам Конституції України, згідно з якими чоловіки й жінки мають рівні права, а також обов’язки захищати Вітчизну та її територіальну цілісність.

21 січня наступного року у якості «отвєткі» у столиці відбувся «Марш невидимого батальйону» – хода на підтримку права жінок служити у війську та проти дискримінації за ґендерною ознакою у ЗСУ. Жінки у камуфляжі та у фартухах пройшли маршем та символічно склали кухонне знаряддя на порозі Міноборони. Інформаційна хвиля спрацювала: наказ невдовзі було скасовано.

У червні 2016 до наказу МО №337 внесено зміни, що дозволили жінкам-військовослужбовцям призначатися на бойові посади, пов’язані з більшим ризиком і відповідальністю. Тепер вони можуть бути розвідницями, снайперками, командувати бойовими машинами.

Станом на сьогодні у лавах Збройних сил несе варту понад 20 тисяч жінок. Історії трьох із них перед вами.

Валерія Бурлакова: «Ніхто з побратимів не відправить мене варити борщ»

Фото: Олексій Кондаков

Валерія Бурлакова, більшості друзів і побратимів відома як Лєрка, належить до тих, хто воїном народився. До війни працювала журналістом «Українського тижня» і мала унікальну здатність опинятися на місці конфлікту раніше, аніж отримувала відповідне завдання від редакції. Будь-яка завдана кривда, правопорушення чи несправедливість вилазили винуватцям боком: хоча били їх виключно словесно, але боляче і від душі. На фронті має чи не найбагатшу бойову біографію: з кожного підрозділу, виведеного з фронту, вона переводиться до бригади, що воює.

Зараз гранатометниця у другій штурмовій роті 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» ЗСУ. «Спочатку я 2014 року була у «Карпатській Січі», – згадує Лєра. – Ми стояли у Пісках, це була окрема добровольча чота, жодним чином офіційно не зареєстрована. Згодом увійшла до 93-ї. На той момент я не повністю розуміла, що відбувається в армії із спеціалістами-жінками. І коли мені запропонували посаду радіотелеграфіста, образилась і поїхала. Я просто не розуміла, що мені не можуть запропонувати іншу посаду, хоча офіційно я була б телеграфістом, але виконувала б завдання гранатометника. Потім все одно поїхала в 93-ю на шахту «Бутівка», де мене оформили санінструктором, але де-факто я була стрільцем. З 93-ї бригади, коли її вивели на полігон, перевелась до 54-ї, куди з 93-ї пішло доволі багато людей. 54-та на той момент була на Світлодарській дузі».

У квітні цього року бригаду вивели на полігон, і дівчина разом із групою однодумців перевелася у «Донбас-Україна»: «Там доволі складно було з переведенням, нам довелось оголосити голодування, тому що командування не хотіло йти нам назустріч. Навіть навпаки, намагались розкидати нас у шість різних бригад на посади, яким ми абсолютно не відповідаємо. Просто аби позбутися. Але Філін, комбат «Донбасу», пішов нам назустріч. Навіть приїхав і забрав нас. Зараз ми всі разом на сході».

Бурлакова не лишає нікого байдужим. Одні її ненавидять, ставлячи за вину бунтівний характер та звичку виносити на публіку усі «підкилимні» негаразди. Інші, навпаки, захоплюються залізною волею та здатністю весь час пробиватися на передову.

Фото: Олексій Кондаков

На початку війни вона їздила фронтом як журналіст. Брати до своїх лав її не хотіли не так через стать, як через брак навичок: «Досвіду у мене не було взагалі ніякого. Звісно, я не проходила строкову службу, жодних вишколів. Здається, першим моїм кроком було відправити заявку у батальйон «Донбас», на той момент, ще коли він був разом. Але мені ніхто не відповів. Потім я їздила як журналіст. Намагалась ще у пару батів попроситися, але теж марно. Потім була на айдарівському вишколі, отримала якісь базові знання, але з «Айдаром» не склалося. Тоді я опинилася у «Карпатській Січі», а там вже проблем не було. Проблеми були через те, що я колишній журналіст. Комбат був впевнений, що я маю займатися прес-службою, а я у Пісках від нього ховалася під ліжком практично, щоб мене не забрали на штаб».

Більшість умінь здобувалися «у полі». Коли бійцям дали АГС, ті не уявляли, що з ним робити. Скачали інструкцію з інтернету, почали опановувати. «З мінометом мені пощастило більше, бо на той момент «Правому сектору» на Світлодарській дузі віддали перший наш міномет, – згадує боєць. – По-перше, приціл на АГС схожий, тобто це не стало якимось там космосом. Та був навідник, мій хороший друг Ігор Слойко, і він мене навчив абсолютно усього дуже швидко. Я жодного разу не була в «учебці». Зізнається: міномет їй найбільш до душі через свою результативність.

Каже, найважче на війні пережити тишу: «З одного боку, коли бої, нічого доброго у тому немає. Ти розумієш, що втрати є, сам можеш померти чи хлопці поруч із тобою. Це теж тяжко по-своєму. Думаєш: Боже, коли це вже закінчиться? Коли це жорсткі бої, як у нас у грудні було. Але зараз ми опинились у секторі «М» (Приморський напрямок. – Прим. авт.). Це не найгарячіша точка. Були певні моменти. Наприклад, «Гвоздиками» обстріляли першу роту, спалили бліндаж. Пацани ледь винесли зброю, все горіло. Але здебільшого ти сидиш годинами, дивишся на місяць, там, де сєпари. Відкривати вогонь не можна, вони по нам теж не відкривають. И ти просто більше не розумієш, навіщо ти там».

«Думаєш: чорт, я в принципі маю що робити в Києві. Може, я була б там корисніша. Може, якщо я скучатиму за війною, викопаю собі ямку серед поля, буду дивитися на місяць три години на день. Це найтяжче. І бачити такий самий настрій у побратимів».

Із побратимами стосунки чудові, адже більшість друзів «мігрує» з бригади до бригади разом із нею: «Зараз у «Донбас» з 54-ї я прийшла теж зі своїм колективом. Ми всі знаємо один одного, знаємо, хто чого вартий. Тому не може бути такого, що мене хтось відправить варити борщ».

Окремих умов для дівчат нема, от хіба на базі «Донбасу» для воїтельок передбачено більше комфорту. «Дівчатам видали матрацики, для дівчат пропонували якусь окрему мінералку, трохи кращу ніж ту, що видає ЗСУ, дівчата мали право приймати гарячий душ щодня, – згадує Лєра. – З такою фантастикою я зіткнулася вперше. А так, звісно, ми живемо в одному місці, побут у нас однаковий».

Фото: Олексій Кондаков

Певна річ, навіть у найгарячіших точках дівчата лишають за собою кілька маленьких суто дівчачих звичок. Якщо саму Лєру на фото іноді можна впізнати за злегка підмальованими очима, то деякі її посестри підходять до справи ґрунтовніше: «У нас є Ксена, вона ж Братанчик, яка фарбується постійно. Це насправді фантастична просто людина. Ми всі не можемо перестати цьому радіти. Коли ми ще стояли на дузі с 54-ю, на варту вона заступала вночі. Коли вона прокидалась близько дев’ятої вечора, була зима та було темно, Ксена, щоб іти на пост сама, фарбувалася. Ретельно так. Йшла на пост, ніхто її там не бачив, оскільки наступу не було. Приходила, змивала косметику, лягала спати. Прокидалась, коли вже темно, фарбувала очі і губи, вона дуже довго фарбується, «с чувством, с толком, с расстановкой». Ми навіть віршика про це придумали. Але він з матами.

Олівцем малює очі

Хто в окопі серед ночі?

По**й міни, по**й танчик!

Хто це, діти?

Це Братанчик!»

Війна лишає по собі не лише контузії та втрати. Зміни, що відбуваються всередині, будуть переживатися і осмислюватися не один рік. «Перша глобальна зміна у тому, що мені дуже тяжко розмовляти з людьми про щось, крім війни, – говорить Бурлакова. – У мене й до цього було доволі обмежене коло людей, з якими комфортно. Зараз воно звузилось до волонтерів, військових, а решти людей я намагаюсь уникати. З одного боку, ми, звісно, усі стали сильнішими, є мільйон речей, яких ми не боїмося. Тому що якщо ти, умовно кажучи, майже не боїшся смерті, то не можеш боятися втратити роботу, з кимось посваритись, що на тебе хтось не так подивиться. Мільйони речей, про які щодня думають люди. Але з іншого боку, як якийсь режисер російський казав, що у Чечні втратив ногу та віру в людство, і цього відчуття дуже тяжко позбутися. Ти втрачаєш інколи ногу, інколи просто віру в людство, інколи і те і інше. І з цим вже доволі важко жити далі, бо ти вже трохи інший».

Під час війни Валерія написала книгу «Життя P.S.» (видавництво «Темпора»), пронизливий фронтовий щоденник, присвячений загиблому нареченому. Книга-посібник, здатний доступно і болісно пояснити, що таке війна, тим, хто там ніколи не був.

Зараз Лєра вступила на заочне навчання до Академії МВС – хоче здобути другу освіту для кращого розуміння процесів, які відбуваються у суспільстві та ЗСУ. «Я як журналіст часто ходила на судові засідання, – розповідає вона. – У нас є багато дуже дивних кримінальних справ. На війні я часто стикалася з тим, що є багато непорозумінь юридичних у керівництва Збройних Сил з солдатами. Ця освіта мені потрібна не для того, щоб стати адвокатом чи прокурором, а просто щоб мати краще уявлення про якісь такі аспекти, як контракт, наприклад. Мати змогу поговорити з юристом бригади на рівних. Чи, якщо працюватиму далі журналістом, впевненіше почуватися у суді. Це заочка, друга вища, вона не займає багато часу. Головне, щоб мене відпускали на сесію».

Санька-з-розвідки: «Далі мене тільки сепаратисти»

Фото: Олексій Кондаков

Коли ми побачили її вперше, вирішили, що це хлопець. Навіть коли вона заговорила, це враження не зникло. «Ну от, знайомтеся!» – представив нас в. о. начальника штабу 53-ї бригади із позивним Купол. Олександрі Осипенко було 19, коли вона пішла на фронт. У 12 дівчина стала кандидатом майстра спорту з карате, а чотири роки потому на Кубку України з карате захистила звання майстра спорту. У секції спортивної стрільби має другий юніорський розряд. Кадетський ліцей закінчила з відзнакою.

«У 16 років я навчалася у військовому ліцеї, там доволі серйозно ставилися до подій, що відбуваються на сході країни, – згадує дівчина. – Щотижня приходив священик, молилися. Культурно-освітня програма була. Я закінчила ліцей і буквально за півтора місяці уже підписала контракт». До кінця особливого періоду.

Зараз вона кулеметниця, працює з АК 74 і ПКТ. «По-військовому тут мене знають як Саньку-з-розвідки. Тому що колишній мій підрозділ був саме розвідкою, понад рік я у ньому провела. Але все-таки чомусь вирішила у піхоту перейти. Також кулеметником, на передову. Далі мене нікого немає, там тільки сеператисти!» – сміється вона.

Уродженка Харкова, Олександра вступила до військового ліцею у Тернополі. «Дівчачих» забавок не терпіла змалку: «Хотіла бути військовою з шести років. У першому класі нас колись знімали на відео, і мене найпершою спитали: «Ким ти хочеш бути?» Я кажу: «Або спецпризначенцем, або військовим!» Все. Крапка. У другому класі була ситуація: на Новий Рік всьому класу були подарунки… Приходжу додому в сльозах, мама в шоці: що сталося?! «Мамо, вони мені ляльку подарували!» Мама розсміялася, ми з нею пішли у магазин, вона мені купила поліцейський набір, де наручники, пістолетик, всяке таке. І все, у мене море дитячого щастя…»

Фото: Олексій Кондаков

На фронт потрапити було непросто, адже окрім статі перешкодою був вік: «Потрібно було отримувати дозвіл від АК «Схід» на те, щоб увійти в зону АТО, на передову військовослужбовцю віком до 21 року. Вийшов наказ, що до 21 року не можна в АТО. Писали рапорт, тоді ще на черкаському полігоні були, - щоб дозволили вихід. Те, що дівчинка, теж було проблемою – не хотіли брати на передову. Казали: «Кухарем підеш, зв’язківцем підеш!». Я казала: «Подивіться на мене! Як ви вважаєте, я кухар, я зв’язківець?! Буду ото з катушками бігати, як напад, по полю…» Піхота – цариця полів, як казав мій майор ротний».

Стосунки з керівництвом у дівчини складаються непросто. Ще з порогу в. о. начальника штабу, дізнавшись, що ми готуємо репортаж про жінок-військовослужбовиць, видав: «Щось мета вашого візиту віддає фемінізмом!» Він нарікав, що дівчина про всі негаразди армійських буднів пише у соцмережах, суттєво перебільшуючи, а це, своєю чергою, тягне низку марудних перевірок і «головного болю».

Та й взагалі, дівчата на фронті, на його переконання – причина численних бід, мовляв, бійці закохуються, потім сваряться-стріляються… Сама ж дівчина визнає: «Найтяжче на фронті дається спілкування з начальством. Просто у мене не завжди виходить знайти компроміси – не приховую, коли мені щось не подобається». Каже, що неодноразово намагалася перевестися, та рапорти якимось дивом не доходять до адресата. Проте побратими ставляться до неї тепло і віддають належне.

«Щодо дівчат моя позиція до певного моменту була така: їм не місце в армії, тому що це все-таки чоловіча справа, захищати Батьківщину. Плюс до того це війна, деякі умови просто неприйнятні для військовослужбовців-жінок, – говорить розвідник із позивним Каспер. – Те, що я побачив із Сашою, реально моє враження і ставлення сильно змінило! Дівчина прийшла – їй 19 років. Начебто доволі молода, але вона у свої 19 років багато чого пройшла. Прийшла вже підготовлена. Займалася єдиноборствами, пройшла підготовку, снайперські курси. І доволі сильно вразила мене в хорошому сенсі на полігоні, коли побачив, як вона працює з гвинтівки. Теж саме по службі – справляється з поставленими завданнями. Коли було необхідно виходити на першу позицію, тобто вперше взагалі виходити на позицію, раніше її нікого не було! Це завжди страшно – іти туди, де жодного разу не був! Вона перша зголосилася».

Фото: стопкадр видео

На питання, хто на неї чекає, Саша сумно всміхається: «Це надто складно… Ну, може, зведена сестра. І бабуся». Мати дівчини підтримує іншу сторону і вважає вибір доньки зрадою. Натомість, війна подарувала Саші друзів: тепер у кожному місті країни в неї є хтось, хто буде їй радий.

«У плані побуту не дуже комфортно, – зізнається воїтелька. – Жити під землею все-таки не найкращий варіант. Особливо коли вона падає грудками просто на голову. Та й навіть коли немає обстрілів, у голові лунають звуки. Я живу з усіма. Раніше у мене було четверо людей в бліндажі, зараз троє. Зі мною живуть двоє хлопців. Ставляться добре».

Якщо з підрозділу Саші хотілося б піти, то з армії і фронту – ні. «Чесно кажучи, пишаюся тим, що я військовослужбовець, – говорить вона. – Але мені просто не особливо до душі те, де я зараз. Мені хотілося би професіоналізму, підучитися». Зараз дівчина заочно здобуває вищу освіту за спеціальністю «транспортні технології», проте подальше життя навіть після перемоги хоче пов’язати саме з армією.

«Звісно, коли вибухає щось дуже поруч чи свистять кулі, у тебе починає прискорено битися серце – це природньо! – говорить вона. – Починаєш думати, як би зробити так, аби у тебе не влучило. Головне – спокій, у будь-який момент тримати голову холодною».

Вільний час іде переважно на сон: «Насправді часу небагато, я не встигаю виспатися, ходжу у наряд три через три. Три години відпочиваю, три години у наряді».

Ми зустрічаємося у селі Троїцьке і спиняємося на руїнах старовинної церкви. Дівчинка, схожа на хлопця, із автоматом, виглядає дещо гротескно на тлі кам’яних барельєфів у вигляді хреста. Проста і водночас незбагненно складна, вона каже, що не вірить у Бога, бо вірити і сподіватися варто лише на себе. Зізнається, що пише вірші, любить зарубіжну класику та психологічне кіно. «Смерть бачила того, з ким разом служила, навчалася, – згадує. – Це трохи поміняло мене. У певні моменти ця картина проскакує уривками».

Анаконда: «Додушити до кінця»

Фото: Олексій Кондаков

Про причетність до війни в її образі свідчить лише камуфляж. Якби не він і не той факт, що зустріч відбувається на передньому краї у Широкиному, повірити, що перед тобою вояка, було би тяжко. «Я хоч нормально виглядаю? – перепитує вона перед камерою. – Мені здається, що така страшна, обшарпане від повітря обличчя…»

Вишукана, з легким макіяжем і ледь помітним французьким манікюром, із лагідним голосом і сонячною усмішкою, заступниця командира роти 59-ї бригади Альона Павлова із позивним Анаконда радше схожа на Дюймовочку, ельфійку чи іншого неземного персонажа. Тим не менш, без неї рота перестала би функціонувати.

Вона нарікає – раніше мала гарно поставлене мовлення, адже читала лекції. А зараз формувати думки стало складніше: «Раніше була якась програма – прийшов, відчитав, розповів, розкрився. Тепер у тебе безліч думок: туди віднести боєприпаси, туди завезти їжу, там полагодити майно, там речі забрати – як організувати логістику, як кому допомогти, аби хлопцям було спокійніше, краще. Я в роті одна жінка, і вони всі мені реально як брати!» Зізнається – хлопці бережуть і підтримують її, не відпускають без супроводу навіть у туалет: «Тут мене можуть захистити, можуть навчити стріляти з будь-якої зброї – ти навчений, бігаєш, ти повноцінна бойова одиниця!»

Закінчила тодішній факультет соціології (зараз тут навчають соціології та права) у КПІ, писала статті у наукові журнали. Має другу освіту – вчилася на факультеті податкової міліції у Національному університеті державної податкової служби, там же працювала 11 років. Почала з асистента кафедри, закінчила доцентом. Захистила дисертацію, стала кандидатом наук. Тема – подолання тіньових практик. Проходила практику у Нюрнберзькому університеті, ще будучи студенткою на факультеті соціології. Тоді її відправили на стажування до Німеччини як одну з найкращих студенток університету.

Проте відтепер пані доцент і лекторка – права рука командира роти: «Виконую всі ті обов’язки, що і він. Перш за все це робота з особовим складом. Індивідуальний підхід, соціально-правова допомога, забезпечення, ті самі боєприпаси, майнова допомога, проживання, плюс ще проведення розслідувань щодо поранень, доведення до відома статей, інформаційно-культурне забезпечення – у нас у батальйоні прийнято, що цим займаюся я. Хлопці називають мене сестрою, а коли сварюся – кажуть, що я як мамка…»

Фото: стопкадр видео

Її чоловік також воює. А вдома на батьків чекають троє дітей: 12-річні близнюки та їхній шестирічний братик. «Коли менший був маленький, я не могла собі дозволити іти служити, тому що дитина малесенька, і залишати на бабусю його було дуже важно, та й ті були ще трохи малі. Тому я була волонтером, – розповідає Альона. – Прибігала додому після лекцій, перевіряла купу курсових, готувалася до нових занять, писала статті… Така двіжуха була, а я розуміла, що не можу піти на війну, це нереально… Але у шпиталь я завжди ходила, брала дітей, вони у мене і спали у шпиталі, і їли…» Показує фото малечі на телефоні і каже, що всі троє – професійні спортсмени. Донька займається художньою гімнастикою, виконує програму кандидата у майстри спорту. Хлопці ж у олімпійському резерві з тхеквондо.

«Менший ще не розуміє, а старші – вже так, – розповідає жінка. – Розуміють, що у них немає батьків. Вони дуже самостійні, їм рано довелося стати дорослими, щоб виховувати молодшого. Тобто з чотирьох рочків у маленького не було ані мами, ані тата. Були бабуся, дідусь, але ви самі розумієте, що це не те. Я відпустку дріблю, щоб можна було частіше приїжджати. Вони змінюються!.. Іноді можуть грюкнути дверима – показати свою дорослість. Але я розумію, що правильне русло… Коли мені закидають, мовляв, нащо я покинула дітей, я ж жінка, я маю їх виховувати, я кажу, що хочу, щоб мої діти жили добре, і саме для того я тут. Щоб ваші діти сиділи за партами спокійно – чиясь мама має бути тут. Мама, тато – неважливо, чоловік чи жінка. Коли заходиш до якоїсь школи, одразу закриваєш очі і уявляєш, що десь у школі так само бігає маленький хлопчик. Він малюсінький, фізіологічно він не готовий був до школи, але психологічно – дуже готовий. Вчителька його називає «мій командир». «Такий самий, як тато!» – він цього прагне. У нього все має бути складено, все чітко – зошитки у папочці…»

Грізний позивний «приліпився» до неї ще під час першої кампанії під Попасною. «Чому Анаконда? – говорить вона. – Змії кусають. Я ніколи не кусаю. Але я люблю завершувати справу. Люблю допомагати людям і виборювати правду. Анаконда – це пітон, він душить. І я завжди «додушую» до кінця. Борюся, хочу, щоб все було правильно. Діти переростають «юнацький максималізм», а у мені він є ще й досі. І мабуть, саме тому я і тут, тому що я все одно вірю у щось таке правильне, чисте, сильне. І діти у мене такі самі, до речі».

Фото: стопкадр видео

Коли йшла на фронт, зіткнулася з низкою упереджень – і щодо статі, і щодо дітей, і щодо освіти («адже можна відсидітися у штабі!»).

«Найтяжче дається, мабуть, розуміння того, що ти один нічого не можеш змінити, – зізнається Анаконда. – Мені шкода наших хлопців. На жаль, наша влада не робить до кінця те, що могла би. А ще трохи вражає, що ти жінка, і «паркетні перевіряючі», «паркетні генерали», ставляться зневажливо: «Ти хто? А, молодший лейтенант?.. А, ну це ні про що!» І я бачу, що на деяких питаннях розуміюся набагато краще, ніж товариші перевіряючі, але… Цей совковий менталітет, він заважає. Тому що ми всі ішли добровольцями. Ми йшли творити нову армію. Нове покоління, яке прийшло не заради грошей. У мене була дуже престижна робота, у мене все є в житті, мені нічого не потрібно. Але немає одного: вільної землі. Я не хочу, щоб мої діти жили так, як я, не хочу цієї совковості. Саме тому я тут. І мене бісить, що я це не можу змінити. Але я дивлюся на хлопців, які працюють, на добровольців, не вони ж працюють просто так!.. Це дуже тяжко – іти в бій, не попрацювавши над собою. Вони реально працюють над цим. Їм за це не платять. І це ще більше надихає! Воїн не має статі. Це позагендерне поняття. Це не стать, це те, що ти відчуваєш у собі».

Особливих умов для єдиної жінки на передньому краї не передбачено, проте їх можна створити власноруч. Саме під час нашого приїзду хлопці працювали над утепленням кімнати для бойової сестри. «Це як приходити на своє звичайне робоче місце. Ти все одно його облаштовуєш під себе, – говорить Альона. – Створюєш свій затишок. Тазик води грієш, миєш волосся. Ти жінка, маєш за собою доглядати! Жінка – це берегиня роду. І навіть в армії ти маєш подавати приклад. У нас, до речі, командир дуже строгий у цьому! Були дівчата, які трохи за собою не слідкувати, і реально були проблеми. Це соромно, коли тобі роблять зауваження».

Вона запевняє, що сувора й жорстка з особовим складом, проте її побратими зізнаються у зворотньому: «Вона гарно справляється з роботою, але занадто добра, – говорить в. о. командира роти вогневої підтримки з позивним Терміт. – Вона всіх прощає! Інколи мене зупиняє, щоб я шкоди не наробив або когось не покарав. Або й навпаки, я її зупиняю… Співпрацюємо непогано, головне – результативно!»

Фото: стопкадр видео

До дівчат в армії він ставиться філософськи: «Ну, якщо чоловіків не вистачає в Україні, то дівчатами будемо компенсувати! Річ у тім, що у нашій армії немає такого питання, як ти почуваєшся, готовий чи не готовий. Сказали – зробив. Іншого немає. Деякі дівчата набагато кращі, ніж деякі хлопці, які там!.. Але все ж залежить від людини, чому вона туди пішла».

Перемир’я у цих краях вельми умовне, а відповідь бійці дають традиційно адекватну. Медики-добровольці – «Ангели Тайри» («АСАП»), що стоять поруч, дбають про те, аби всі мали навички та інструменти для надання першої домедичної допомоги. Анаконда зізнається – один раз їй довелося застосовувати це вміння.

«Коли ти потрапив сюди, показуєш, що ти за людина, не можеш накласти фарбу і грати якусь соціальну роль, – говорить вона. – Тут немає ролей, тут є твоє внутрішнє «я», яке завжди на тобі. І тут ти не можеш вдавати із себе щось, тут ти такий, який є – з усіма своїми тарганами, примхами, добротою, щирістю, ніжністю, або навпаки – злістю, брехнею. Тут твоє нутро виходить назовні. Знаєте, я навіть в чомусь і рада, що усі мої страхи вийшли. Це брехня, що смерті не боїшся. Боїшся. Ти розумієш, що у тебе є діти, мама, тато, які чекають. Але я не боюся складнощів. Складнощі – це те, через що ти можеш пройти. Як-то кажуть, Бог не дасть тобі ніколи більше, ніж ти можеш витримати».

Вона мріє, що колись теперішні бійці й волонтери приїздитимуть у вже мирне Широкине із дітьми і ходитимуть знайомими місцями. По завершенню війни планує таки стати мамою: «Віддати все-таки те, що я за ці два роки, можливо, втратила, і досвід, який я набула, передати дітям. Все те, задля чого я тут, щоб вони зрозуміли, що це недарма. Що не просто так гинули мої друзі і подруги. Недарма відчувалося, що таке тепло і холод. Що таке бути голодним і нагодованим. Що таке хліб, саме поняття хліба. Що таке рід. Хочеться все-таки донести це своїм дітям. 

"Можливо, колись я повернуся до викладання. Але це буде пізніше. Я хочу після цього всього нормально адаптуватися до цивільного життя. Це трошки складно», - говорить Альона.

Фото: сто-кадр видео

Вона багато розповідає про маріупольських волонтерів, які допомагають, і про селян, які влітку діляться з бійцями то картоплею, то морквою. Про тих, хто кричить у спину прокльони, і тих, хто лізе у найпекельніші точки, кому хочеться віддати свій хрестик-оберіг. Про любов до життя, яку відчуваєш після того, як твій бліндаж рясно обстріляли з 82-го міномета. Про троянди, яких у цих краях найбільше і які відтепер і вдома асоціюються з війною.

«Найцінніше, що дала війна, мабуть, це дружба і гідність, – говорить Альона. – Дуже дякую москалям за те, що вони навчили нас всіх любити свою державу. Вони показали, якими дружними ми можемо бути, як можемо віддавати останнє, щоб жити у мирі, на своїй, Богом даній землі. Це моя земля, ми їх сюди не кликали, і вони мають піти звідси. І неважливо, де це, що це за територія – чи це Київ, чи Харків, чи Донецьк. Це наша земля!»

8,5% військових – жінки

Психолог та засновниця громадської організації «Психологічна підтримка та реабілітація «Вільний вибір» Тетяна Руденко, що працює з бійцями, їхніми родинами та переселенцям, переконана, що адаптація на службі та після повернення залежить виключно від людини. «Гендерне питання у плані адаптації та інших подібних процесах не стоїть в принципі, тому що будь-хто є індивідуальністю, це залежить тільки від окремої особистості», – говорить вона.

Фахівець переконана, що найбільшими перешкодами для військовослужбовиць є незадовільні умови (наприклад, неможливість дістати форму за розміром, що часом досі лишається проблемою), а також фактор насильства, що, на жаль, також існує. «Можна говорити навіть про те, що є сексуальні домагання, і це дуже ускладнює процес служби. Вони отримують, по суті, подвійне чи потрійне навантаження», – констатує Тетяна.

За словами психолога, жінки після повернення, стикаються з тими ж проблемами, що й чоловіки. Єдине, що вони дуже часто чують не «ми тебе туди не посилали», а «ти ж мать, тєбє дєтєй рожать!». А якщо жінка вже має дітей – то й поготів, вона додатково відчуває тиск на цю жіночність, і це ускладнює процес, виникають злість і спротив, відчуття, що «мене не сприймають».

Юрист-аналітик ГО «Юридична сотня» Станіслав Івасик запевняє, що позитивні зміни у законодавстві, що мали місце 2016 року, призвели до суттєвого збільшення кількості жінок у армії в 2017 році. «8,5% військовослужбовців – жінки, це середній показник по Європі, доволі непоганий», – говорить він. Проте попри ці зміни, обмежень і досі існує чимало. Для порівняння, якщо у армії США для жінок відкрито 100% посад, то у нас – від сили 30%. «Якщо в нас є десь 1000 посад сержантського, рядового, старшинського складу, то для жінок з них відкрито не більше 300, – коментує юрист. – Не всі посади доступні громадськості, деякі з них зашифровано для службового користування, точних даних надати не можу».

Жінка досі має чимало перешкод щодо потрапляння у зону бойових дій. «Законодавство побудовано так, що, по-перше, жінку тільки у виключних випадках відправляють у відрядження, – говорить Станіслав Івасик. – По-друге, у добовий наряд її не можна призначити. По-третє, існує ще багато умов… Так все прописано, що жінку ставлять у другу чергу, якщо доходить до виконання військової служби чи ведення бойових дій. Багато командирів не хочуть стикатися з цими законодавчими труднощами і намагаються уникати жінок у своїх підрозділах».

Фото: humanrights.org.uа

Особлива проблема – вікова дискримінація. Для жінок максимально можливий вік укладання першого контракту – 40 років, а для чоловіків це залежить від військового звання та посади, на яку вони подаються. «Може бути від 45 до 50 років, – коментує юрист. – Тому жінка втрачає 5–10 років. По-друге, жінка може служити максимум до 50 років, в чоловік, залежно від військового звання, до 60 чи 65-. Тобто аж 15 років жінка втрачає у своїй військовій службі, а це означає, що вона, по-перше, нижче звання отримує, а по-друге, це впливає на її пенсію, бо вона розраховується залежно від звання. І це призводить до того, що у нас дуже мало жінок на високих посадах: вони не встигають дослужитися. В Україні нема жодної жінки-генерала».

Окрім цього, жінки рідше потрапляють на військові збори. «У нас є декілька видів військових зборів – позачергові, чергові, перевірочні, – розказує Івасик. – Жінок направляють тільки на перевірочні, вони дуже рідко відбуваються, тому жінка, яка перебуває у запасі, швидко втрачає кваліфікацію».

Не менше «палиць у колеса» отримують військовослужбовиці під час служби і звільнення у запас. Якщо чоловік здобуває військову облікову спеціальність, аналог освітнього ступеню, вищої освіти, тоді він, приходячи в запас, зараховується до запасу першого розряду. «Це означає, що він більш висококваліфікований, і коли його потрібно мобілізувати чи призначити на якусь військову посаду, його призивають за відповідним фахом і на відповідну посаду, – пояснює фахівець. – Жінка ж, незалежно від того, чи здобула військово-облікову спеціальність, чи ні, зараховується у другий розряд. Це означає, що її тільки у виключних випадках долучають, і може таке бути, що навіть незалежно від військово-облікової спеціальності».

Офіцер Управління правового забезпечення Генерального штабу Збройних сил України Інна Заворотько, своєю чергою, в свою чергу зазначає: «Забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків і жінок у ЗСУ наразі є актуальним питанням, для вирішення якого керівництвом ЗСУ прикладається багато зусиль. З початку збройної боротьби з агресором керівництво ЗСУ прийняло необхідні рішення задля залучення жінок до військової служби, і що найголовніше – до служби на «бойових» посадах. Такі зміни стосуються усіх категорій військовослужбовців: рядового, сержанського, старшинського, а також офіцерського складу. Однак наразі нормативно-правові акти України, які регулюють порядок проходження військової служби, досі містять норми, які урізнюють статусні позиції військовослужбовців-жінок і чоловіків».

Певною мірою цю несправедливість здатен послабити законопроект №6109, розроблений спільно Управлінням правового забезпечення ГШ ЗСУ та депутатським корпусом за співпраці з ГО «Юридична сотня». Наразі він очікує на затвердження Верховною Радою. Він має врегулювати три основні проблеми: обмеження щодо проходження служби військовослужбовцями-жінками у запасі; зрівняння вікового цензу для жінок і чоловіків при прийнятті на військову службу; та уніфікацію принципів призначення до складу добового наряду, направлення у відрядження та проходження військових зборів військовослужбовцями-жінками і чоловіками. У цьому випадку, за словами Інни Заворотько, певної дискримінації зазнають також чоловіки: «Наприклад, жінка-військовослужбовець, яка має дитину віком до 14 років, може бути направлена у відрядження (зокрема і до району проведення АТО) виключно за її згодою. Таке право у військовослужбовця-чоловіка, який має дитину віком до 14 років, відсутнє». 

Станістав Івасик каже, законопроект у Верховній Раді і вже навіть ставився на голосування. Але, додає, «ставився під кінець дня, робота недисциплінована, і на той момент вже мало депутатів було в залі. Тому фізично не було достатньо голосів, щоб його прийняти».

***

Матеріал підготовано за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter