ГоловнаСуспільствоНаука и религия

Наука VS належний документообіг: що потрібно українському суспільству?

Останнім часом науковці України обговорювали кілька скандалів, пов’язаних з плагіатом. Найяскравішим прикладом є справа Катерини “Лептонівни” Кириленко — блискучого представника керівної академічної спільноти, докторська дисертація (зі спеціальності “педагогіка”) якої є значною мірою результатом крадіжки шматків тексту з різних джерел.

Катерина Кириленко
Фото: DT.ua
Катерина Кириленко

Певною мірою “Лептонівні” не пощастило. По-перше, як мінімум один з вкрадених нею шматків виявився повною маячнею про “лептонного бога”. По-друге, її викривачів дратує те, що Катерина Кириленко є недоступною для будь-якої критики, адже її чоловік є начальником над будь-яким науковцем. Якщо за законом “Лептонівна” має бути позбавлена ступеню за фальсифікацію наукової діяльності, у нашій країні змінять не лише закони, а й самі уявлення про то, що це таке — наукова діяльність.

На плагіаті спіймано міністра Гріневич, екс-прем’єра Яценюка, ректора та екс-міністра Ніколаєнка та інших високоповажних персон. Результат приблизно той же самий. Якщо ми будемо доводити, що ці керівники — поза наукою, в Україні може не стати ніякої науки, але ці люди усе рівно лишаться поважними науковцями.

Я всебічно схвалюю діяльність викривачів плагіату, таких, як Тетяна Пархоменко, Ірина Єгорченко, Світлана Благодетелєва-Вовк та їхні колеги. Ці сміливі та принципові жінки намагаються зробити наш світ чеснішим та чистішим. Але, на мій погляд, питання плагіату є частиною іншої проблеми — відсутності загальноприйнятих критеріїв науковості, які поділяли б природничники та гуманітарії (особливо — відповідальні керівники у гуманітарній царині).

Природничі уявлення про наукову діяльність будуються на науковому методі. Наукове дослідження має базуватися на певним чином зібраних емпіричних даних. Воно має включати їх обробку адекватними методами. Висновки роботи мають бути обгрунтовані наявними даними та їх обробкою. Гіпотези і доведені результати слід чітко розмежувати. Висновки мають бути потенційно корисними для розуміння якихось проблем або вирішення якихось практичних питань. Така побудова дослідження вимагає прозорості в тому, звідкіля що узялося. Джерела емпіричних даних, особливості процедури дослідження, мають бути зрозумілими для читача наукового тексту. Використання чужих даних або чужих фрагментів тексту без зрозумілого посилання на них руйнує сам науковий метод. Ці вимоги зрозумілі усім (точніше — майже усім), хто працює у галузі science — у науці.

Але слід розуміти, що існують тексти, до яких висуваються зовсім інші вимоги.

Мені доводиться виконувати обов’язки керівника практики біологічного факультету. Крім іншого, я маю готувати накази на проведення практик. Ці накази роблю або я сам, або працівники деканату, а потім підписує керівництво установи. Наказ — достатньо складний текст, що має відповідати багатьом вимогам. Як його роблять? Беруть зразок такого наказу. У перевірену форму вставляють фрагменти інших документів (списків студентів, рапортів кафедр тощо). Усе це необхідно певним чином узгодити, передбачити різноманітні збої і надзвичайні випадки та вірним чином перекласти відповідальність за них на когось іншого...

Фото: Facebook/Володимир Карплюк

Готуючи наказ, я можу вказати себе, як особу що його підготувала (відповідає за нього). Якщо відповідаю за наказ я, не має значення, писав його я сам або працівник деканату, використовували ми для нього фрагменти тексту з інших документів, або ні. У разі неприємностей за негативні наслідки відповідає керівник, а перед ним — я, бо саме мене позначено як того, хто готував документ. Когось хвилює, чи є наказ авторським, чи використовувалися в ньому фрагменти тексту з інших джерел без зазначення їхнього авторства? Важливо, щоб наказ було побудовано належним чином! Більше за те, використання мною або моїми колегами фрагментів інших належних офіційних паперів є лише свідоцтвом того, що ми працювали якісно.

Зрозуміло, коли після підготовки наказу (та іншої бюрократичної роботи, яка, чесно кажучи, викликає у мене огиду) я, нарешті, пишу статтю (або коли я писав дисертації), я переходжу на інші правила гри, відбиваю у роботі інше ставлення до тексту. Я став досліджувати питання, на які до моєї роботи ще не було відповідей, раніше, ніж “доріс” до підготовки офіційних документів. Сподіваюсь, що наукою я займаюсь краще, ніж паперами... У моєму житті наукова робота і підготовка належних паперів конкурують одне з одним. Мені здається, що вони конкурують також у науковій спільноті в цілому.

Я хочу запропонувати гіпотезу, що пояснює непорозуміння, з одного боку, між науковцями, що викривають плагіат у працях представників адміністративної вертикалі (особливо у царині гуманітарних наук) та, з іншого боку, між поважними персонами, що приписують собі авторство цих робіт. Вони є представниками різних культур! Дисертації завідувачів, ректорів, директорів, міністрів тощо є певними документами, які вони сприймають як частину належного документообігу. Оригінальність тексту не є органічною для цієї ситуації вимогою.

Звісно, є ситуації, які певною мірою лежать між двома крайнощами. Наприклад, мені доводилося писати підручники. Відсилаю я редактору частину тексту, а він пише мені: “Зазвичай це пояснюють не так. Надсилаю вам фрагмент з такого-то підручника, який вважають дуже вдалим. Може, застосувати саме це пояснення? Я адаптую його до вашого тексту замість вас”. У такому разі я наполягав, що написав не так, як усі, не тому що не знаю, як це роблять оці “усі”, а тому, що вважаю за потрібне робити саме так. Звичайно це призводить до того, що редактори просять керівників видавництв не ставити їх на роботу з такими складними авторами, як я...

Ви думаєте, редактори у таких випадках порушують вимоги закону? Ні. Закон про охорону авторських прав України передбачає, що у навчальному процесі можна застосовувати об’єкти, що охороняються авторськими правами. У моїх підручниках там, де стоїть мое ім’я, немає запозиченого тексту; скоріше за все, це характеризує мене як дивака. А ось чужі ілюстрації я застосовую без моральних страждань. Таким чином для мене текст підручника ближче до “оригінального дослідження”, а ілюстрації — до “належного документу”. Редактор, профі у підготовці підручників, сприймає усе у своїй роботі як “належний документ”.

Високоповажні керівники, які сформовані культурою “належного документу” не можуть навіть зрозуміти викривачів плагіату і шукають у їхніх діях прихований підтекст. Навіщо активисти “Дисергейту” вказують, що керівник А вкрав текст у якогось Б? Вірогідно, щоб замінити того на В, який вкрав текст у Г. Не може ж бути так, щоб причина була у крадіжці тексту? Усі ж так роблять!

Ви думаєте, у них там, у культурі “належних документів”, немає ніяких вимог до того, якою має бути дисертація? Є. Вона має бути солідною. Вона повинна мати певний обсяг та бути акуратно переплетеною.

Фото: diplomtime.ru

Слід, щоб вона отримала схвальні відгуки від вагомих персон, які не будуть роздивлятися саму роботу, але підтвердять свою повагу до того, від чийого імені вона вноситься. Там мають бути складні речення та високонаукові слова. Там має бути зазначено, що впровадження результатів роботи призведе до розквіту у якійсь галузі господарства. А ось хто писав цей текст — неважливо. Співпадає він з іншими текстами — неважливо. Має цей текст сенс — неважливо. Корисний він комусь — неважливо. Важливо, щоб цей текст виконував свою мету — був підставою для підвищення статусу того, чиє ім’я зазначено на титульній сторінці. Важливо, щоб він був належним документом!

Що робити? Хотів би я знати... Втім, деякі ідеї є.

Я пропоную, по-перше, визнати, що вимоги до дисертацій, статей та монографій у галузі science та у галузях політики-економіки-педагогіки за фактом є різними. По-друге, бажано використовувати різні позначення статусу для типових природничників-математиків та представників культури “належного документообігу”. Наприклад, Катерина Кириленко могла б бути не доктором наук (яка ж там “наука”, не смішіть!), а “педагогічним керівником найвищого рангу” або щось таке подібне (потенційні носії цього звання скоріше знайдуть для нього вдалу назву, ніж я). Можливо, гуманітаріям слід надати можливість виконувати наукові роботи та захищати наукові дисертації АБО готувати належні документи для забезпечення кар'єрного зростання, що мають називатися іншим чином.

Більш того, культура “належного документообігу” поширена й серед природничників (в усякому разі, за формальними ознаками). На жаль, чимало таких є серед тих, хто вважає себе екологами (я, до речі, доктор біологічних наук за спеціальністю 03.00.16 — екологія). Є, звісно, і такі екологи, що виконують оригінальні дослідження. Є й такі, які готують належні документи, що є імітацією наукових статей, монографій та дисертацій. Може, дозволити цим моїм колегам отримувати звання “екологічних керівників належного рангу”? Міністерство екології (де, до речі, ніхто не займається екологією, наукою про взаємозв’язки у живій природі) буде зацікавлено у таких працівниках!

Незрозуміло, як бути з доплатами за звання та ступені... Вірогідно, справжні кандидати та доктори наук спробують відібрати ці доплати у “керівників належного рангу”. “Керівники належного рангу”, зі свого боку, можуть спробувати ліквідувати науку, як таку (хоча б для того, щоб не було кому звинувачувати їх у плагіаті).

На жаль, ворожість між представниками двох культур не є моєю вигадкою. Зараз одна з викривачів плагіату, Ірина Єгорченко, буде відповідати на судовий позов. Скільки я розумію, його подає поважний представник культури “належного документообігу”, якого образив ярлик “псевдовченого”. Подивимось, чим скінчиться. Порозумітися позивач та відповідач не зможуть, адже вони належать до принципово різних культур, по-різному розуміють, що має називатися наукою. Саме тут проявиться позитивний наслідок прийняття моєї пропозиції. Дуже просто. Перевірку на плагіат та на наявність сенсу слід проводити лише для наукових робіт!

Старший науковий співробітник Інституту математики НАНУ Ірина Єгорченко
Фото: theukrainians.org
Старший науковий співробітник Інституту математики НАНУ Ірина Єгорченко

До речі, це позбавить наших шановних керівників необхідності вигадувати складні процедури для захисту їхньої спільноти від викривачів плагіату. Як робить, наприклад, викривачка “Лептонівни” Тетяна Пархоменко? Демонструє: ось робота керівної персони, ось — інше, раніше оприлюднене джерело, на яке ця персона не посилається. Співпадіння на багатьох сторінках повне, навіть у орфографічних помилках! Звісно, такий підхід є неприйнятним. Хіба може абихто, людина без належних повноважень, порівнювати два тексти? Можливо, саме такі збіги й потрібні? Експертизу має проводити вповноважений експерт на сертифікованій базі у межах непрозорої процедури, що детально зарегульована належними інструкціями для службового користування. Процедура має бути дорогою (і проводитися коштом викривача плагіату) та довгою (бажано — у кілька разів довшою, ніж строк відповідальності за плагіатні порушення). Але можна обійтися без цих зусиль, якщо визнати, що належним чином оформленим документам не потрібно бути оригінальними.

Ймовірно, на першому етапі слід зберегти виплати і для представників належного керівництва, і для науковців, але робити їх з різних джерел. Левову частину фінансування отримає, наприклад, Комітет підтримки належних керівних персон. Певну часточку слід, хоча б на деякий час, лишити за наукою. Ну а далі — орієнтуватись на результати роботи, користь суспільству від цих різних сфер діяльності. Якщо ж стане ясно, що нашому суспільству потрібне лише належне керівництво... ну, тоді так тому й бути.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter