ГоловнаСуспільствоЖиття

​Прозорі люди: сім’я Мелихових

У маленькій цегляній хатині на околиці Костянтинівки живуть семеро дітей і двоє жінок. Всі вони – переселенці з Горлівки. Перед тим, як наважитись залишити місто, родина рік ночувала у підвалах ховаючись від обстрілів. Зараз вони оговтуються у покинутому будинку в мирній зоні. Тільки от власники дому можуть повернутись в будь-який момент.

Світлана вітає нас на ґанку
Фото: Макс Левин
Світлана вітає нас на ґанку

Вулиця на якій живуть Мелихові, наче відірваний від Костянтинівки шматок – усі будинки типово сільські – цегляні із носатими дахами. Поруч невеликий лісок, а над замерзлим озером неподалік, шелестить висохлий очерет. Біля дерев’яної калитки нас зустрічає Світлана. У жінки розтріпане жовте волосся, тіло гріє розтягнутий светр. Розмовляючи вона, чи то знічено, чи то нервово посміхається.

Проводить нас на подвір’я – там біля блоків спресованого сіна, її старший брат рубає дрова – на даний момент він єдиний чоловік у родині.

Фото: Макс Левин

«Ось це душ», – вказує жінка на якусь тумбу із дошок на вулиці. Зазираю всередину, там навіть крану немає.

«Тут напевно не дуже зручно митись? Діток ж стільки», – делікатно запитую я.

«Детки летом в озере купаются, оно недалеко тут. А зимой, так мы в балии моемся», – Світлана проводить мене у прихожу і показує «ванну» – малий металевий тазик.

Cин Славік
Фото: Макс Левин
Cин Славік

Заходимо в кухню. Стеля в кімнаті буквально опадає – з-під цементу оголились прогнилі дерев’яні балки. То тут то там стінами розповзлись тріщини, а штори тримаються на прищіпках . Усі полиці завалені іграшками, посудом, коробками і миючими засобами.

Фото: Макс Левин

У хаті приємно пахне парним молоком. Нещодавно сусіди подарували сім’ї корову. Тепер жінки самі роблять домашній сир.

Віталік показує гусака. Сім*я тримає невелике господарство: корову, курей та гусей.
Фото: Макс Левин
Віталік показує гусака. Сім*я тримає невелике господарство: корову, курей та гусей.

Світлана

Світлані, або ж Свєті, як вона сама себе називає, 45 років, у неї семеро дітей. В її житті було велике кохання – перший чоловік. Тоді, сім’я мешкала у будинку за містом. Одного дня в дім увірвався злодій. Він задушив чоловіка Світлани, коли той намагався захистити сім’ю, і повісив тіло на подвір’ї.

Жінка залишилась одна з дітьми.

Світлана з донькою Валерією та внучкою Машею
Фото: Макс Левин
Світлана з донькою Валерією та внучкою Машею

Згодом Свєта вдруге вийшла заміж, та говорити про ці стосунки не хоче – чоловік досі на окупованій території.

У рідному місті вона працювала на ринку. З початком війни на роботі перестали платити зарплату. А коли обстріли посилились, сім’я переїхала у лікарню, адже у приміщенні було бомбосховище. Там вони прожили пів року. З часом збереження зовсім закінчились, а зарплату далі не платили. Тому доводилось їсти в місцевому училищі.

«Помню, сидим в бомбоубежище – земля трусится. Дочь Карина до сих пор дергается – она два раза попадала под обстрел. Первый раз, мы с рынка шли, сразу перед нами мина упала, женщину ранило. Позже играли на улице и возле соседнего дома как раз взорвался снаряд. Нас волной как накрыло, мы просто влетели в подвал! Карина сильно испугалась, дергаться начала. Походила немного к психологу, потом сама успокоилась. Младшая дочка, ей 5 лет, тоже очень испугалась. Она обычно без меня никуда. А это спрашиваю: «Поедешь со мной в Горловку?», а она: «Нет, мама, там сильно стреляют», – тонким здавленим голосом розповідає жінка.

Фото: Макс Левин

Тоді Світлана вирішила, що потрібно втікати. На городі свого будинку назбирала металу на чотириста гривень, і одразу ж виїхала у Костянтинівку. Бігти довелось не тільки з власними дітьми, а й з 20-ти річною невісткою Мариною та двома внуками.

Марина з дітьми Ванею та Машею
Фото: Макс Левин
Марина з дітьми Ванею та Машею

На той час тут вже мешкала її найстарша донька. Трохи пожили у неї, а потім почали знімати квартиру. Згодом місцевий комітет виділив багатодітній родині хату, яку залишили господарі. Та це лише на певний період, поки не повернуться власники. Де вони саме перебувають ніхто не знає, змінили номер телефону.

«Вот если бы созвониться, узнать. А то мы ремонт сделаем, а они потом приедут и скажут: «убирайтесь», – зітхає Свєта. –Тут у нас ничего нету. В Горловке все осталось, холодильник за десять тысяч. Здесь хоть бы потолок перемонтировать, а то ж упадет… Да и... Возвращаться уже не хочется. Там практически никого – родители умерли. Здесь уже и хозяйством обжились немножко... Самое страшное, что и здесь такое начнется. Что снова придется убегать».

Марина

Потріпані шпалери у вітальні квітнуть колажами: на них дитячі наклейки, малюнки, надписи.

Фото: Макс Левин

В кутку стоїть маленьке ліжечко, дерев’яне з малюнком-звірятком, таке на якому сплять малюки в дитсадках. На його залізні пружини накинули вдвічі менший матрац.

Хата вся у дітях. Славік – Ніка – Маша проносяться повз мене. Втім, вони зовсім не галасливі – намагаються бігати безшумно, поводити себе ввічливо.

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Ніка допомагає по господарству
Фото: Макс Левин
Ніка допомагає по господарству

11-річна Ніка показує свої малюнки. Ось танк.

«Это я с кроссворда срисовала», – каже вона.

«Да, мы очень любим кроссворды разгадывать», – підтакує Свєта.

На дивані непорушно сидить худенька Марина. Вона взута у завеликі на розміри три шльопанці. Вибілене волосся скуйовдилось. На руках дівчина тримає найменшого сина Ваню. Дивиться якийсь серіал про паранормальні явища на каналі «Україна». У власному теле-дзені, вона здається зовсім не помічає гостей.

Фото: Макс Левин

Марині двадцять років, та виглядає вона ще молодшою. Першу дитину дівчина народила у 17. Зараз їх у неї двоє: Маша і Ваня. З цивільним чоловіком так і не встигли побратися. Спершу, каже, якось не до того було, а потім війна почалась.

«У меня до него мальчик был, первый. Так он отбивал меня, старался – цветы дарил. Я ему говорила: Не буду с тобой ни гулять, ни дружить, ничего. А он такой: Я ж так, просто... Ухаживал за мной», – романтично затягує дівчина і її лице розпливається посмішкою.

«Мы в центре Горловки жили. Год где-то прятались по подвалах. Как-то раз уже темно было, а мина прям над домом пролетела. Собрали малую на лету и в подъезд вышли – там бабушки из дома. Коридор длинный, большой, а мы все в один угол забились» , – згадує Марина.

Потім міна попала у будинок дідуся. Пізніше у будинок мами.

Втім, ні мати, ні цивільний чоловік на українську територію так і не переїхали. Причини прозаїчні: мама хотіла дочекатись пенсії, а чоловік боїться, що його заберуть в армію, тому поки працює шахтарем в Горлівці.

«Первое время, когда мы сюда приехали, муж деньги присылал, а сейчас говорит: «Пусть тут у меня лежит, если вдруг приедете, чтоб все было». Еще годик-два так поживем, а если ничего не изменится, буду звать сюда, чтобы переезжал», – розповідає Марина.

Фото: Макс Левин

Каже з дитинства мріла бути вихователем, або медсестрою, бо дуже любить дітей, та пішла вчитися на кондитера. Рік не довчилась.

«Думаю, может если все получиться, продолжу, а может на медсестру пойду... Но на самом деле особо планов на учебу не строю, – трохи подумавши зізнається дівчина. – Целыми днями детьми занимаюсь. Старшую пытаюсь научить кушать самостоятельно, но пока плохо получается».

Каріна

Закінчуємо розмову і виходимо у вітальню. З училища прийшла 14-річна Каріна. Вона зовсім не дивується нашому візиту і буденно розпаковує портфель.

Каріна
Фото: Макс Левин
Каріна

Каріні доводиться ділити малесеньку кімнатку разом із сестрою Вікою. У їх куценькій спальні, крім двох ліжок більше ні на що не вистачає місця.

Втім, дівчина не скаржиться. У Каріни розумні очі і твердий голос. Говорить спокійно і виважено.

Разом із молодшими братами просить нас «покатати на машині». Вмощуємось потісніше і робимо коло біля хати.

Діти їдуть із кам’яними лицями. Усю дорогу я намагаюсь зрозуміти, чи отримують вони задоволення від того, що так просили. Мені це не вдається.

Фото: Макс Левин

Тому запитую у Каріни про мінометний обстріл.

«Сначала испугалась, да.. Но сейчас уже все хорошо», – згадує вона. Каже, в Костянтинівці їй подобається, в училищі знайшла нових друзів.

Машина повертає до будинку. Дуже хочеться обійняти дітей на прощання, і сказати щось таке сльозливо-обнадійливе. Але ми лише ввічливо дякуємо один одному і прощаємось.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter