ГоловнаСуспільствоЖиття

"Волонтерський рух помирає, тому що держава хоче сама перерозподіляти всі багатства"

«Вікторіє, даруйте, нам знову потрібна допомога журналістів. Ми не можемо домогтися від МОЗу, аби він підписав з нами меморандум про співпрацю, якщо уможливить подальшу роботу в зоні АТО. Наразі ми змушені зупинити свою діяльність в Артемівську і навколишніх містечках та виїхати звідти».

Це був дзвінок від Геннадія Друзенка, одного з засновників Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова. За майже рік роботи у секторі «С» медики шпиталю врятували сотні життів українських бійців і допомогли тисячам військових та цивільних пацієнтів. Але держава досі не навчилася бодай не заважати волонтерам, не кажучи вже про допомогу.

Перед нашою зустріччю Геннадій з колегами нарешті підписали меморандум про взаємодію з Міністерством охорони здоров’я. Ми розпитали Друзенка про те, як йому вдалося перемогти бюрократію, про його бачення медичної реформи, а також про його досвід перебування на посаді Урядового уповноваженого з питань етнонаціональної політики та близьке знайомство з Патріархом Володимиром Романюком, який стояв біля витоків створення УПЦ-КП.

Фото: Макс Требухов
Мобільна медицина ПДМШ ім. Миколи Пирогова повернеться до Артемівську, який тепер вже Бахмут?

Навряд чи. Ми поїдемо туди, де найбільш потрібні. Можливо, в сектор «М» (віднедавна - тактично-оперативне угрупування «Маріуполь»), там зараз обстріли. Також треба знайти лікарню, на базі якої зможемо розташуватися - ми лікарів прогодуємо, але треба їх десь поселити. Поки вирішуємо це питання та чекаємо на внутрішній наказ МОЗ, який узаконить механізм відряджень лікарів тилових лікарень у прифронтові ЛПЗ.

Насправді, хоч ПДМШ і вийшов з Бахмута ще 15 січня (мали до нового року, але вирішили ще відпрацювати свята), там досі за рахунок своїх відпусток лишається дві наші медсестри. Вони собі морально не змогли дозволити звідти поїхати, взяли відпустки на основній роботі і працюють.

Чому не вдалося підписати меморандум з МОЗ вчасно, до нового року?

11 листопада 2015 року, зрозумівши, що ми остаточно розпрощались зі Всеукраїнською Радою захисту прав і безпеки пацієнтів, на базі якої раніше працював ПДМШ, я офіційно звернувся до МОЗу, Міноборони та Генштабу з описом ситуації та питанням, чи ми надалі потрібні в зоні АТО. Пояснював, що ми лишилися у правовому вакуумі, а отже для продовження співпраці потрібно переукласти меморандум.

Відповіло тільки Міністерство оборони.

7 грудня я розіслав всім проект меморандуму, аби розмова була вже предметною. Знову ж таки, відповіло лише Міноборони, що вони готові підписати меморандум. Від Генштабу та МОЗу - ані пари з вуст.

Після свят почався розголос в пресі, на який швидко зреагували військові. Я навіть був здивований - їхній юрист розшукував мене на вихідних, просив зустрітись, а у вівторок під документом вже стояли підписи Муженка і Полторака.

Але Міністерство охорони здоров’я так просто не візьмеш.

Так. Але мені вдалося вийти на контакт з міністром Квіташвілі через смски. Ми зустрілись, він сказав, що, звісно, не знав про ситуацію, що ми обов’язково будемо співпрацювати…

Фото: www.facebook.com/gennadiy.druzenko

Подивимось, чи справді у міністра є політична воля йти далі прилюдних обіцянок. Я вручив йому перед камерами 65 нагородних листів і наше клопотання представити медиків-волонтерів ПДМШ до державних нагород. Це чорним по білому прописано в меморандумі і для цього не потрібно нічого, окрім листа паперу і міністерського підпису.

Представлять наших волонтерів до нагороди чи ні - буде лакмусовим папірцем щодо справжності бажання міністра співпрацювати.

Що за конфлікт стався у вас з Радою захисту прав та безпеки пацієнтів?

Спочатку її керівництво натякало на «долю», що ми маємо платили з грошей, які люди жертвують на ПДМШ…

Це голова ради - Віктор Сердюк - натякав?

Так. Мовляв, непогано було б платили десятину на потреби ради. І це так все напівжартома. А потім він просто заблокував наш рахунок, на якому лишалось більше 10 тисяч гривень і забрав собі ще 20 тисяч гривень, які перерахував один крупний благодійник. І те, про ці 20 тисяч ми знаємо від благодійника, а скільки ще грошей переказали на той рахунок добрі люди - ми навіть не можемо дізнатись. Бо не всі повідомляють про те, що перерахували нам гроші.

До речі, в офісі Ради на Георгіївському провулку здається досі висить плакат із закликом переказувати гроші на якусь приватну картку начебто на потреби ПДМШ з нашим лого і фото нашого лікаря-волонтера Максима Циганка.

Вам досі не вдалося повернути гроші?

Ні, поки не вдалося.

Які плани у «мирного ПДМШ», які області надалі будете обстежувати?

Ведемо багато перемовин - Одеська обласна адміністрація на нас сама вийшла. Провели попередні перемовини з нашими волинськими друзями. Ведемо перемовини з Тростянецьким районом Сумщини.

Яке продовження мала історія з масовим обстеженням на Хмельниччині? Крім того, що ви потрапили в книгу рекордів України за наймасштабніше в історії обстеження.

Ми зробили дуже цікаву і велику презентацію на основі обробленого масиву даних. Поки ним зацікавилась тільки Національна академія наук, а хотілося б, аби на цьому масиві зібраних в полі даних виросла велика кількість наукових статей, кандидатських та докторських дисертацій. Щоб сталося переосмислення можливостей мобільної медицини.

Пацієнтка на прийомі в лікаря Софії з ПДМШ в селі Панівці, Хмельницької області
Фото: Макс Требухов
Пацієнтка на прийомі в лікаря Софії з ПДМШ в селі Панівці, Хмельницької області

В НАНУ дослідженням зацікавився Інститут кібернетики, який надавав вам апаратуру для досліджень?

Так, драйвером виступає саме ця наукова установа. Вони тепер бачать в нас полігон для впровадження своїх інновацій, які до того були мало кому в Україні не потрібні.

А чи є шанси впровадити проект мобільних медичних амбулаторій, які будуть їздити глухими селами та надавати допомогу?

Ми готові, проект розроблений. Шукаємо замовника - потрібні ресурси. Логічно, аби це зацікавило тих, хто опікується охороною здоров’я. Бо цей проект не лише дозволить збільшити охоплення первинною медичною допомогою, це насамперед економія. 

Уявіть собі, що замість 5 порожніх фельдшерсько-акушерських пунктів працює гарно обладнана фура, яка всюди дістається, і яка на зв’язку зі столичними спеціалістами, які надають консультації в режимі відеоконференції.

Ви не обговорювали це з Квіташвілі?

Подивимось, як буде просуватися наша співпраця. Я сподіваюсь, ми ще з ним зустрінемося.

Це реальна реформа, яку ми вже частково випробували на Хмельниччині. Але я абсолютно чітко розумію, що недержавна мобільна медицина – загроза для корупційної монополії «медичних феодалів» на місцях: директорів регіональних ДОЗів (департаментів охорони здоров’я) та головних лікарів стаціонарних лікарень. Тому швидкого прогресу тут годі очікувати.

Уповноважений

Розкажіть, будь ласка, чим закінчилась ваша служба Урядового уповноваженого з питань етнонаціональної політики?

Закінчилася тим, що мою посаду тишком-нишком скасували. Я перший і останній урядовий уповноважений з питань етнонаціональної політики в історії незалежної України.

Геннадій Друзенко виступає в Раді в березні 2015 р.
Фото: www.facebook.com/gennadiy.druzenko
Геннадій Друзенко виступає в Раді в березні 2015 р.

Але ж скасували її на ваше прохання?

Це була моя ініціатива. В березні минулого року я поставив прем’єр-міністра перед простим вибором: або він надає мені реальні повноваження і можливість формувати етнополітику, або треба прибирати цю посаду весільного генерала. Уряд вибрав друге.

Мабуть тому, що це було простіше.

Так, але відбулося все дуже не гарно. Правильно було б публічно повідомити, що було прийняте рішення ліквідувати посаду, та аргументувати, чому її ліквідовують. Натомість, видали постанову про оптимізацію структури секретаріату Кабінету міністрів України, додатком до якої скасували постанову про запровадження моєї посади. Ми дізнались про це через півмісяця, коли моїх підлеглих викликали підписати повідомлення про те, що їх посади теж скасовані. Тобто, все було зроблено в найгірших апаратних традиціях радянсько-комуністичного штибу.

Ви кажете, що хотіли реальних повноважень, яких саме?

Це класичний policymaking - можливість впливати на політику у сфері через розробку та видавання нормативно-правових та розпорядчих актів. А також розпорядження певними бюджетними грошима. Тобто, регуляторна функція і функція пряника. Інакше було незрозуміло, чим я там займаюсь. Політику в сфері етнополітики формує та реалізує Міністерство культури, якісь крихти фінансів на ці питання також знаходяться у його розпорядженні. Навіщо тоді п’яте колесо уповноваженого у телізі нашого неповороткого та неефективного державного апарату?

І які у вас склалися стосунки з Мінкультом?

За Ніщука - добрі, за Кириленка - ніякі.

Кириленко не цікавився етнополітикою?

Ні, коли ми його рік тому (у лютому 2015) покликали на Раду міжнаціональної злагоди, яку він за посадою очолює, першою реакцією керівника служби профільного віце-прем’єра було: «Що? Ми ще й етнонаціональною політикою будемо займатись?!»

У березні минулого року були парламентські слухання, на яких Кириленко розсипався в компліментах урядовому уповноваженому (тобто, мені). Після чого, як потім виявилося, ініціював постанову про скасування посади.

Геннадій: <<Одна з символічних митей на посаді: лідери вірменської та азербайджанської громад тиснуть один одному руки через мене>>
Фото: Надано Геннадієм Друзенко
Геннадій: <<Одна з символічних митей на посаді: лідери вірменської та азербайджанської громад тиснуть один одному руки через мене>>

Хто запросив вас обійняти цю посаду?

Йосип Зісельс. Якби хтось інший, я, мабуть, відмовився би.

Це був 2014 рік, початок війни. Потрібно було протистояти Росії з її потужною пропагандисткою кампанією, спрямованою на те, аби довести Європі: конфлікт в Україні йде за югославським сценарієм етнічного протистояння. Оскільки в мене великий досвід роботи з іноземцями, я вільно говорю англійською та розуміюся на міжнародному праві, я взявся пояснювати нашим західним партнерам, що дискримінація російськомовних в Україні є 100-відсотковим фейком, і як все відбувається насправді.

Траплялися різні ситуації.

Наприклад, коли я був в Чехії, з’ясувалося, що чеська громада в Україні вимагала в чеського уряду негайно їх евакуювати, бо «Правий Сектор» от-от захопить Житомир». Все це обговорювалося публічно та дуже серйозно, набуло політичного резонансу, оскільки в Чехії досить проросійський президент
.

Постійно потрібно було тушити якісь пожежі. Рік тому я зірвався на машині ПДМШ в Ізмаїл, де от-от могли трапитись ромські погроми. Місцеві правоохоронці кришували наркотрафік, який розповсюджувався здебільшого через ромів, трапилась поножовщина в одному з нічних клубів. Звучали публічні заклики до погромів. Довелося їхати і заспокоювати людей на дуже бурхливому мітингу, пояснювати, що проблема насправді у владі, а не у ромах. До речі, через рік ситуація в Ізмаїлі знову закипає, бо по суті правове свавілля триває навіть за губернатора Саакашвілі, який більше переймається організацією гучних антикорупційних форумів, аніж наведенням елементарного порядку на Одещині.

Друзенко(в центрі) на мітингу в Ізмаїлі
Друзенко(в центрі) на мітингу в Ізмаїлі

«Палало» в Миколаєві, бо там колишній депутат примудрився у своєму ресторані на центральній вулиці в меню написати, що «лиц неславянской национальности не обслуживаем». Виявилось, що в нього турок колись жінку увів, але ж це не привід. Врешті-решт цей ресторатор-депутат мав прилюдно вибачитись перед представниками етнонаціональних спільнот міста.

Я міг швидко приїхати, провести зустрічі, трохи налякати місцеве начальство (мав посвідчення з написом Кабмін на обкладинці та підписом Яценюка всередині), але ніякого системного впливу на ситуацію не мав. Як і мінімальних ресурсів на якусь діяльність.

І, зрештою, апарат виштовхнув чужорідне тіло. Я навіть зітхнув з полегшенням, бо на той момент вже доїв грошові запаси, які в мене лишилися від роботи юристом.

Зате в мене був кабінет у Кабміні площею мінімум 50 квадратних метрів. Я жартував, що треба здати в оренду дві третини кабінету і на отримані гроші підняти зарплату мені (я отримував приблизно 5 тисяч гривень) і двом працівникам мого апарату. У всіх в Кабміні над столом висить або портрет Яценюка, або портрет Порошенка - залежно від того, кого людина вважає своїм реальним шефом. Іноді - два портрета, аби диверсифікувати ризики нелояльності. В мене ж висів на стіні великий портрет Нельсона Мандели, що часто-густо шокувало старожилів Будинку Уряду.

Друзенко в кабінеті поруч з портретом Мандели
Фото: www.facebook.com/gennadiy.druzenko
Друзенко в кабінеті поруч з портретом Мандели

Ви кажете, що система виштовхнула Вас як чужорідне тіло, це мабуть стосується не лише вас, а багатьох людей, які намагалися працювати за новими правилами в органах влади?

Знаєте, я визнаю деякі об’єктивні успіхи за міністрами-реформаторами, але об’єктивно не можна пришити нову латку на старий костюм, вона буде лише його далі рвати. Що ми і спостерігаємо у вже традиційних владних скандалах, що трапляються ледве не щотижня. Поки ми не позбавимося рудиментів соціальної держави з притаманною їй філософією, нічого не вийде. 

Скільки б ми не створили антикорупційних органів, держава, яка перерозподіляє половину ВВП і при тому платить чиновникам по 200 доларів, апріорі буде вся пронизана корупцією. Бо арифметика не сходиться.

Потрібно нарешті чесно сказати: все, ми доїли інфраструктуру, яка лишилась нам в спадок від УСРС. Лишилися тільки пам’ятники Леніну - візьміть цей спадок і здайте на металобрухт.

Чому волонтерський рух помирає на очах? Тому що держава не переосмислила свою роль. Вона пішла не шляхом свободи і віри в людину, а пострадянським шляхом бюрократії і віри в державу як ефективний інструмент перерозподілу національного багатства. Якщо бізнес підтримує волонтерів, наприклад, забезпечує наш ПДМШ, чи не правильно було б не брати з нього частину податків? Адже він вже заплатив частину прибутку - нехай не державі, але на виконання функції, обов’язків держави перед суспільством. Тоді б запрацювала нова філософія держави, нова система, яка наразі працює в США, де живуть вільні і відповідальні люди: бізнес може або повністю платити податки державі, або платити їх частково, при цьому безпосередньо фінансувати суспільно корисні проекти: школи, лікарні, театри, музеї, бібліотеки.

Держава - це посередник між бізнесом і громадою, у випадку України неефективний посередник. Волонтери довели, що цього посередника можна прибрати.

Фото: Макс Требухов

Європі феномен волонтерства невідомий, а Україну він врятував. Якби в Україні були мудрі політики, вони б подивились і сказали: «Господи, на українських землях це росте, аж буяє, давайте йому дамо розцвісти!» Натомість у нас до бізнесу, який допомагає волонтерам, приходять фіскали і хочуть до копієчки все забрати, аби потім правильно перерозподілити.

В результаті волонтерство в’яне, а громадські активісти сідають на глу міжнародних донорів (цілі яких далеко не завжди збігаються з цілями українського суспільства).

Волонтерство на чистому ентузіазмі - це міф. Просто з’їздити на машині на Схід і назад - це вже півтори тисячі гривень. А ще треба завантажити чимось машину. Це великі гроші, без ресурсів бізнесу би нічого не вийшло.

Є ще одна парадигма, про яку дуже мало говорять. Багато держав претендує на те, щоб бути спадкоємицями Рима. Вашингтон неймовірно схожий на Петербург - таке ж місто на болоті з імперськими амбіціями, орли з різною кількістю голів на гербах і тому подібне.

Україна ніколи не претендувала на те, щоб бути спадкоємицею імперії. Як закарбовано в козацьких літописах, Київ - це другий Єрусалим, що говорить про безперспективність творення тут «државоцентричної» моделі. Що таке Єрусалим? Це парадигма свободи. Парадигма об’єднання заради якоїсь мети. Не домінування, а знаходження своєї землі обітованої. Крізь століття ми бачимо фіаско державності на цій території. І бачимо традицію збереження культурної ідентичності, ментальної ідентичності через горизонтальні структури. На них ми і маємо робити ставку, їх відновлювати. Це наш дороговказ.

Але в Єрусалимі все теж непросто - він розділений навпіл.

А Україна хіба не розділена? Наша інклюзивність - це наша величезна відмінність від усіх сусідів. Щоб стати в Москві своїм, треба з Іваненко стати Івановим, а в Польщі - Іваневським. А Київ інклюзивний. Займаючись ентополітикою, я відкрив для себе, що вірмени тисячу років тому знайшли тут свою батьківщину. Тут знайшли свою батьківщину євреї - подивіться, скільки в Україні єврейських святинь. Сьогодні тут знайшли свою батьківщину грузини - я говорю не про одіозних осіб, а про звичайних людей, як почуваються тут своїми. Тому що українська культура відкрита. Якщо ти приймаєш базові цінності свободи і відкритості - ти стаєш тут своїм, і не обов’язково при цьому бути етнічним українцем чи натуралізуватись.

Ура-патріоти вас, мабуть, не дуже люблять.

Ні, не люблять. Останній раз я фізично отримав від «Свободи», на мітингу проти змін до конституції 31 серпня минулого року, хоча здавалося б на тому мітингу ми були ситуативними союзниками.

На мітингу 31 серпня 2015
Фото: www.facebook.com/gennadiy.druzenko
На мітингу 31 серпня 2015

Повертаючись до теми Єрусалиму, два роки тому я відкрив для себе Нельсона Манделу. Шукав цитату для статті, зачепився за дуже влучну думку, прочитав сторінку, потім розділ книги «Long walk to freedom». Вона мене дуже вразила. Згодом я усвідомив, що слово «довгий» у назві книги не менш важливу, ніж слова «шлях» і «свобода». Насправді шлях до справжньої свободи дуже довгий. І є безліч спокус з нього зійти - можна спокуситися владою, багатством, зневірою, піти на внутрішню еміграцію. Але щоб здійснити своє покликання немає іншого способу, ніж йти вперед попри все.

Патріарх Володимир Романюк

Чому ви не стали священиком (Генадій навчався у Київській духовній семінарії - ред.)?

Так склалося… Був вже день призначений, коли мене мали висвітити, але я тяжко захворів, і потім щось пішло навскіс. Думаю, на те була воля Божа, я був потрібний Господу в інших справах.

Воднораз я досі є парафіянином грецької парафії Святої Великомучениці Катерини. Мій друг Священик Петро Зуєв, з яким нас мали висвячувати в один день, є настоятелем цієї парафії.

Як сталося, що саме грецької?

Насправді, мені дуже боляче дивитися на цю війну канонічних з неканонічними, а також на те, що церква займається не своєю справою - патріотичним вихованням. Богу - боже, кесарю - кесареве. Тому грецька.

Під час нашої поїздки Хмельниччиною ви розказували, що були близько знайомі з патріархом Володимиром Романюком. Як ви познайомилися?

Мені дуже поталанило. Моя юність співпала з крутим поворотом в історії України. Наприкінці 80-х - на початку 90-х видавалося дуже багато цікавих книжок, ледь не щодня відкривалися нові обрії - літератури, філософії, релігії. Я продрейфував від захоплення літературою до релігійної практики. В 1992 році був створений Київський Патріархат. А в 1993 році нині покійний поет, дисидент, революціонер Анатолій Лупиніс привів мене разом з моїм товаришем до (знову ж таки нині покійного) тоді ще архієпископа Володимира Романюка і сказав: "Хлопці надто тендітні для політики, забирай собі". Так зовсім юний я став його секретарем-референтом.

Геннадій поруч з Володимиром Романюком
Фото: з архіву Геннадія Друзенка
Геннадій поруч з Володимиром Романюком

Патріарх був абсолютно контрсистемною людиною, величезним моральним авторитетом. За плечима 19 років таборів дисидент, правозахисник, дуже поетична особа з широким мисленням. Можна сказати, Володимир був поетом в рясі. Достатньо почитати його біографію, його листи з мордовських таборів - це поетична література. І гуманістична.

На жаль, в нас дуже коротка історична пам’ять. Ми не знаємо тих героїв, які жили ще 20 років тому. Хоча могила патріарха Володимира на Софійській площі як сіль в оці, як нагадування, що з нашою державою щось кардинально не так. І в кожної нормальної людини мало б поставати питання: чому надгробок патріарха серед площі, чому не в Святій Софії, де і належить спочивати церковним лідерам?

Ви були присутні на його похованні?

Так, це був «чорний вівторок», 18 липня 1995 року. Тоді я, мабуть, вперше опинився по різні боки барикад з міліцією.

Дуже добре пам’ятаю, що в той день на мені була біла сорочка. Ми йшли з труною від Володимирського собору. Тільки тоді я, напевне, зрозумів, наскільки ця людина (патріарх Володимир) була дорогою мені. Рідко я так плакав у своєму житті. 

З боями дісталися до воріт Софії Київської, вони були замкнені. Час від часу хтось прискав з-за брами сльозогінний газ. Оскільки за християнської традицією небіжчиків слід поховати до заходу сонця, почали копати могилу прямо біля воріт.

І раптом на нас вискочив ОМОН - «Беркуту» тоді ще не було - і почав всіх бити. З абсолютно невиправданою жорстокістю, нелюдськими озвірілими, нелюдськими очима, підозрюю, вони там вживали якісь транквілізатори. Били всіх - священників, старших людей, жінок. Я, отримавши кийком, ледь не заліз до Богдана на коня - досі не знаю, як мені вдалося видряпатися йому під ноги.

Але ОМОН все ж таки не став заважати похованню?

Ми встигли опустити труну. А вони не стали її виймати.

Це такий символ того, що СРСР ще не став історією. Що він живе в головах, в традиціях, в звичках.

Я повірю в те, що ми таки перерізали радянське пуповиння, коли людина, яка віддала свої кращі роки за незалежність цієї держави, лежатиме там, де їй належить – у найсвятішому місці Руси-України – Святій Софії Київській.

Вікторія ГерасимчукВікторія Герасимчук, журналістка, заступник головного редактора
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter