ГоловнаСуспільствоЖиття

Сучасні «упівці» і «крутянці»

У Юрія Вербицького, 50-річного львів’янина, науковця-геофізика та альпініста, у неділю, 23 лютого, з’явився сусід і брат по духу – 41-річний мешканець передмістя Львова Андрій Дигдалович. У чоловіків багато спільного: обоє мають дочок, спортивне хобі, імідж душевних і відритих людей, обоє були активними як на Майдані 2004-го, так і Євромайдані 2013-14 років. Юрієві та Андрію було б про що поговорити. Але зустрілися вони надто пізно – вже у землі на сусідніх могилах на Личаківському цвинтарі у Львові.

Фото: zik.ua

Толерантні до вбивці

Поле почесних поховань – одразу біля головного входу Личаківського цвинтаря. З середини 2000-х тут хоронять видатних політичних і культурних діячів Львівщини. Також сюди перепоховали кілька вояків УПА і одного учасника бою під Крутами. Ніхто не уявляв, що в 21-му столітті тут з’являться сучасні «упівці» і «крутянці».

Ще місяць тому 24-го січня під час прощання з Юрієм Вербицьким хотілося думали, що «гірше вже не буде», і що це остання жертва з Євромайдану. Ніхто не міг уявити, що Львівщині повернуть з Євромайдану ще п’ятднадять тіл – це найбільша кількість з поміж усіх областей. Лише протягом неділі на Львівщині одночасно відбулося вісім похоронів.

Лише один з них у Львові. Родина Андрія Дигдаловича, який мешкав в містечку Сокільники під Львовом, дала згоду на поховання на Личакові. Решта захотіли у рідних селах, поближче до родинного гнізда.

Фото: zaxid.net

«По радіо сьогодні передали, що будуть ховати тут. На похороні Вербицького теж був, тоді йшов з церкви сюди довгою процесією аж з Сихова. Не міг не прийти, то ж герої, їм треба подякувати», – каже львів’янин пенсійного віку, що вже не першу годину стоїть поблизу ями, де ховатимуть Андрія.

Поруч десятки людей, від старого до малого, багато мам з візочками. Всі чекають на похорону процесію, яка в цей час йде з рідного села покійного. Ніхто з опитаних автором людей Андрія особисто не знав.

«Поки півгодини стою. Я вся на нервах останні дні, тому прийшла сюди. У мене двоє дітей, не могла бути на Майдані, але внутрішньо це все дуже переживаю», – каже Христина, що тримає за руки десятирічного сина.

Жінка, показуючи вбік могили Юрка Вербицького, додає: «Вербицький показав, що якщо ти галичанин – ти приречений. Він найкраще оспільнив всю Галичину». «Причина смерті – львів’янин», – з такими словами досі висять листівки з портретом Юрія Вербицького у Львові, оскільки активіст Ігор Луценко переповідав, що Юрка як львів’янина катували найжорстокіше.

«Звідси люди найбільше їхали, це зрозуміло. Люди тут змалку виховуються в патріотичному дусі. Але це не означає, що ми повинні тепер тим хизуватися і шукати свій внесок в перемогу. Це була спільна перемога», – в свою чергу висловив переконання відомий львів’янин і дисидент Ігор Калинець, кий часто навідується на поле почесних поховань, оскільки тут лежить його дружина. «І більш відчайдушними, як на мене, є східняки, якщо вони вже йдуть на щось, то вони вже ні з чим не рахуються. Але так сталося, що більше поцілило куль в галичан, це є швидше випадок», – додав пан Ігор.

Фото: zik.ua

Водночас серед галицького люду на цвинтарі не спостерігалося люті і прагнення помсти. «На все буде божа воля. Бог вирішить для нього, що він (йдеться про Януковича - прим. Ред.) заслужив, Бог його накаже», – підтримав розмову один з чоловіків. «Я проти помсти. Проти, щоб його вбивати, інакше не будемо нічим кращі за них. Хай все буде по закону, хай міжнародний суд вирішує, що з ним робити», – додає молода жінка.

«Смерть то залегко для нього. Хай живе, він і його діти-внуки мають осмислити, що наробили», – доповнює дискусію ділиться літня жінка. «Через одного ката відповідати доведеться його цілому роду, і навіть правнукам», – співчутливо зауважили чергові співрозмовниці.

Фото: zik.ua

Такі настрої на цвинтарі різко відрізнялися від атмосфери у Львові кількома днями раніше, коли молоді радикали громили і палили будівлі і кабінети силових структур у відповідь на штурм Майдану в Києві. Однак представників місцевих радикальних рухів на цвинтарі також не було, принаймні, у помітній кількості.

«Куля влучила, коли рятував раненого молодого юнака»

Та й сам покійний не мав нічого спільного з тутешніми радикалами. Воював не у Львові, а одним з перших записався в Самооборону в Києві. Належав до першої сотні.

В січні отримав поранення в око гумовою кулею на Грушевського. Проте відмовлявся їхати на лікування. Лише за наказом сотника на кілька днів «взяв лікарняне». І дуже швидко вернувся.

«Я пам’ятаю 11-го грудня, коли Андрій був один з перших і тримав на Інституцькій цей Беркут, який витягував його із строю. Я пам’ятаю 20-січня, коли Андрій стояв на передовій, був поранений і втратив 80% зору. Але він повернувся, тому що він боровся за Україну», – розповідав на прощанні помічник коменданта Майдану. Чоловік з собою зі столиці привіз орден «За оборону Майдану», який мали вручити Андрію кількома днями раніше, але не встигли, бо почався штурм.

Родич покійного в прощальній промові розповів, що Андрій передбачав біду. Переповів їхню телефонну розмову вранці 20-го лютого: «Він мені сказав: не знаю, що буде, як почнеться бойня. Багато людей поляже, бо приїхало багато молодих хлопців, зовсім юних 18-20 років, які не бачили армії, нічого не знають. А коли почалася атака, я подзвонив йому. Телефон взяв інший чоловік. Сказав, що Андрія вже нема. Куля влучила в нього і наскрізь пробила бронежилет, коли Андрій кинувся рятувати щойно раненого молодого юнака».

Фото: zik.ua

Односельчани згадують: у Андрія, звичайного будівельника, не було ворогів, він дуже любив дітей, а діти його, був відкритим і чуйним. У Сокільниках планують цьгоріч провести футбольний турнір пам’яті Андрія – чоловік був вправним футболістом. Минулого року його визнали кращим голкіпером Пустомитівського району.

Напророкував собі долю героя

Будівельники, приватні підприємці, студенти, викладачі, науковці, батьки, сини, брати, чоловіки. Такі вони - представники Небесної сотні з Львівщини. Дехто вважає закономірністю, що саме звідси найбільше загиблих.

Адже активність галичан била рекорди. До прикладу, в ніч після другого штурму Майдану 11-го грудня протягом доби з області на Київ виїхало понад три тисячі осіб.

Другий сплеск активності припав на 19-20-го січня, з розгортанням подій на Грушевського. Хоча кількість охочих їхати в столицю в рази була менша, адже ризик отримати травму від гранати чи бути затриманим “Беркутом” був великий.

З початком кривавих подій 18-го січня їхали ті, хто усвідомлював: живим може не повернутися.

«Чула, що мама його просила не їхати. Він поїхав, але одразу вернувся, бо забув паспорт. Може то був поганий знак. На прохання мами відповів: якщо загину, буду героєм», – вже, немов легенди, переказують історії земляки 33-річного мешканця містечка Дубляни під Львовом Анатолія Жаловаги.

Фото: Мар`яна П`єцух

«Поїхав і казав, що повернеться як герой з перемогою. От приїхав з перемогою», – ледь стримуючи сльози, переказує дівчина з великим оберемком живих квітів. В цей час тривало прощання з Анатолієм під будівлею Дублянської міської ради.

Надмірного пафосу тут не відчувалося. Місцеві активісти кажуть: ініціативи перейменувати одну з вулиць іменем Анатолія поки призупинили. Бо ще не має остаточної перемоги. Та й не порівнювали під час промов хлопця із Степаном Бандерою, який для цього містечка є значимою персоною – навчався у тутешньому аграрному інституті.

«Україна багато має героїв. Але вони ставали героями у воєнний час. Тепер прикро, що хоронимо не державного діяча, не політика, а просто парафіянина і доброго християнина, але він накритий стягом України», - приповідав над відкритою труною духівник.

Фото: Володимир Скробач

Голова Анатолія була повністю перев’язана пеленками. Куля пробила голову. «Це автомат Калашникова, куля із зміщеним центром, спереду зайшла, а позаду потилиці нема», – кажуть представник самооборони, що допомагала організувати похорон.

«Застрелили по дорозі на Михайлівській 20-го лютого десь між дев’ятою і пів десятою ранку. Він з односельчанином Мироном йшли з Майдану перепочити, здали зміну», – переказує друг родини покійного .

«Найбільше смертей з Галичини. Ми, галичани, на все згідні. Зокрема, і покласти своє життя, щоб краща доля була нашим наступникам», – продовжував духівник.

Фото: Володимир Скробач

Фото: Володимир Скробач

З таким твердженням тут не сперечалися. Більшість чоловіків десятитисячного містечка були по кілька разів на Майдані. Досі вздовж головної міської дороги висять оголошення: «Загальна мобілізація! Дубляни – Київ! Явка всіх свідомих громадян – обов’язкова!». Поруч цих оголошень – копії портретів Анатолія з траурною стрічкою і посмішкою. Тут його згадують як «живчика» і «дуже позитивного хлопця». Був приватним підприємцем і професійно займався гандболом.

«Одному англійському вояку гранатою на війні відірвало ногу. Коли йому висловили співчуття, вояк відповів: я її не втратив, я подарував її своїй вітчизні. Дорогі батько і мамо, ваш син подарував життя вітчизні, але нехай це буде остатнє, що ми у такий спосіб дарували», – завершив промову духівник.

Алея Небесної сотні

Похорон за похороном. Такого масового і повсюдного прощання з невинно убієнними тут не бачили з часів Скнилівської трагедії.

Чотирнадцятого героя з Львівщини ховали у понеділок після обіду. Він помер в лікарні в суботу. 20-го січня 51-річний електрик Богдан Ільків із містечка Щирець отримав поранення від вибуху гранати.

Близькі так само зголосилися поховати чоловіка на полі почесних поховань на Личаківському цвинтарі. Ходу в останню дорогу почали з пам’ятника Степану Бандері, далі пройшлися усією центральною частиною міста через Євромайдан.

Увечері на сцені Євромайдану смиренний дух львів’ян переріс у гнів. Там просили пробачення місцеві «беркутівці». Переконували: у людей не стріляли, а коли був наказ на штурм, самовільно вернулися у Львів. Але люди не вірили у раптове прозріння силовиків. Кричали: «На коліна!», «Трибунал!». Врешті ті здалися, клякнувши перед тисячною публікою. Але мало хто повірив у щирість.

Фото: zik.ua

Фото: zik.ua

Фото: zik.ua

Здавалося, що настрій безперервного трауру з дня на день тут мине. Люди більше говорять про майбутні вибори та перестановку посад, силовики повертаються у захоплені раніше радикалами будівлі, хтось пише заяви на звільнення, хтось сподівається, що “пронесе”.

Думалося, що в понеділок був останній похорон жертв розстрілів на Інституцькій та останній сусід Вербицького з героїв Небесної сотні. Проте вже у вівторок прийшла нова звістка про смерть в лікарні ще одного львів’янина. 59-річного Володимира Бойка привезуть вночі 26-го числа і четвертим поховають на полі почесних поховань, де вже утворилася ціла алея Небесної сотні.

Герої Небесної сотні зі Львівщини

Бойко Вододимир, 59 років, м. Львів

Вайда Богдан, 58 років, с. Летня Дрогобицький район.

Варениця Роман, 35 років. Яворівський район.

Дигдалович Андрій, 40 років, с. Сокільники, Пустомитівський район

Жаловага Анатолій, 33 роки, м. Дубляни Жовківський район.

Жеребний Анатолій, 28-років, м. Рудки, Самбірський

Ільків Богдан, 51 рік, м. Щирець

Корчак Андрій, 49 років, м. Стрий

Костенко Ігор, 22 роки, навчався у Львові, родом із Тернопільщини

Коцюба Віталій, 31 рік, с. Вороблячин Яворівського району

Сольчаник Богдан, 29 років, м. Старий Самбір

Точин Роман, 44 роки, м. Ходорів

Іван Бльок , 40 років, м. Городок

Ушневич Олег, 32 роки, м. Дрогобич

Шилінг Йосип, 61 рік, м. Дрогобич

Мар’яна П’єцух Мар’яна П’єцух , журналіст, Львів
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter