ГоловнаСуспільствоВійна
Спецтема
Ничейный малыш

Особливі діти

Без освіти, спілкування, без уваги і перспектив – це сучасні реалії, у яких живуть діти з розумовою відсталістю. Наше суспільство поки що не готове їх прийняти. Таких дітей не хочуть навчати педагоги, їм рідко допомагають благодійники, їх майже ніколи не всиновлюють. Згурівська школа-інтернат робить практично неможливе – дає цим дітям умови для повноцінного життя, навчання, спілкування, а згодом – можливість працювати, інтегруватися у суспільство, створити сім’ю. Діагноз «розумова відсталість» часом приписують абсолютно здоровим дітям, з якими всього лише ніхто не займався, яким не вистачало спілкування, батьківської турботи і любові. Школа, де про них дбають, де вони може розвиватися, - неабиякий шанс для таких дітей.

Ми не раз чули позитивні відгуки про Згурівську школу і, зрештою, вирушили туди – дізнатися, в чому ж секрет їхнього успіху.

Фото: Ольга Макар

«Коли дівчинку привозять до нас, вона сутула, перелякана, вся у вошах і вавках. Ми беремо її за руку, ведемо до дзеркала і кажемо: «Подивися, яка ти красива. Які в тебе гарні очі, яка в тебе гарна усмішка. Яке в тебе гарне волосся – воші повбиваємо, але волосся обрізати не будемо». І вже через тиждень по коридору йде королева», - Валентина Малафій, директор Згурівської спеціальної школи-інтернату, розповідає про своїх вихованців з неабиякою гордістю. Діти, які тут живуть і навчаються, – або сироти, або позбавлені батьківської опіки. Їх об’єднує діагноз – «розумова відсталість». У школі-інтернат їм намагаються дати впевненість у собі, любов і шанс на майбутнє.

«Мамко, я хочу огірки закрить, який рецепт краще?» – Валентині Іванівні телефонує випускниця школи. Дівчина вийшла заміж, тепер живе у Рівненській області, і, якщо потребує поради, досі звертається у школу-інтернат. Для неї, як і для інших дітей, що тут живуть, ця школа – це їхній дім, тут – їхня сім’я. Сьогодні всі погоджуються на тому, що дитина має рости в сім’ї, так для неї завжди буде краще. Дітей зі Згурівського інтернату не всиновлюють, а вчителі намагаються зробити все можливе, щоб після закінчення школи діти не поверталися до біологічних батьків. Втім, ідеї «найкраще для дитини – сім’я» це аж ніяк не заперечує: адже педагоги намагаються інтернат перетворити у сім’ю, де дитина не почувала б себе зайвою, інакшою, небажаною чи не такою, як хотілося б.

Фото: Ольга Макар

Дитині з проблемами розумового розвитку дуже важко в звичайній школі – поки що суспільство не готове її прийняти: дитина сидить за останньою партою, вчителі неохоче з нею займаються, а діти – сміються з неї. Часто в селах така дитина взагалі не ходить в школу. «Мати п’є, батька немає – якби наші діти зараз жили в своїх сім’ях, то не навчилися б ні читати, ні писати, ніколи не стояли б на сцені, не їздили б у Київ на конкурси… Коли батьків позбавляють батьківських прав, дитину привозять до нас. Зазвичай це відбувається після шостого-сьомого класу. Коли діти приїжджають, вони нічого не вміють. Навіть помитися часто не вміють – ми мусимо показувати їм, як митися! Привчаємо, що кожного вечора треба піти в душ, випрати свою білизну,одягнути чисті речі. Колись наші діти не вміли замести кімнату, не знали, що робити з віником. Зараз вони – справжні господарі й господині. Дітей з легкою формою відсталості після школи ми стараємося влаштувати у ліцей, щоб потім вони могли знайти роботу».

Цього року завдяки спонсорам випускника Сашка влаштували вчитися у Білу Церкву на спеціальність «різьбярство». Сашко – екс-президент школи, він любить футбол, співає, а особливо добре у нього виходить різьбити по дереву. На випускному хлопець сказав: «Мені все дала школа. Якби я зараз був біля матері, я би вже сидів».

Фото: Ольга Макар

За законом, якщо у дитини є батьки, після закінчення школи-інтернату вона повинна повернутися в їхній дім – з цим Валентина Іванівна категорично не погоджується: «Уся наша робота – коту під хвіст. Дитина повертається, звідки прийшла, а там батько п’є, мати п’є, брат п’є… Хотілось би, щоб для таких дітей були соціальні гуртожитки, як колись. Була, наприклад, швейна фабрика у Переяславі. Це був конвеєр, і хоч дитина й була з розумовою відсталістю, вона запам’ятовувала свою операцію, могла працювати, забезпечувати себе». Діти-сироти зі складнішими формами хвороби – які не можуть самі доглядати за собою, працювати – після школи потрапляють у будинок старих. Там вони мають прожити все своє подальше життя.

На всиновлення у цьому інтернаті теж не сподіваються: адже діти непрості, потребують спеціального догляду – за останніх вісім років лише двох дітей всиновили – їх взяли сім’ї з Іспанії та Італії.

«Минулого року одна жінка забрала до себе Юрчика. Вона довго приїжджала до нас, подружилася з ним, зрештою взяла над ним опікунство. Хоч як я не попереджала її, першого вересня ця жінка таки відвела його у звичайну школу, в 5 клас. У нас він був лідером, дуже добре вчився, але звичайну програму не потягнув. У грудні жінка привезла його назад. Юрчик повернувся сюди, переступив поріг і сказав: «Хух, я вдома», - зараз разом з частиною дітей він відпочиває в Керчі.

У школі є учнівський президент і парламент, премії і кубок, який переходить щотижня від класу до класу – за результатами старанності, поведінки, виконання обов’язків. Словом, що тільки не придумують вчителі, щоб зацікавити дітей у навчанні і зробити їхній спільний побут приємним та веселим. Є також і добра традиція – кабінет директора завжди відчинений, дитина у будь-який момент може прийти до пані Малафій зі скаргою або запитаннями, якими б вони не були – «Чому я їду на море не з першою групою, а з другою?» або «Коли вже нам зварять пельмені?».

Педагоги школи розробили спеціальні авторські програми, як, наприклад, «Вишивання з елементами швейної справи», «Столярно-слюсарна справа», «Різьбярська справа», «Сільськогосподарська праця». На запитання, ким хочете стати, у кожної дитини своя відповідь: поваром, офіціанткою, швеєю, маляром-штукатуром… Діти вміють приготувати їсти, доглядати за свійськими тваринами, рослинами, а на ляльках вчаться пеленати дітей. Дерев’яну альтанку в дворі хлопці змайстрували своїми руками, а зі шкільного городу минулого року зібрали тонну картоплі. У школі є сучасний комп’ютерний клас – його обладнали за кошти спонсорів, є інтерактивні дошки і ноутбуки, діти мають мобільні телефони. Поспілкувавшись з нами, вибігають з кабінету, біжать коридором – по телевізору вже почався улюблений серіал.

Фото: Ольга Макар

Ще вісім років тому у цьому будинку бігали щурі, тут протікав дах, а зі старих дерев’яних вікон увесь час дуло. На подвір’ї не було ні огорожі, ні доріжок, раз у тиждень діти ходили купатися в баню. «Взимку вони прибігали з бані з борульками на голові, - згадує Валентина Іванівна. Тоді її назначили директором школи, і вона відразу ж почала шукати кошти: – Зверталися до місцевих фермерів і підприємців, писали, куди лише можна. Санепідемстанція хотіла закрити школу, ми ж пообіцяли потрохи виконувати їхні умови. У перший рік поремонтували дах, побілили, поштукатурили школу, потім поміняли вікна у спальнях і класах, зробили ремонт кранів. Нам допомагали іноземці, частину коштів давала держава. Ми зробили капітальний ремонт каналізації, встановили бойлери і душові кабінки – зараз у нас 17 душових на 60 дітей. Зробили туалет у школі. Тепер хочемо провести ремонт фасаду». Також директор хоче встановити стінки-перегородки між ліжками – щоб у кожної дитини був свій особистий простір.

Мамко – так у Згурівській школі діти звертаються хто до директора, хто до улюбленої вчительки. Серед працівників-чоловіків шукають собі того, кого можуть назвати татом. Так, діти в першу чергу потребують сім’ї. Але, якщо це особливі діти, як у цій школі, вони потребують ще й шансу на майбутнє, особливого догляду, уваги, кола спілкування, навиків, відчуття, що вони не гірші від інших і що вони можуть дуже багато – часто (звичайно, не завжди) біологічна сім’я не може їм цього дати.

***

Фото: Ольга Макар

Фото: Ольга Макар

Фото: Ольга Макар

Фото: Ольга Макар

Фото: Ольга Макар

Фото: Ольга Макар

Фото: Ольга Макар

Фото: Ольга Макар

Фото: Ольга Макар

Фото: Ольга Макар

Ольга Макар Ольга Макар , журналистка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter