ГоловнаКультура

«Все починається з мови насилля»: Маріанна Кіяновська про Бабин Яр, особисту трагедію та відновлення пам’яті

Влітку на Міжнародному літературному фестивалі PEN America World Voices Festival у Нью-Йорку українська поетеса та перекладачка Маріанна Кіяновська виступила з презентацією книги «Бабин Яр. Голосами» за підтримки Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». До неї увійшли вірші голосами уявних загиблих і тих, хто вижив під час масових розстрілів у Бабиному Яру.

Про обставини народження збірки, осмислення Голокосту, важливість відновлення пам’яті та маркери зародження насилля ми поговорили з пані Маріанною.

«Все починається з мови насилля»: Маріанна Кіяновська про Бабин Яр, особисту трагедію та відновлення пам’яті

Фото: naszwybir.pl / Олександр Ласкін

Телефонний дзвінок Київ-Львів. Слухавку піднімає жінка та із відчутною скорботою у голосі промовляє вишуканою українською: “Перепрошую за свій стан. Учора був похорон. Але я готова говорити і підготувалася до розмови”. Виявилося, що помер близький друг Маріанни, людина, без якої б культурне життя Львова не відбулося, співзасновник мистецького об’єднання «Дзиґа» Маркіян Іващишин. У цій телефонній розмові ще не раз буде сказано про смерть. І не раз звучатимуть слова про необхідність пам’ятати про неї. 

Що для вас особисто та для України означала презентація книги «Бабин Яр. Голосами» у Нью-Йорку? 

Це можливість проговорити речі, які не так часто озвучуються людьми мого середовища. Йдеться про україномовних мешканців Львова, які до 2014 року були не дуже включені у єврейський контекст. Одне з часто повторюваних питань від них: “Чому ти написала про Бабин Яр, а не про нас?” Про нас у їхньому розумінні — це про Голодомор чи Волинську трагедію. “Але хіба ж Бабин Яр — це не про нас?” – питала я. Бабин Яр і все, що там сталося з євреями, — це Україна, ба більше — це цілий світ. Тільки написавши цю книжку, я зрозуміла, що немає іншого великого, цілісного поетичного тексту українсько мовою про Голокост. Про Голокост в Україні були або поодинокі вірші, або тексти, створені через призму особистих контактів. Але раніше з-поміж тих, хто пише українською мовою і не має єврейського походження, ніхто не писав і не говорив про цю трагедію як свою.

Як звучить ваша історія Голокосту і Бабиного Яру?

Дивним чином вона склалася з дуже особистих речей. Певні речі, пов’язані з книжкою «Бабин Яр. Голосами», виявилася вплетеними не тільки в часи мого дитинства, але й в історію міста, де я народилася, -- тільки за сто років до цього. Коли вже моя книжка вийшла друком, я прочитала «Східно-Західну вулицю» Філіпа Сендса і довідалася, що Лаутерпахт, юрист-міжнародник, людина, яка була на Нюрнберзькому процесі та ввела в обіг термін “злочини проти людяності”, із Жовкви. І я з Жовкви. А уважно вчитавшись в “Східно-Західну вулицю”, я усвідомила, що моя близька шкільна товаришка жила в будинку, в якому народився і жив до 20-ти років Лаутерпахт. Водночас -- на момент написання віршів, які увійшли до книжки «Бабин Яр. Голосами», для мене цих сюжетів не існувало. Була тільки смерть мого батька. Він помер 21 грудня 2015 року. Перші тексти почали писатися в серпні 2016 року, але більшість «голосів» були записані восени 2016 року, причому останні з «голосів» я записала рівно в річницю татової смерті – 21 грудня 2016 року. Поезія стала способом викричати свій біль. Без жахливого відчуття втрати, напевно, цієї книжки і не було б.

Коли читаєш цю книгу, виникає ефект присутності. Особливо вражають рядки, де є імена конкретних людей, хоча я і розумію, що вони нереальні. Як вам вдалося цього досягти?

Знаєте, людина після сновидіння часто дуже яскраво пам’ятає запахи і кольори. Одна з речей, про які я не знала і навіть не замислювалася, але які звідкись виринули, коли мені писалися ці вірші, -- власне, кольори та запахи тих вересневих днів у Києві. Уже постфактум, зовсім недавно, я дізналася, що люди, йдучи у Бабин Яр, одягали на себе кількома шарами, шубу на пальто, цінні теплі речі, бо думали, що їх кудись просто етапуватимуть. Я звідкись пам’ятаю запах цих спітнілих тіл. Можливо, це звучить містично, але й імена приходили самі. Мені радили попрацювати над ними, щоб уникнути повторів та добитися милозвучності, — класичні поради літредактора. Але я не змінила в цих віршах жодного слова.

Книга вийшла єврейська, але серед 302 «голосів» були не тільки єврейські, поміж неопублікованого -- багато голосів дітей. Ці «голоси», цей величезний, страшний крик звучить трохи як хор, де партія кожного «голосу» цілком особлива, її чути в багатоголоссі, її чути сильніше, ніж якби ці «голоси» звучали кожен окремо. «Бабин Яр. Голосами» — це книга про знищення цивільного населення, причому не тільки тоді й там. Це про всяку війну, коли масово вбивають десятки тисяч людей, але ми не говоримо про них поіменно, ми говоримо лише про всіх відразу – наприклад, «сімдесят тисяч». Повернення імені тому, хто помер без гідності смерті, без імені та без могили, запускає якийсь важливий механізм, важливий для всіх нас. Про це на першій презентації книжки у Львові сказала Ірина Старовойт, моя однокурсниця і близька подруга, яка займається проблемами пам’яті та роботи з історичною пам’яттю, а також історією Голокосту у Львові. Коли я писала, мене дивувала така кількість імен.

Вірші йшли суцільним потоком, імена йшли суцільним потоком — за три місяці народилася книга. Звучить містично, але повірте, я не вишукувала і не римувала імена. Здається, що вони хотіли бути викричані, вони таким чином ніби намагаються повернутися у цей світ та відновити пам\'ять про себе.

Фото: Дух і літера

Наскільки голосно звучить тема Голокосту в Україні і в літературі зокрема?

Потрібно визнати, що в Україні до 2014 року етнічні середовища існували відокремлено, вони не мислили себе через Україну. Приблизно до 2014 року, до Майдану, я не наважилася би стверджувати, що українська політична нація дійсно є політичною нацією. Зараз відновленням пам’ятників Голокосту у Львові займається, зокрема, етнічна українка Ірина Старовойт, про яку я вже згадувала. 10 років тому цим займалися в основному євреї. У багатьох містах по всій Україні відновлено синагоги, місця єврейських цвинтарів почали маркувати як місця пам’яті. І в цьому сенсі моя книга потрапила у мейнстрим, хоча це був лише мій дуже інтимний спосіб виплакати біль. 

Про тему Голокосту в нашій літературі можу сказати, що Україна з цим дуже сильно запізнилася. Розуміти, що таке Голокост, — це бути цивілізованим. Коли я студенткою, в 1993 році, почала цікавитися Голокостом, то зіткнулася з тим, що якщо ти не дипломований історик і не маєш допуску до спецфондів, прочитати книги і документи про Голокост -- майже неможливо. Добре, що я могла привозити книги з Польщі й читати польською. Так я дізналася про історію Голокосту через призму Центральної та Східної Європи. Навіть «Мову Третього Рейху» Віктора Клемперера я прочитала вперше російською. Окрім роману російського письменника «Бабин Яр» Анатолія Кузнєцова, я нічого не читала про Голокост на території тоді ще Радянської України.

Що для вас значить пам'ятати? 

Я занадто філолог і гуманітарій, тож маю одну «теоретично відрефлексовану» й одну приватну, суб’єктивну відповідь. Пам’ять пов’язана з уявою і мовою самоопису як суспільно заданими конструктами. Якщо не сказати людині, що коли тебе б’ють, це — насилля, то вона цього не знатиме. Російська приказка «Бьёт – значит, любит» формує у людини уявлення, що оте «бьёт» є проявом любові. Відповідно, всі речі, пов’язані з насиллям, задаються людині мовою -- в конкретному середовищі та часі. Те, що у нас змінилися основні наративи, коли йдеться про насилля і Голокост, — це ознака того, що Україна стала цивілізованішою. Допоки вона перебувала у пострадянському дискурсі, з розмов витіснялося все, що стосувалося найстрашніших травм, і про насилля не можна було говорити у першу чергу. 

До прикладу, в моєму дитинстві не було розмов про євреїв, хоча до Другої світової війни у Жовкві їх жило понад 30%. У центрі міста стоїть феноменальної краси ренесансна синагога, а її наче «не помічали». Тобто помічали лише як споруду, поза історією. Так, ніби євреїв у місті не було і немає. Жовківські євреї стали ніби Атлантида. Уявіть, не було розмов навіть на рівні звичайної дитячої допитливості. Я про це говорила на презентації в Нью-Йорку, і зараз згадаю про одну з найболючіших речей для мене -- нині 46-річної. Коли я була дитиною, ми бавилися в піратів і викопували «скарби». То були мацеви з єврейського цвинтаря, неподалік якого ми жили. Але ніхто тоді не казав, що це ми, по суті, розкопуємо могили, переміщуємо надгробні плити. Зрозуміло, що на цвинтар як такий мене б не пустили ніколи гратися. Цвинтар – не місце для забав. Але для Жовкви втрата третини населення була, мабуть, таким болем, що місто вирішило забути про це.

І не тільки єврейська історія була повністю витіснена. Згадаймо про Волинську трагедію. До останнього часу нічого не говорилося навіть і про Чорнобиль. Треба було американців, щоб розказати людям – наголошую: сучасникам трагедії – як усе відбулося насправді. І це механізм витіснення травми, виплеканий «совком», прищеплений мільйонам людей. Бо згадати — означає почати говорити, а це вимагає зусиль та освіченості. Культура мусить весь час скеровувати зусилля у цьому напрямку (маю на увазі, зокрема, роботу з пам’яттю) і створювати актуальні концепти, усвідомлювати травму і працювати з нею. Так, кримські татари повернулися як «сюжет» в загальний український дискурс лише після 2014-го. Майдан запустив зцілюючі механізми для нашої культури.

З презентації збірки
Фото: Надано авторкою
З презентації збірки

Якщо говорити про мене як про людину, яка пише, то писати — це спосіб пам’ятати. Істинна історія книжки «Бабин Яр. Голосами» в тому, що вона є сумою мого власного болю та сильних переживань в різні моменти. До смерті батька додалися трагічні події Майдану, загинули на війні близькі мені люди з-під Жовкви. Окремі краплини кондесувалися, все злилося у нестримний потік, якому я віддалася, як це і має робити письменник. Потім мені вже люди сказали, що момент написання співпав з річницею пам’яті жертв Бабиного Яру. Я не заперечую, що цю книгу можна назвати коньюктурною, що на цей момент вона є в якомусь сенсі мейнстримом, але в моєму приватному світі це просто крик.

Питання, яке, мабуть, турбує кожного: що ми можемо робити зараз, на своєму місці, щоб такі катастрофи, як у Бабиному Яру, не повторилися?

Я про це багато думала. Усе починається з мови насилля. Дуже докладно про це пише Клемперер. У Німеччині ознаки початку війни з’явилися в мові в середині 1930-х років. Як чутлива до мови людина я ще у 2011 році написала кілька текстів про те, що «дивіться, формується мова насилля, значить, може початися війна».

Коли в 2012 році з обігу в російських медіа зникло слово «українці» і з’явилося слово «бандерівці» (або просто «вони»), я зрозуміла, що може статися невідворотне.

У міжвоєнне 20-річчя в Польщі, у 1934-1937 роках, тамтешня преса вибухнула антисемітизмом. Услід за гітлерівцями в Польщі на євреїв почали говорити «вони» -- як протиставлення до «ми». Не треба навіть закликати вбивати! На перший погляд, це незначущі речі, дрібниці, проте першим й основним маркером усіх тектонічних зсувів у суспільстві є мова. Звертаю увагу, що ми можемо цього навіть не фіксувати. Ціла передвиборна кампанія чинного президента Володимира Зеленського (не знаю, чи ви захочете це опублікувати, але я це скажу) базувалася на мові насилля: «Весна — пора саджати», «Здай олігарха — отримай 10 відсотків».

Усі ці гасла, а особливо мем зі «Слуги народу» про розстріл парламенту — це зовсім не невинні речі. Мені зараз дуже страшно, бо й уся російська пропаганда промовляє до своїх реципієнтів мовою насилля. Російський інфопростір так близько, що ми в нього автоматично включені через війну, й навіть не усвідомлюємо цього. Але незнання про те, що скрізь довкола є отрута, не рятує від отруєння. Зараз мільйони людей вже отруєні ненавистю до «іншого». Вони підсвідомо готові до скоєння насильницьких дій.

Одна єврейка, котра вижила в Освенцимі, на питання: «Що ви можете нам сказати про пережите вами? Що є Вашим найціннішим досвідом? -- відповіла ось як, цитую майже дослівно: «Можна багато говорити, на кшталт “Не можна, щоб така трагедія повторилася”, але запам’ятайте одну річ: якщо хтось каже, що хоче вас убити, ви йому просто повірте. “Бий жидів!” — це завжди не просто слова. Якщо хтось обіцяти вас убити – не сумнівайтеся; повірте, що він вас уб’є. Відповідно, можете втікати — втікайте, а не можете — боріться, бо рано чи пізно станеться непоправне».

Мова насилля спрацьовує завжди, просто ефект може бути відкладений. Патерни насилля можна витіснити за допомогою НЛП, трохи скорегувати. А ще можна взагалі не усвідомлювати, що вони є. Але як тільки складаються обставини певного типу, патерни насилля реалізовуються. Щоби не повторилися такі трагедії, як Бабин Яр, в суспільному обігу не має бути мови насилля.

Дар'я Дяденко, Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр»
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter