ГоловнаКультура

​Хроніки мандрівного фестивалю: край нерозкручених брендів

Учасники фестивалю «З країни в Україну» продовжують відкривати для себе невеликі міста півдня та сходу, і демонструвати мешканцям цих міст розмаїття вітчизняної культури та історії. Фестиваль мандрує Дніпропетровщиною: ми відвідали Новомосковськ, Синельникове і Жовті Води, а в наступному огляді - Нікополь, Марганець та Орджонікідзе.

Пам’ятник козацькій перемозі під Жовтими Водами
Фото: Катерина Липа
Пам’ятник козацькій перемозі під Жовтими Водами

У кожній країні є містечка і села, про які завбачлива історія добре потурбувалася: сама їхня назва – готовий бренд. Бери, користуйся, розкручуй, знімай вершки й пінки. Ватерлоо, Тевтобурзький ліс, у якому германці наголову розбили римські легіони (насправді село Калкрізе неподалік Оснабрюка), Азенкур, Ґрюнвальд давно користуються подарунками історії. У нашій країні знакових місцин також не бракує. От, наприклад, чому б Жовтим Водам не перетворитися на яскраву туристичну цікавинку? Завдяки блискучій перемозі козацького війська Богдана Хмельницького та його кримськотатарських союзників над військом Речі Посполитої, назву міста знає кожен школяр в Україні. І нічого, що історичне поле битви розташоване у сусідньому районі біля села Жовтоолександрівка і від нього мало що залишилося. Бренд переможної битви такий потужний, що вистачить на усіх, село також може щось собі відкусити від цього пирога. Тільки його треба спочатку спекти.

За інгредієнти майбутньої випічки можна вважати просторий міський центр у стилі пізнього «сталінського ампіру» та прилеглий до нього чималий парк, місцевий краєзнавчий музей та міську бібліотеку, які непогано дають собі раду з організацією культурного життя у Жовтих Водах. З того, що варто оглянути – пам’ятник переможній битві у парку (місцеві називають його «троє коней») та величезний і цяцькований, наче торт, будинок культури. Просторий зал та добра акустика дозволяє за бажання проводити тут музичні та театральні заходи найвищого рівня. Але найкращою рекламою для невеликого міста зазвичай бувають військово-історичні фестивалі. Не сумніваюсь, що реконструктори з України, Польщі та Білорусі радо відтворили б епізоди Жовтоводської битви. А подивитись на це зібралися б натовпи туристів. Окрім рекламного та, відповідно, економічного ефекту заходи військово-історичної реконструкції мають цікаву особливість: вони привчають глядача до думки, що не існує історично ворожих народів і кожна нація може пишатися власною історією, не принижуючи колишнього опонента. Як сказав один із шанувальників жанру, війну закінчено не тоді, коли поховано останнього солдата, а тоді, коли до справи беруться реконструктори.

Окрім перелічених вище складових привабливого для туристів містечка Жовті Води мають ще один ресурс, найголовніший. Це люди. Звісно, неможливо за один день оцінити готовність мешканців міста змінити його життя. Але публіка, що прийшла послухати лекції з історії України, мистецтва та етнографії тут була найдивовижніша за складом, зацікавленістю та терплячістю з усіх міст, де ми побували раніше.

Жовті Води – єдине місто, де практично весь невеликий зал прослухав не окремі лекції, а майже всю програму тривалістю понад чотири години.

Адже зазвичай люди приходять послухати лекцію на якусь конкретну, їм цікаву тему. Гендерний склад був рівний (зазвичай жінок приходить більше). А віковий склад нашої публіки просто зворушив – поруч сиділи літні люди і тінейджери цілком розбишацько-неформальсього вигляду. І що цікаво: жодного разу старі не зробили зауваження молодим, не причепилися до занадто коротких шортів, пірсингу чи шаленої зачіски. Така дивовижна як на невелике місто толерантність помножена на місцевий патріотизм дає надію на процвітання Жовтих Вод не тільки за рахунок видобутку уранової руди.

Якщо комусь нічого не говорить назва міста Новомосковськ, кажіть з притиском: «Собор». Той самий, з однойменного роману Олеся Гончара, який донедавна ще був у шкільній програмі. Відомий багатьом за фотографіями величний Троїцький собор, останній з козацьких шедеврів бароко, збудований на замовлення останнього кошового Війська Запорозького Петра Калнишевського, найвища дерев’яна будівля України – хіба мало для успішного бренду? Це одна з пам’яток must see для кожного українця, так само як Стара фортеця у Кам’янці, площа Ринок у Львові чи Софійський собор у Києві. А ще у місті збереглися фрагменти зворушливої містечкової забудови – маленькі будиночки зламу ХІХ – ХХ ст. У одному з них, гарненькому сецесійному особняку, розташувався місцевий краєзнавчий музей. Тут є дивовижні речі – мальовані скрині і традиційний одяг, посуд різного призначення, археологічні знахідки та дивовижні для людей ХХ століття знаряддя праці селян і містечкового люду. Музейний екскурсовод «оживить» ці предмети у розповіді, відверто пишаючись своєю малою батьківщиною. Коли вже вигадувати туристичний маршрут Дніпропетровщиною, то у Новомосковську варто зупинитися принаймні на пару днів на відпочинок. Мальовничий краєвид, чарівна набережна річки Самари, охайний пляж, величезний парк, у якому виділено простору дитячу розважальну зону, де заборонено палити, – учасники фестивалю були готові залишитися тут надовго. Але це вже іншим разом.

Ще одне місто на шляху мандрівного фестивалю – Синельникове. Тут, здавалося б, історичним брендом і не пахне, назва містечка мало кому відома, доленосних подій не траплялося. Але створити бренд таки є з чого. Синельникове – велика і стара залізнична станція, тут у локомотивному депо існує музей. Залізничні музеї є «фішкою» для багатьох європейців вже років із 20. Техніка вдосконалюється настільки швидко, що її насилу встигають музеєфікувати. Залізничні музеї (часом музеї рейкового транспорту, до яких звозять також старі трамваї) мають шалену популярність. Діти й дорослі з відвислими щелепами роздивляються паровики та дрезини на ручній тязі, у мережі є чималі різномовні спільноти шанувальників залізниці, а туроператори навіть влаштовують маршрути спеціалізованими музеями та історичними залізницями. От вам і готовий бренд – вузлова станція і музей. Щоправда, оглянути його нам не вдалося – у вихідні тут не тільки музей не працює, навіть міський транспорт не ходить. Але щодо якості експонатів я цілком довіряю думці місцевих жителів, адже мало не у кожного в родині є залізничники, тут кожен розуміється на паровиках та локомотивах. Залишилося тільки докласти трохи рекламних зусиль.

Значно менш помітна цікавинка Синельникова – пам’ятник Карлу Марксу. І не треба мені розповідати про декомунізацію. У колишніх країнах Варшавського договору вона була справжньою, не на словах, але у Будапешті, Берліні, Хемніці (у часи Німецької демократичної республіки звався Карл-Маркс-Штадт) патлатого бороданя залишили у спокої. Ну кому заважає цей дивак-політеконом? Щоправда, влада Хемніца впродовж кількох років намагається комусь продати здоровецьку кам’яну голову, вмощену посеред міста московським скульптором Львом Кербелем. За чутками, Кельн схильний заплатити і взяти собі цю дивовижу. У Синельникові Карла-Марла (так ми називали автора «Капіталу» у нашому радянському дитинстві) теж своєрідний, не зовсім канонічний: дядько у пальті стоїть у класичній позі Наполеона на тлі здоровецьких ялинок десь у нетрях парку. Сьогодні він мало кому цікавий. Але за кілька років може стати привабою для туристів, хоч і невеличкою.

Марксо-Наполеон у Синельникові
Фото: Катерина Липа
Марксо-Наполеон у Синельникові

Отже, коли докласти трохи зусиль, то на туристичній мапі України з’явиться ціла низка нових пунктів. Деякі з них варто відвідати вже зараз: створимо попит - з’явиться і пропозиція.

Катерина ЛипаКатерина Липа, журналист
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter