ГоловнаКультура

Українське кіно у Швеції: Вдягаємо манжети

У Стокгольмі відкрився Перший скандинавський фестиваль українського кіно – 100% громадянська ініціатива. Чи витягнуть на собі волонтери і українську культуру?

«Ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура!» - розпачливо писав наприкінці одної з українських революцій Павло Тичина. Директорія УНР одним із перших рішень і спробувала зробити саме це: заснувала Українську республіканську капелу Олександра Кошиця, яка мала винятково гастролювати за кордоном і просувати там імідж новопосталої України через музику. З гастролей капела так і не повернулася – з причини припинення існування самої УНР. Але на одному з концертів американський композитор почув леонтовичівського «Щедрика». За кілька років його співала вже ціла Америка – як “Carol of the Bells”.

Фото: Facebook / First Nordic Ukrainian Film Festival

Хтось уже з сучасників відзначив, що з цього «вдягання манжетів» перед усім світом і зводиться по суті роль українського інтелектуала/письменника/митця. Та й то головним чином тоді, коли Україна прокидається після кількох років летаргії в сплеску діяльності, і, як то кажуть, «очі світу» на короткий час фіксуються на цій малознаній і незрозумілій території.

На жаль, якщо окремі яскраві спалахи можуть стати основою для культурного бренду країни, «розкручувати» його за кордоном потрібно стабільно і постійно. За відсутності такої системної роботи Україна і залишається, по суті, відсутня на культурній мапі Європи, як днями слушно написала Дарія Бадьйор. Тим більше, що відчайдушне, демонстративне вдягання «манжетів» - акт по суті захисного психічного механізму, породженого власними глибинними комплексами – сумнівами у повновартісності власної культури. А жодна культура ще не підкорювала світ (хоч би що ми вкладали в ці слова) через оборонні реакції. Для цього потрібна здорова агресія і проактивність.

Сьогодні ми переживаємо отакий черговий момент активізації. Зокрема, в кіно, що, як і в часи Леніна, залишається «найважливішим із мистецтв». Саме національне кіно (а для країн, які можуть собі це дозволити, і серіальне телебачення) налаштовує ту оптику, через яку люди в інших країнах сприймають національні реалії і культуру. Тому не дивно, що останнім часом виникли кілька проектів із просування українського кіно за кордоном.

«Найтемніша сторона Інґмара Берґмана»

Частина з них – результат державних чи бізнесових зусиль, як-от дні українського кіно в Естонії чи нещодавні – в Парижі. Але там, де таких зусиль бракує, інколи на перший план виходить громадська, низова ініціатива. Практично аналогічна волонтерському рухові на підтримку армії, тільки у царині культури. Точніше, формування іміджу української культури за кордоном у рамках «незавершеної культурної війни», про яку писав Шевельов.

Саме такою ініціативою є Перший скандинавський фестиваль українського кіно, який стартував минулого понеділка у стокгольмському кінотеатрі «Зіта», чимось подібного до нашого «Жовтня»: популярний осередок фестивального та артхаусного кіно, улюблене місце сінефілів та хіпстерської молоді. До 18 травня шведи матимуть змогу побачити п’ять українських стрічок, які можуть репрезентувати сучасний стан нашого кінематографа, і трошки – класику. Закриватимуть фестиваль «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова – призабута на Заході культова стрічка. Ідея в тому, що класичний фільм дасть перспективу для сучасних робіт і поставить їх в історичний контекст, в якому вони виглядатимуть радше як результат розвитку, а не екзотичні рослини, що виросли на голому місці.

Кадр з фільму "Брати"
Кадр з фільму "Брати"

А відкрився фестиваль фільмом Вікторії Трофіменко «Брати: остання сповідь» (2013), який мав бути особливо цікавим для шведського глядача, адже це – фактично адаптована екранізація роману живого національного класика Торґні Ліндґрена «Джмелиний мед». Може, це справді стало одним із факторів успіху, але прем’єрний показ розвіяв усі міфи про відсутність інтересу до України в Європі. У найбільшій залі кінотеатру не було жодного вільного місця. Причому реакція теж була позитивною. Ніхто не покинув залу до кінця сеансу – а це вже показник для фестивальної публіки. У відгуках глядачі переважно казали, що фільм «важкий» і «змушує замислитися». Міністр культури та демократії Аліс Ба Кюнке, яка прийшла відкривати фестиваль у бандані з тризубами, назвала його «найтемнішою стороною Інґмара Берґмана». Врешті, може, фільм виявився для шведів «недостатньо українським» - на екрані була не очікувана східноєвропейська екзотика, а типова, добре зроблена європейська драма, яка змусить не одного глядача перечитати власну класику.

Той, що пройшов крізь тролінг

До речі, прихід міністра культури на відкриття національного фестивалю, як і присутність провідного кінокритика Мортена Блумквіста, який вів публічну бесіду з режисером Вікторією Трофіменко перед показом, - це справді щось безпрецедентне для національного фестивалю і свідчить про тепле ставлення більшості шведів (а насамперед шведських еліт) до України. Настільки, що це навіть викликало обурення російських тролів у соцмережах. Мовляв, на російські фестивалі міністри і провідні критики чомусь не приходять; в усякому разі, не виступати.

Інші фільми програми можуть теж розраховувати на щедру увагу тролів. Звичайно, в нинішніх умовах неможливо обійтися без компромісу естетики й політики (які, втім, і так ніколи не ходять нарізно). «Хайтарму» (2013) відібрали, щоб показати шведам різноманітність української культури, її відкритість до інших етнічних традицій – і водночас розповісти про історію Криму, сталінський геноцид-депортацію кримських татар і привернути увагу до вже призабутої за донбаськими «народними республіками» проблеми анексії Криму. Тим більше, що режисер і виконавець головної ролі Ахтем Сеїтаблаєв приїжджає до Стокгольма, щоб розповісти про фільм і нинішню ситуацію на своїй батьківщині.

Міністр культури та демократії Аліс Ба Кюнке на відкритті фестивалю
Фото: Роман Горбик
Міністр культури та демократії Аліс Ба Кюнке на відкритті фестивалю

Фестиваль також примирив обох учасників нещодавнього оскарівського скандалу. «Поводир» (2014) Олеся Саніна розповість про не таке вже й добре знане у Швеції українське бачення сталінського тоталітаризму і продемонструє, як українці навчилися загортати власні історичні травми в обгортку блокбастера, а «Плем’я» (2014) Мирослава Слабошпицького – напевне, найуспішніший фестивальний фільм за всю історію українського кіно – покаже брутальність і зухвалість експерименту, яку наше кіно не розгубило від часів Довженка і Вертова.

Настав час Українського інституту

Успіх фестивалю, про який уже попередньо можна говорити, це чудовий приклад того, як 100% громадські ініціативи можуть досягати прекрасних результатів навіть відносно невеликими коштами (і великим напруженням зусиль організаторів-волонтерів). Фактично це спільний проект двох інституцій, які народив Майдан - Українського інституту у Швеції (директор Наталія Пасічник) та Дослідницької групи з питань України в університеті Седертерн (її кординатором є я). Вони фактично займаються тим, чим мали б займатися Міністерство культури і, може, закордонних справ. Адже сьогодні Україна нарешті дозріла до творення власної агенції з просування культури у світі, та й, ніде правди діти, у себе вдома: курси української, фільмотеки й бібліотеки не завадили б і на Сході та Півдні України. Поки що цю роботу – те, що в розвинених країнах роблять Британська рада, Польський чи Ґете-інститут – тягнуть теж волонтери.

Сьогодні важливо, щоб голос цих волонтерів, які можуть організувати кілька яскравих подій, але навряд чи витягнуть на собі всю системну культурну політику країни, почули, і щоб це мало наслідки. Держава повинна щонайменше кооптувати волонтерський культурний рух так, як це вже відбувається в підтримці й реформуванні війська – з непоганими в цілому результатами. Або, радше, держава, бізнес та громадянське суспільство (в Україні й за кордоном!) повинні об’єднатися навколо вже наявних успішних проектів і розширювати захоплену територію. Тільки в такому випадку одягнені манжети стануть багаторазовими і не спадуть із українських рук у бруд під ногами, залишаючи лише виразки і мозолі. Так, як це бувало досі.

Роман Горбик Роман Горбик , журналіст
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter