ГоловнаБлогиБлог Володимира Бєлого

Про функціонал освітніх законів

Для чого приймається освітній закон?

Для чистоти професійного середовища, для творення і відтворення довіри до державної освітньої системи чи лише для навівання правової аури?

Фото: пресс-служба президента

З аурою, котра начебто формує у спільноти враження наявності правового порядку, нормативного регулювання та дисципліни професійної діяльності у нас все добре.

Проблеми з тим, як на ділі.

Наприклад, такі прості речі як максимальна кількість учнів у класі (30 осіб), неприпустимість залучення учнів до шкільних/позашкільних заходів замість уроків чи дотримання норми площі на одного учня та безліч інших вимог освітніх законів масового ігноруються без жодних проявів реагування влади попри те, що кількість порушень вимірюється десятками тисяч. Вже не кажучи про матеріальне забезпечення функціонування закладів та оплати праці педагогів, з чим ще більш критичний стан.

ЗАКОН ЯК РЕГУЛЯТОР ЧИ ЯК ІНСТРУКЦІЯ?

Що за питання, скажете? Звісно, що не інструкція і не збірка закликів та побажань.

Закон має бути регулятором. І, у першу чергу, щодо легко прогнозованих спроб непорядних людей до обхідних шляхів. Відтак закон без чітких заборон та конкретних санкцій – це не закон, а його подоба задля створення аури законності як прикриття беззаконня.

Чому про це пишу?

Тому, що всі мої конкретні формулярні пропозиції подібної спрямованості, що надавав під час роботи експертних груп, до яких залучався:

- по-перше, якби й не зустрічали категоричних заперечень;

- а по-друге, й не знаходили жодної підтримки.

У результаті, потім всі обговорювали з різних трибун та публічних майданчиків проблему імплементації новоприйнятого закону. Приміром як недавні випадки встановлення доплати за престижність у 5% замість попередніх 20-ти на тлі підвищення посадового окладу на 10% .

ХТО ПОМИЛЯЄТЬСЯ?

Чому на це звертаю увагу? Тому, що є ознаки того, що я у своєму баченні актуального часу спрямування нормативного підходу до змін в освіті не помиляюся.

Привід до такої впевненості нещодавно побачив у позиції нового очільника Конституційного суду Станіслава Шевчука, який акцентує увагу на головну проблему права в Україні: «У нас в судах і в прокуратурі неадекватна судова мотивація у використанні документів і в судових рішеннях. Коли в країні діють десятки, сотні тисяч нормативно-правових актів, суди вибирають саме той акт, який їм найбільше подобається».

Не складно уявити ЯК таким юристам подобаються ті профільні закони, у яких лінії ризику спотворення спрямування закону не супроводжуються належною правовою увагою. Суддям, для яких закон як оте «дишло» якраз сприяють такі тексти правових актів, котрі як матеріали конференцій чи монографій успішних спеціалістів – у форматі загальних виразів про діяльність як таку.

Традиційно юристи схиляють громаду до того, щоб освітні закони були лише відображенням «розумного, доброго і вічного», а не інструментом до встановлення певних заборон та санкцій за порушення чи ігнорування потрібних робочих норм.

До речі, останні за відсутності санкцій у реальності й не можуть бути правовими нормами як такими. Хіба що деклараціями побажань, що у підсумку і маємо, наприклад, у наведених вище випадках зі шкільного життя.

Не дивно, що за такої загальної правової «культури» аналогічна ситуація встановилася й у сегменті поточного держуправління. У текстах відомчих нормативних «Інструкцій та Положень про …» панують розмитість та невизначеність як з повноваженнями, так і вимірами відповідальності посадовців усіх рівнів. У них найбільш вживаним щодо цих важливих речей є вирази: «Як правило …» та «Має бути …», а далі «крапка» і жодного слова про санкції за порушення чи ігнорування всього того, що «має бути».

Чого вартий лише останній приклад – ректор провідного медичного університету одноосібно блокує проходження зовнішнього незалежного оцінювання результатів навчання студентів ввіреного їй в управління державного університету. Тестування, що є загальним для всіх інших профільних студентів 40-мільйонної країни!

При цьому навіть МОЗ (засновник закладу) не має ні відомчих, ні загальнодержавних важелів до забезпечення стандартних державних процедур. Натомість суд миттєво «наводить порядок» - повертає ректора проблемної репутації у крісло керівника, з якого і створюється сама правова проблема.

ПРАКТИКА ЯК КРИТЕРІЙ ІСТИНИ

Якщо ви почитаєте, приміром, французькі освітні закони, то побачите, які штрафи передбачені для тамтешніх посадовців, котрі наважаться проігнорувати чи порушити бодай якусь позицію правового акту. І не лише штрафи. Від них до втрати посади – один крок.

Тамтешніх учнів/студентів карають конкретними санкціями не лише за порушення академічної доброчесності, а навіть за спроби до того. І так само підходять до питання відповідальності керівників освітніх закладів.

Був свідком такого випадку під кінець останнього року контрактної роботи в алжирському академічному ліцеї у період їхнього поєднаного ЗНО-ДПА.

Одного ранку чую від колег: "А що, ти не в курсі? Наш директор був пішов до іншого ліцею, де його донька здавала екзамен. Там почав шукати можливість узнати шифр її роботи. Взнати не зміг, а натомість хтось подзвонив у столицю, в Міністерство. Наступного дня прилетів інспектор, переконався, що директор дійсно ходив до того ліцею і ЗВІЛЬНИВ його з посади. Тому він тепер і не підходить до нас, щоб поздороватися як зазвичай те робив щоранку, а коли нас не має тихенько прошмигує до адміністрації і здає справи».

Ось так за кордоном спільнота освітян та юристів дбають про засоби встановлення та збереження чистоти і довіри суспільства до свого професійного середовища – застосовують наперед передбачені відомчі повноваження. Натомість, у нас досі так приймаються закони, що чи не кожен посадовець має можливість жити за принципом: «І я не я, і хата не моя».

Щоправда, українська спільнота якось не бачить прикладів активності профільних посадовців вищого державного рівня спрямованих у бік правової конкретизації та підвищення рівня персональної відповідальності тих, кому ввіряються у держуправління як цілі сегменти, так і окремі заклади чи підприємства. На жаль реальна функціональна спроможність наших освітніх законів поки не вийшла на рівень правового блокування хоча й завуальованих, але так реальних можливостей неофеодального підходу до «вирішення» звичайних поточних освітніх проблем.

Володимир Бєлий Володимир Бєлий , екс-заступник директора з навчально-виховної роботи Херсонського фізико-технічного ліцею при ХНТУ та ДНУ
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter