ГоловнаБлогиБлог Вадима Трюхана

Переговори під час наступу ворога – несумісні речі

Черговий раунд переговорів у так званому Нормандському у форматі наразі абсолютно недоречний. Світова практика врегулювання будь-яких військових конфліктів свідчить, що є декілька типів переговорів між ворогуючими сторонами. Три з них найбільш поширені, а саме:

По-перше, - спрямовані на досягнення сталого перемир’я у разі досягнення балансу сил та/або виснаження ресурсів обох сторін.

По-друге, - метою яких є визначення умов капітуляції армії країни, яка програє війну.

По-третє, - під примусом міжнародної спільноти, яка має достатньо дієвих важелів для тиску на всі сторони конфлікту.

Фото: EPA/UPG

На даний момент про жоден з таких випадків не йдеться. Адже Росія та Україна поки що мають ресурси для поширення військової експансії та оборони власної території відповідно, для капітуляції підстав немає, а міжнародна спільнота не проявляє достатньої політичної волі для примушення Володимира Путіна до миру.

Більше того, останні декілька днів з’являється все більше доказів прямого втягнення збройних сил РФ у військові дії по всій лінії фронту на Сході України. З огляду на те, з якою затятістю офіційні спікери Кремля наполягають на тому, що російських військових на території України немає, водночас намагаючись всіма доступними пропагандистськими засобами звинуватити саме українську армію в ескалації конфлікту, можна зробити обґрунтований висновок про те, що керівництво Росії ухвалило рішення йти ва-банк.

Причин для такого рішення більше, аніж достатньо, - інфляція, наростаюча політична ізоляція, відтік капіталів, зміна настроїв простих росіян, падіння рейтингів провідних банків та компаній тощо. Окрім того, не досягнуто як мінімум дві стратегічні цілі Володимира Путіна, - закріплення (будь-яким чином) за Кримом і Севастополем статусу суб’єктів Російської Федерації, а також задоволення амбіції підняття геополітичного статусу Кремля до рівня Білого Дому. Водночас й апогей захоплення простими росіянами власним президентом завершується.

Тому наразі в російського «наполеона» залишилося лише дві опції, - поставити на коліна Україну й досягти угоди з Заходом з позиції сили або ж піти в небуття (тут можливі варіанти) осоромившись і потягнувши за собою в Гаагу сотні високопоставлених представників режиму та бізнесового бомонду.

Для того, щоб відволікти увагу російського суспільства від внутрішніх проблем, які продовжують накопичуватися з наростаючою динамікою, і водночас зламати опір українського керівництва та народу, Володимиру Путіну терміново потрібні декілька переможних битв, які би призвели до значних жертв серед українських військових та мирних громадян, як це мало, на жаль, місце в Іловайському котлі та під Ізварино. Саме тому наразі маємо добре сплановані повноцінні наступальні військові операції на декількох ділянках фронту. Наразі вдається відбитися, що ще більш нервує російського президента. Проте підстав сподіватися на те, що росіяни раптом «заспокояться» наразі не проглядається.

То що ж робити в ситуації, коли війна може перерости в широкомасштабні військові дії вже без жодних прикриттів і пояснень типу «заблукали» випадково?

По-перше, відмовитися від будь-яких переговорів з Володимиром Путіним та його поплічниками. Він не готовий до жодних компромісів, для нього дипломатія – це спосіб відвернути увагу міжнародної спільноти від суті проблеми і продукт для внутрішнього споживання, мол «Росія – миротворець і рятівник росіян в Україні проти фашистської хунти».

По-друге, домагатися скликання повноцінної міжнародної конференції високого рівня за участі США, ЄС, КНР та інших ключових геополітичних гравців. Європейці самостійно не спроможні вплинути на Росію. Потрібна участь тих, до кого Путін все ще готовий прислухатися, обираючи для себе «з двох зол менше», чи кого він принаймні остерігається, як сильного опонента. На Конференції має йтися не лише про війну і мир в Україні, це майданчик для серйозних переговорів про нову архітектуру міжнародної безпеки, відновлення довіри до міжнародного права та вироблення узгоджених дій проти будь-якого агресора в будь-якій частині земної кулі.

По-третє, назвати нарешті речі своїми іменами. Сором’язливо говорити, що маємо так звану гібридну чи мережеву війну, АТО чи ще щось подібне вже немає сенсу. В Україні йде вітчизняна війна за незалежність. Ворог підступний і наразі набагато сильніший у військовому та економічному плані. Тому щоб перемогти потрібна максимальна концентрація всіх наявних ресурсів. Настав час ввести воєнний стан, принаймні на Донбасі та в прилеглих областях, провести загальну мобілізацію та перевести економіку на воєнні рейки. Цілком очевидно, що за нас Україну боронити ніхто не буде. Допомагати буде більшість цивілізованих країн, кожна в силу своїх можливостей та переконань, як це було під час зимової війни 1939 року, розв’язаної СРСР проти Фінляндії. Проте весь тягар по захисту власної країни лежить виключно на плечах української нації і української держави.

І на останок. Україна зіткнулася з безпрецедентним для сучасної цивілізації викликом. На кону тисячі й мільйони життів. Встоїмо перед навалою новітніх кочівників - станемо справжньою європейською країною. Дамо слабину, - знову втратимо незалежність і суверенітет надовго.

Слава Україні!

Вадим Трюхан Вадим Трюхан , Голова правління ГО "Європейський Рух України"
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter