ГоловнаБлогиБлог Степана Гавриша

Місія в нікуди

Президент Порошенко втомився від Мінських угод. Цугцванг. Будь-який крок з ними або від них може обернутись для нього особистою катастрофою. Але в нього не було вибору. В обмін на визнання його Кремлем, в Нормандії, він погодився на складний Мінський лабіринт. З тупиком в кінці. Практично денонсувавши підготовленою там Кремлем угодою за участю нових єврогарантів - Меркель і Олланда - Будапештський меморандум. Той вже реально «працював» у Женеві і давав Україні шанс на пряме заступництво РБ ООН в режимі надзвичайної міжнародної конференції. На ній Росія неминуче була би визнана стороною воєнного конфлікту. Неспровокованим агресором. Не виключено, що сьогодні проблема Донбасу вже була би вирішена. Але не на хитких і втратних Мінських угодах, а на нормах міжнародного права. Як вирішується проблема війни в Сирії. США змусили Путіна піти на поступки і відмовитись від продовження воєнної ескалації. Це дало би шанс Україні відновити якийсь контроль над Кримом. Через, що найгірше, але найкраще в існуючих реаліях, подвійний суверенітет, або надання Криму особливого міжнародного статусу. Під егідою ООН. Поза юрисдикцією Росії.

Фото: EPA

У Петра Порошенка не було на це часу, знань, особистого лідерського досвіду і, головне, впевненості в успіху. Його зусилля, як мігруючого за всіма політичними режимами політика, були направлені виключно на створення власної бізнес-імперії. Тут він добився неймовірного прогресу. Втративши в Женеві єдиного, дієздатного протистояти силовій експансії Москви, союзника в особі США, він вдався до заплутаної, без правил, довготривалої дипломатичної гри: Росія воює із Заходом. Україна – тільки перший рубіж, подолавши який Путін візьметься за Польщу і Балтію, розколюючи гібридними ударами слабіючий Євросоюз. У значній мірі йому це вдалося зробити. Цьому сприяла гостра кризова ситуація, коли Росія в підчерев’ї Європи стала розгортати свої ракетні і танкові дивізії.

Почалася ера нової холодної війни і безпрецедентної гонки озброєнь – від стратегічних до побудови нових ліній оборони вздовж усіх кордонів з Росією. Путін прийняв глобальний виклик в Сирії, включивши у політику воєнного стримування Заходу стратегічні бойові ресурси. У відповідь США із авіабази «Ель-Удейд» в Катарі розпочали бомбування сил ІДІЛ В-52. В Іраку і Сирії.

Картинки Третьої світової…

Перше, з червня 2014 року, засідання Ради Росія-НАТО на рівні послів тільки поглибило протиріччя. Не розпочало співпрацю, але створило площадку для нового діалогу між двома воєнними імперіями. Ніхто не хоче холодної осені і ядерної зими. Проте пошуки точок дотику виглядають як дотик до оголеного електродроту.

Росія під важкими ударами західних санкцій зіщулилась, як поранений ведмідь, але не впала. На що й розраховував постмайданний політичний клас в Києві. Навпаки, мобілізувалась і згуртувалась навколо Путіна, рейтинг якого не опускається нижче 83% підтримки. Він не випускає з рук беззастережного мандату на продовження війни з Україною, США і Заходом в цілому. Ця незламна мотивація бісить і лякає цивілізований світ, який метушно шукає рятівного антидоту проти Росії. Україна – його частина.

Порошенко, підписавши угоду з Путіним в Мінську про відмову від Криму і федералізацію України, очікував відступу Кремля. Під масштабним тиском консолідованого Заходу. Цього не сталося. Москва адекватно і значно наростила силовий опір такій «експансії». Користуючись дипломатичною слабкістю адміністрації США і розгубленістю ЄС перед міграційною кризою, банкрутством Греції і спробою лівих та націонал-радикалів нав’язати сценарій його розпаду.

Мінський план став єдиним способом вийти із воєнно-політичної та економічної криз у взаємовідносинах: Захід-Росія. Тим більше в умовах, коли українське політичне керівництво принципово відмовилось від воєнної стратегії звільнення Донбасу. Це унеможливило пряму воєнну допомогу Україні, появи в неї воєнних союзників із країн блоку НАТО, вивело Росію із небезпечної для неї зони прямого збройного конфлікту і визнання її агресором та перетворило сепаратистів-бойовиків, що використовують терористичні методи ведення війни, у повстанців – суб’єктів внутрішньої громадянської війни.

Президент України опинився в складній ситуації. Схожій на пастку. Виконати Мінські угоди в повній мірі він реально не може. Це буде очевидною капітуляцією і несе в собі перспективу встановлення, рано-чи-пізно, домінуючого протекторату Росії. Не виконати Мінські угоди йому вже не дадуть, оскільки їхніми гарантами консолідовано стали Захід і РФ. Вони діють досить синхронно в тиску на Київ. Це – одне із найслабкіших місць Мінська, коли, натомість протистоянню, Україна об’єднала Захід і Росію спільним виконанням Мінських угод. Між цими двома загрозами для української державності закипає внутрішня політична криза, яка не дає жодних шансів президенту і його політбізнесовому клану запропонувати і здійснити важкі, але вкрай необхідні, реформи. На це накладається глибока, всепронизуюча корупція і тотальне розкрадання бюджету, деконсолідуюча боротьба за особисту владу і все більше нехтування принципами демократії та нормами Конституції.

Президент запропонував Путіну нову гру, на яку мав би погодитись Захід, який шукає будь-яких можливостей стабілізувати ситуацію на Сході України і заморозити воєнний конфлікт з Росією. І врятувати Мінський процес.

18 лютого Радбез ухвалює рішення, апелюючи до РБ ООН, – ввести в Україну миротворців. З її мандатом. На лінію розмежування і вздовж кордону з РФ, не контрольованого Києвом. 30 квітня, після звичних і невідомих нікому телефонних перемовин «Нормандського формату», адміністрація Порошенка заявила, що «президент Путін погодився з можливістю розміщення миротворчого контингенту на Донбасі». Наступного дня Кремль дезавуював Путіна – «хибно зрозуміли». Бойовики виступили різко проти.

Порошенко не відступав. Він тис і тис на західних лідерів своєю доброю англійською, намагаючись перекласти на них більшу частину відповідальності за Мінський процес.

5 квітня на Ядерному Вашингтонському саміті президент робить ще один рішучий крок по прямому включенню Заходу в конфлікт з Росією на Донбасі. Мета очевидна – звести два імператива «лоб до лоба» і тривало заморозити воєнні дії на Сході України. Для проведення цивільних реформ і укріплення влади. Перед загрозою дочасних виборів. Парламенту і президента. Для виконання Мінських угод і «необхідності створення для місцевих виборів безпекового мінімуму треба ввести поліцейську місію ЄС». Бойовики відразу виступили з погрозою: «Це призведе до масштабних зіткнень і обернеться справжньою війною, в яку будуть втягнуті країни Заходу». Але, після згоди Путіна на «Прямій лінії» на «поліцейську місію по лінії розмежування» бойовики відступили і готові до дво і багатосторонніх переговорів з цього приводу. В межах модальності Мінського примусу до капітуляції, вони вже перенесли власні вибори на місяць липень.

Очевидно, що це цілком новий, інший рівень дипломатії. В ній всі сторони – Захід, Україна і Росія – можуть знайти компроміс і «заморозити» прямий воєнний конфлікт на Донбасі. З різними наслідками. Захід стримує вкрай важливу для нього паузу для перезавантаження еліт і «повернення блудливого партнера» – РФ, Україна, втративши частину своєї території і ресурсів, зберігає решту суверенітету і шанси інтегруватись в Західну політичну систему. Обама стає великим миротворцем. Головне – Путін зберігає обличчя і укріплює статус глобального гравця. З посиленим «правом вето» на розширення Заходу до кордонів Росії.

Наразі, як і в Мінських угодах, очевидно, хто більше зацікавлений в «миротворчо-поліцейській місії» - Україна чи Росія. На Мюнхенському безпековому саміті Порошенко зло відрізав російській журналістці – «нам не потрібні миротворчі контингенти». Тоді Путін хотів ввести своїх миротворців на Донбас. Як свого часу у Грузію. Для завершення створення «широкої воєнної автономії Донбасу» і перетворення решти України в зону «глобальної нестабільності». Порошенко тоді розумів, що такий «миротворчо-поліцейський контингент» означає не вирішення конфлікту, а його примітивну, нестабільно-неглибоку заморозку. У Києва не буде, до того ж, жодної можливості діяти в напрямку відновлення там навіть умовного суверенітету.

У Мінських угодах, попри очевидність і традиційність цієї теми, ніяких миротворців не було. Хоча Путін й намагався їх обговорити.

Тут олії у вогонь долив міністр Клімкін: «Без поліцейської місії ОБСЄ місцеві вибори на Донбасі неможливі». Стало зрозуміло, що Порошенко наважиться на місцеві вибори в сепаратистських квазіреспубліках тільки у випадку спільних дій із Заходом по отриманню хоч якихось примарних гарантій «заморозки» конфлікту. Бо Мінські угоди їх ніяким чином не дають і створюють політбезпековий вакуум у майбутніх відносинах із новоствореною «автономією» і РФ.

Ми спостерігаємо судомні спроби всіх сторін забезпечити мирний, «Мінський шлях» врегулювання конфлікту на Донбасі. Вони близькі до певного успіху. Попри те, перед ними ще неподоланні перешкоди.

Є ілюзія, що ЄС може прийняти рішення, поза РБ ООН, про направлення миротворчо-поліцейського контингенту в Україну, Порошенко назвав це «найкращим форматом». Питання не тільки в складному консенсусі і, навіть, в досвіді двох попередніх місій ЄС - Македонії і в Лівії. Вона можлива тільки за двох головних умов: повного припинення всіх бойових дій і ухвалення всіма сторонами, найперше Росією, рішення про виключне політичне врегулювання кризи. Це при тому, що євромиротворчі місії перебувають в бойових ситуаціях Сомалі, ЦАР і Малі. До того ж, якщо мова йде про «озброєні місії ЄС» - то це військовослужбовці або поліцейські. З країн НАТО. Росія завжди буде проти. Та й ЄС немає жодної причини діяти за спиною РБ ООН. А там подібні рішення вимагають принципово іншої процедури. Тим більше, що воєнна (озброєна) місія має традиційно завдання роз’єднати сторони. Уявити це із сукупним 120-150 тисячним озброєним «Градами», «Смершами», танковими дивізіями арміями неможливо. Бо цивільна місія ОБСЄ вже діє по спостереженню за конфліктом. До того ж їй буде провокувати, як мінімум, непрогнозована до зубів озброєна важкою технікою, 45-50-титисячна армія бойовиків. Цілком професійна. Ніхто не погодиться протиставити їй легку стрілецьку зброю для самооборони і «блакитні шоломи» миротворців і відставних поліцейських.

РБ ООН могла би обговорити питання про введення, хоча би на лінію домовленого розмежування, миротворчого контингенту. Якби Росія була визнана стороною воєнного конфлікту. Щоби проголосувати в РБ ООН або на Генасамблеї ООН. Але Україна старанно обходить цю дискусію в ООН, залишаючись з РФ в добросусідських і партнерських стосунках. В принципі, це основний обов’язок РБ ООН. Особливо, коли виникають розбіжності в питаннях загрози миру, його порушення або акту агресії. Зараз вона здійснює 16 миротворчих операцій в яких задіяно 103 798 військових і поліцейських. Та Росія в Мінську є одночасно посередником і реальною стороною воєнного конфлікту. Цей нонсенс розв’язує їй руки. Вона легко наклала вето на Резолюцію західних країн в РБ ООН по псевдокримському референдумі. Україна промовчала.

ОБСЄ. Вона є надто слабкою і заангажованою Росією, аби очікувати від неї якихось рішучих кроків. Росіяни другі за чисельністю в ній на Донбасі. Вона не здатна на «об’єктивний і збалансований огляд подій». Як місіонер. Донедавна вона взагалі бачила свою роль виключно «сприяти діалогові усередині країни». Високий представник ЄС Могеріні сформулювала це завдання як «два рівноцінні наративи України, місцевого населення та Росії». Це залишковий «боснійський ефект», де ОБСЄ сприяла діалогові між боснійськими мусульманами сербами і хорватами. Тому, вона стала тільки слабким інструментом дотримання Мінських домовленостей і вперто не бачить в Росії агресора. 21 квітня, наприклад, вона заявила про нарощування обстрілів з обох боків важкою зброєю – 4,7 тисяч. Це при тому, що українські ЗС вимушені оборонятись і захищати життя військових та цивільних на всій лінії фронту від постійних вогневих і бойових провокацій бойовиків та російських воєнних підрозділів. (Офіційні спікери ЗСУ говорять про 3-5 артвідповідей на вогневі провокації бойовиків).

Головною проблемою є дві несхідні лінії миротворчо-поліцейської місії. Україна наполягає на її розміщенні по лінії розмежування, спільного кордону з РФ, який не контролюється. І всередині ДНР/ЛНР. Для забезпечення місцевих виборів. Росія – тільки по лінії розмежування, що закріпить лише лінію кордону з новою квазідонбаською державою – «воєнною автономією».

Дійсно, більшість місій ОБСЄ мають поліцейський компонент – Косово, Сербія, Боснія і Герцеговина. Але в жодній із них, чого хоче Україна, не було мандату підтримувати правопорядок. Тому, посол США в ОБСЄ Деніел Беєр повідомив, що це питання навіть не обговорюється. Заступних Голови ОБСЄ Олександр Хуг, вслід за ним в Донецьку, прямо заявив, що для поліцейської місії потрібен консенсус всіх 57 країн-членів. Добитися його буде вкрай важко.

Петро Порошенко хоче, аби поліцейські ОБСЄ взяли на себе відповідальність не тільки за безпеку спостерігачів на виборах, але й за правопорядок на внутрішній території ДНР/ЛНР, створення нових органів правопорядку та інтеграція їх в правоохоронну систему України. Тобто, вмити руки. Це при тому, що максимум, на що можуть погодитись в ОБСЄ – тренінги і методична допомога місцевим органам. Як це було на Балканах.

Але є дві проблеми, які роблять плани по мирно-безпековому виходу з війни на Донбасі сумнівними.

Путін не допустить миротворчо-поліцейську місію дальше лінії розмежування. Він про це заявив однозначно. Донбас його. І він не збирається відступати. Ресурси тиску на нього Заходом прогнозовані, але обмежені. Україна вже не може вдатись до іншої, більш рішучої воєнно-дипломатичної політики. Якщо військові на Сході не проігнорують наказ головнокомандувача.

Путін на «Прямій лінії» заявив, що «Петро Порошенко предложил… чтобы сотрудники ОБСЕ были с оружием на линии розграничения и добиться полного прекращения огня». Не виключено, що український президент думає з Путіним однаково. Попри розбіжності, які можуть бути банальною димовою завісою.

18 квітня ця тема, найшвидше, в контексті «налаживания прямого диалога с Донбасом, объявления амнистии проведения конституционной реформы и введения в силу согласованного с представителями Донецка и Луганска закона об Особом статусе», була обговорена Путіним з Обамою. А наступного дня – з Петром Порошенком. Прикриваючи її Надією Савченко, якщо тверезо оцінювати масштабний піар навколо її можливого звільнення із російської тюрми.

І друга. Всі сторони принципово уникають обговорення питання демілітаризації захопленої бойовиками-сепаратистами і «гібридними» російськими спецпризначенцями території Донбасу та попереднього відновлення, спільно із ОБСЄ, контролю над кордоном з РФ. Саме в цих питаннях годується диявол, який здатен зруйнувати в будь-яку мить химерну стабільність і дипломатію на тоненьких ніжках таємних домовленостей.

Якщо припустити, що, врешті, всі сторони домовляться про введення миротворчо-поліцейської місії на лінію розмежування, вона точно буде з російських миротворців і поліцейських. Вперемішку із представниками країн ОКДБ. Але тільки не НАТО. Лавров вже заявив, що РФ підбирає кадри колишніх поліцейських для можливого збільшення свого контингенту в місії ОБСЄ в Україні.

У Путіна й Порошенка нарешті з’явилась спільна мета – розмежуватись миротворчо-поліцейською місією під егідою ОБСЄ для переведення воєнного конфлікту у русло політичного врегулювання. З хиткими і невизначеними гарантіями, але різними цілями: одночасно закріпити перемогу Кремля, обмеживши суверенітет України, і почесну її капітуляцію. Спільно із Заходом. Це все, що зараз хоче Владімір Путін.

Степан Гавриш Степан Гавриш , Директор «Інституту політичної кризи»
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter