ГоловнаБлогиБлог Степана Гавриша

Ігри непатріотів

Політичний клас на чолі з Петром Порошенком і Арсенієм Яценюком, використавши Майдан і його ілюзії, страх за Україну та ненависть до Януковича, блискавично «взяв» владу. Відступивши від демократичних процедур і норм Конституції, реалізуючи волю і план революції. Він забезпечив перехід від диктатури Сім’ї до нового рівня демократичного розвитку українського суспільства. Ми всі так думали. І вірили в це, обираючи маловідомого олігарха-політика президентом у першому турі. Ми розуміли небезпеку відступу від правових принципів демократії переходу і формування політичної системи. Але хотіли швидких перемін.

Фото: Макс Левин

Демократичність влади і її легітимність могла б не викликати сумнівів, якби Януковичу, навіть після його «втечі» в Росію, була оголошена і проведена процедура імпічменту. Та всі прагнули негайної влади і несамовито ділили портфелі. За це було заплачено Кримом, який здали Путіну в обмін на напівлегітимне управління рештою України. Для визнання обрання Порошенка легітимним президентом Путіним, він змушений був погодитися відмовитися від послуг американців в боротьбі за відновлення державного суверенітету на Нормандський формат і Мінські угоди. Виходячи із пасивності українського політичного керівництва у протистоянні московській агресії певна/значна частина його зобов’язань є таємною і ефективно реалізується до цього часу. Зважаючи на очевидні тенденції можна здогадатися про що вони. Але, наразі, ніякої визначеної інформації з цього приводу немає. Навіть у ЦРУ. На відміну від ФСБ. Зникли останні надії на проведення реформ та побудови відповідальної політичної системи, які забезпечували би очікуваний помірний прогрес для українців. Навпаки, Україна скотилася на задвірки сучасного світу, втратила весь авторитет, здобутий Майданом, нарощує темпи глибокої внутрішньої і зовнішньої криз, втрачаючи навіть свою об’єктність і перетворюючись у геополітичний ресурс. Захід, разом із Москвою, вимагає її десуверенізації, даючи нічим не забезпечені обіцянки боротись за її цілісність і незалежність. Кондоліза Райс, читаючи лекцію в Києві для обмеженого кола осіб, здивовано впадала в емоції, що, маючи за чверть століття три революції, українське керівництво зовсім не може керувати державою.

Вона перша звернулась до простих громадян, як до реального суверена, власника держави: «Ніхто крім вас, українців, не може керувати вашою державою. Вам не тільки треба чекати допомоги від міжнародного товариства. Пора будувати економіку. Пора турбуватися з приводу того, як працює ваш Уряд, а громадянам робити те, що від них залежить». Можна зробити висновок, що колишній грізний Держсекретар США закликала виборців чинити опір владі, яка будує «кумівський капіталізм». Це остання стаття The Washington Post. Інша американська газета USA Today констатує, що два стрімких вектори руйнують Україну: галопуюча корупція і різкий обвал довіри до влади. The Economist доводить, що внутрішньо-політичні та економічні проблеми, викликані діями влади, «не тільки ставлять на межу виживання населення, але й наносять удар по іміджу країни в усьому світі». Ще дальше йде Independent: «рівень корупції серед найвищої еліти в Україні загрожує зірвати пакет допомоги від МВФ». Можливо й тому на «Ядерному Саміті» в Нью-Йорку не вдалося домовитись про зустріч українському президенту з Бараком Обамою? Це зовсім поганий знак для лідера країни, яка потерпає від агресії Росії, з якою американці в останній час ведуть інтенсивні переговори за спиною у Києва.

Надрукований нещодавно довідник «Всесвітня книга фактів ЦРУ» відніс Україну на друге місце в світі за показниками смертності серед 225 країн і територій – 14,46 на 1тис. чоловік. Ми ледве не догнали королівство Лісото (14, 89), і далеко опустились нижче вимираючої Росії (11 місце – 13,60). Лише за три місяці цього року населення України зменшилось на 56 тис. чоловік. Ми – смертельно хворий вимираючий народ. Слабка, неповноцінна держава. Національна влада не є відповідальною, патріотичною і здатною виконувати свої функції. В силу двох обставин: в ній відсутні державники і вона розглядає владу як спосіб експлуатації держави-ресурсу з метою особистого збагачення. Це сімейно-кланова олігархія, неопатрімональна система відносин на чолі з патронами, коли всі інші політики, чиновники і активісти є у них тільки клієнтами. Це знесилило всі державні імунні захисні механізми та здатність країни до відродження. Не випадково президент США досить цинічно і грубо назвав Україну «клієнтом Росії», де її контроль над українцями переважають національні інтереси США захищати цю молоду нещасну демократію.

У пануючого політичного класу немає сучасних ідей для розвитку української державності і створення із протиборчих розгублених громадян політичної нації, здатної бодай би до регіональної, а не глобальної конкуренції. Натомість їхньому гуртуванню, зосередження на спільних цілях, відкритому діалогу, влада вдається до примітивної пропаганди, промивання мізків, контролюючи практично весь інформаційний простір, маніпуляцій, зштовхуванням у конфліктах різноманітних громадянських активних груп та кримінального переслідування патріотичних активістів, добровольців і надто войовничих незгодних. Вона використовує тиск, підкуп активних журналістів місцями списку політичних партій, масове роздання генеральських звань в умовах воєнної поразки України. Аби не допустити єдиного в демократії легітимного перезавантаження політичної системи через процедуру дочасних виборів, вона постійно залякує виборців розширенням агресії Росії і захопленням Києва, девальвацією гривні ще на 400% і падінням рівня життя нижче 1 дол. США на день. При цьому, президент, єдиний в країні політичний лідер, заявляє про готовність провести вибори на Донбасі і визнати їх. Незалежно від обставин. Допускаючи тим самим існування за сприянням українців і їхньої держави появу в її тілі озброєної до зубів промосковської воєнної автономії, яка отримає пряме право політичного вето на всі рішення Києва.

Найбільшою проблемою являється відсутність у правлячого класу, попри їхню англійську, ознак сучасної, європейської політичної культури. Він зневажає вимогу компромісу при управлінні державою. Між президентом, Кабміном і парламентом. Інституційну незалежність суду. Необхідність підпорядковуватися вимогам системи стримувань і противаг це прямі вимоги в Конституції. Натомість, у владі точиться безкінечна і підступна, непрозора боротьба, яку Вікторія Нуланд в американському Сенаті назвала «порочним колом». Додавши в інтерв’ю Radio Kanada International, що «Україною керують вкрай непопулярні політики..., а вся наша підтримка нівелюється жадібністю і недалекоглядністю українського керівництва, яке шукає преференцій особисто для себе, але не для свого багатостраждального народу».

Національна політична система так збудована, особливо Януковичем, що зорієнтована виключно на внутрішнє одноособове домінування. Опорою для цього служать псевдополітичні партії, які створені безпосередньо найбільшими бізнескорпораціями або ними утримуються. Тому, вони не здатні забезпечити жодні суспільні потреби, протистояти національним загрозам і викликам. Їх використовують як виключно лобістський ресурс та інструмент боротьби за панування. Найбільший політичний пакет належить президенту України. Тому, його головним завданням є встановлення за допомогою демократичних інструментів, свого іменного партійно-політичного блоку і контрольованих ним коаліції та Уряду, спираючись на підпорядкування адміністрації ЦВК і КСУ, системи легітимної м’якої диктатури: президент тільки затверджує рішення, прийняті в його інтересах.

Найбільш небезпечним, як виявилося, є спроба обмежити основні, актуальні права і свободи громадян: пряме волевиявлення шляхом перевиборів влади, критику влади, як центрального принципу демократії, прямого представництва у ВРУ без агресивного посередництва належних олігархам партій.

США і ЄС, що переживають кризу геополітики і ліберальних лідерів, дружньо не звернули уваги на інструкцію Кабміну «з правил етичної поведінки держслужбовців», яким прямо заборонено допускати «прояви публічної критики діяльності державних органів і їх посадових осіб». Наприклад, не згоду на відкритому засіданні КМУ міністра з прем’єром приватизувати Одеський припортовий завод «дружним інвестором».

Ще далі пішов президент. Спочатку він заборонив назавжди дочасні вибори. Хоча ситуація парламентсько-урядової кризи, невдалі спроби реанімації «хворого в стані клінічної смерті», свідчать про неминучу перспективу саме перевиборів парламенту. Як єдиного способу отримати новий коаліційний Уряд. На тлі розгубленого Заходу, який безперервно і «нервово палить в куточку», президент проводить на крісло прем’єр-міністра абсолютно відданого йому, малодосвідченого, з «нульовим» рейтингом, політика. Інші політичні сили, використовуючи цю обставину, намагаються виторгувати собі найбільш цінні і економічно дохідні посади та контроль над управлінням стратегічними державними підприємствами. Це корупція. Тотальна. Без правил. І майбутнього. Очевидно, зі згоди послів Заходу, які вичерпали, здається, всі можливості для зміни курсу української влади. Ми бачимо, що корупція стала публічним інструментом державної політики. І це в умовах війни, коли всі зусилля випадково найнятих для управління країною людей, мали би бути направлені на її ефективну оборону та потрібні для цього економічні, політичні реформи.

Влада відкинула Конституцію. Як звід спільних і єдиних правил прийняття рішень. Натомість лідерам фракцій, президент одноособово намагається сформувати нову коаліцію та визначився з кандидатурою прем’єр-міністра в умовах, коли парламент відмовився висловити недовіру Яценюку, а той не подав у відставку. З коаліції вийшло три політичні сили, але спікер Гройсман не включив «конституційний 30-денний лічильник», який запускає механізм розпуску парламенту: «Я не зобов’язаний оголошувати про розпад коаліції». При цьому, тут же заявляючи, що коаліція недієздатна.

Президент будь за що намагається взяти під повний контроль виконавчу владу, пристосовуючи для цього існуючі правові механізми через встановлення системи понятійних правил і принципів.

Боротьба за виживання і утримання влади стало надзавданням постмайданних політиків, які до «феномену Парасюка», угодою домовились з Януковичем, у присутності західних емісарів, поділити країну між собою.

Це певний зговір українського політичного класу. Аби знищити всю внутрішню опозицію, оскільки системної не існує, незгідних з такою політикою позбавляють мандатів. Порушуючи Конституцію. Позачерговий з’їзд БПП в числі лише (?!) 49 депутатів, з непрозорою системою голосування, без представника ЦВК та без будь-якої регламентної підготовки, прийняв рішення про дочасне припинення повноважень нардепів Томенка і Фірсова. Луценко, який в Брюсселі заявив, що «готовий лити кров за свободу Європи», пояснив, що вони стали «тушками». Його колега Фриз уточнила, що це рішення пов’язане «дескредетацією нашої фракції і нашої політичної сили. І за це ми будемо виключати безумовно». Можна зробити висновок, що нардепи виключені за надмірну і неприйнятну для президента критику його політичного курсу, що є фактом. Але ч. 2 ст. 80 Конституції гарантує нардепам право будь-яких «висловлювань у парламенті та його органах», за що вони не несуть жодної відповідальності.

Дальше - цікавіше. ч.6 ст.81 Конституції вимагає для дострокового припинення повноважень нардепа не тільки рішення вищого керівного органу відповідної політичної партії чи їх блоку, але й посилання на закон. Тобто, ВРУ мала би прийняти або відповідні зміни до свого Регламенту, або окремий закон, в якому визначити всі правила, механізми, зобов’язання та гарантії нардепам які обрані за партійним списком і які не увійшли/вийшли із партійної фракції. Це той випадок, коли політики в парламенті досягають спільного компромісу щодо чутливих для виборців питань їх представництва у законодавчому органі. ЦВК, президент і спікер однаково помиляються, що виборці обирають політичні партії. Аналіз розділу 4 Конституції, найперше, ст. 76 показує, що основою законодавчої влади в Україні є не партії, а «450 народних депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування». Прикладом може бути закон про так звану «партійну диктатуру», який 16 лютого прийняв парламент. Його дія поширюється тільки на виборчі списки кандидатів у народні депутати, які були суб’єктами виборчого процесу на позачергових виборах в 2014 році. І хоча він грубо і принципово порушує базові норми Конституції, депутати навіть не наважилися включити в нього норми випадки невходження/вихід депутата із партійної фракції.

Згідно ст.84 Конституції всі «рішення ВРУ приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування». Отже, як мінімум питання позбавлення депутатських повноважень мало прийматись в такий спосіб, якщо говорити про конкуренцію цієї норми і ч.2 п.6, ч.6 ст.81 Конституції, які ми з вами обговорюємо.

Маніпуляцією, найшвидше, може виявитися аргумент ЦВК про застосування строго формально ст.81 Конституції. Як норми прямої дії. Ну, хоча би тому, що посилання на рішення КСУ від 25 червня 2008 року є некоректним і спірним. Воно ґрунтується «на правовій позиції рішення КСУ 19 квітня 2001 року», щодо «завчасного сповіщення про мирні зібрання». Це неадекватні проблеми з абсолютно різною юридичною природою. Очевидно, що руйнуючи принцип представницької демократії, варто було би проявити обережність. Як це відбувалося 12 років до цього, коли жодного народного депутата в аналогічній ситуації не позбавили повноважень.

Виглядає це як нетерпимість, образа на критику главою держави і розправа над незручними та активними внутрішньо-коаліційними опонентами. Це дальше комуністичного демократичного централізму і зовсім близько до деспотії, яку ми спостерігаємо в залишках імперії СРСР. Наглядно про це свідчить і той факт, що позбавити депутатських повноважень покійного Ігоря Єремеєва ЦВК так і не спромігся й до цього часу.

Цікаву конкурсну задачу президенту запропонував депутат БПП і відомий блогер Віталій Чепинога. У своєму акаунті на ФБ він розмістив пост: «Думаю, треба якось підтримать морально Фірсова і Миколу… А як?...- Короче, офіційно заявляю про вихід із фракції БПП, як ублюдочної, тупої структури, вплоть до лішенія мандата (ізрядно напуган)… досвідання леді енд джентльмен…». (26 березня 20:25). Поки що, про наступний, позачерговий з’їзд БПП нічого невідомо.

Демократія в Україні, як і сама державність опинились в прямій небезпеці. Поточні події і аналізи-прогнози всіх відомих внутрішніх і зовнішніх експертів свідчать про нездатність правлячого політичного класу змінити ситуацію на краще і добитися навіть незначного, суспільного компромісу для проведення реформ. Дочасні вибори є неминучими. Незалежно від зусиль політиків перерозподілити між собою в кулуарах в черговий раз худі українські ресурси. Все більше стає зрозумілим, що основою, рушійною силою змін в чергове стане громадянське суспільство. Можливо, в більшій частині, в камуфляжі. Саме війна з російським імперіалістом і з терористами, які дестабілізують ситуацію для всього світу війною в Україні, буде визначати тренд наступних подій для українського народу. Як би ми довго не ховалися від прямої відповіді на це питання, воно стає першочерговим і невідкладним. У всіх без виключення вимірах, які стосуються держави, влади і виборців.

Степан Гавриш Степан Гавриш , Директор «Інституту політичної кризи»
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter