Наше знайомство з Олександром Леонідовичем було нетривалим. Вперше ми зустрілися 30 листопада минулого року на віче біля Михайлівського собору. Нас познайомив спільний друг Олег Березюк, голова Українського юридичного товариства. Представляючи офіцера, Олег коротко розповів про службу Олександра Гуменюка у складі українського миротворчого контингенту в колишній Югославії. Олександр Леонідович скромно мовчав, а крізь густі вуса ледь проглядалася посмішка. Після цього ми доволі часто перетиналися на Майдані. Армійський досвід Олександра Леонідовича знадобився тоді, коли по периметру Майдану зводили укріплені барикади. Тут він проводив багато часу.
Переважно Олександр Гуменюк був небагатослівним, особливо у великій компанії. Аби зігрітися, не раз заходили з ним до кафе «Крим» на Грінченка. За порцією смачного татарського плову і горнятком трав’яного чаю він ділився своїми спогадами про те, як поступав до Рязанського повітряно-десантного училища, який пекельний вишкіл він там пройшов. Звісно ж, розповідав і про службу у миротворчому батальйоні на Балканах. У підготовці підлеглих був дуже вимогливим, але усі накази йшли лише через власний приклад.
Якось у момент чергового загострення подій на Майдані Олександр Леонідович запропонував: «Хочеш, навчу швидкому способу емоційного розвантаження?». Порадив абстрагуватися на кілька хвилин від усіх навколишніх звуків, умовно відключити слухові рецептори. Таким способом, казав він, їх навчали в училищі виходити зі стресу.
Здоровецький був дядько, добре складений. Український колорит читався у густих, козацьких вусах. Завжди рум’яні щоки і, звичайно ж, невимушена посмішка...
Вічна пам'ять і Царство Вам Небесне, комбате Гуменюк!