ГоловнаБлоги

Чому не “свято”, але вітаю…

Для мене 9 травня – день внутрішнього абсурду. Свято? Для мене особисто – ні. Надто багато крові нашого народу випила людожерська машина радянської влади. І чим Сталін краще Гітлера?… Разом з тим – не свято, але я з ним …вітаю тих, для кого цей день щиро є святковим.

Ось бачиш бабушку чи дєдушку, в орденах, кволих, знесилених, розумієш, яку страшну війну і повоєнну руїну вони пережили, бачиш вічні сльози у очах – і так хочеться їх привітати, подарувати квіти, обійняти… І якось вже і нема бажання історичної полеміки. Людське – вище. Кожен, хто зі зброєю в руках захищав Батьківщину – Герой. А в якій він був армії? А хіба був вибір (за рідкими винятками)?… Ні, диктували обставини. Правий Ляшко, що “дорікати ветеранам у тому, що вони винні у злочинах Сталіна – те саме, що дорікати героям Небесної сотні у провинах нинішньої влади..”.

Слід чітко розуміти, що Друга світова війна для України була водночас війною громадянською. Через інтриги тиранів брат йшов проти брата і палав лютою ненавистю. Минуло 69 років – хіба мало, щоб прийшов час національного примирення, єдності та солідарності. Особливо сьогодні, коли знову – війна. Коли ворог знову хоче нас загарбати…Найзворушливіша сцена 9 травня (суб’єктивно, моя особиста думка, на істину не претендую) – це, коли ветеран Радянської армії тисне руку ветерану УПА, вони обіймаються, вітають один одного, згадують бої, вшановують полеглих побратимів. Бачив таке не раз. Вперше – у Рівному в 2005 році. Це приклад мудрості для всієї нації, яка нарешті має проявити єдність. Інакше нам буде соромно перед героями, при тому, що у кожного вони свої…

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter