ГоловнаБлогиБлог Олега Поліщука

Точки дотику українського суспільства

Що відбулося

На 23 році своєї незалежності Україна постала перед найбільшими загрозами в історії свого існування. Вперше, за всі часи, держава наблизилася до межі свого зникнення. Кланово-олігархічна модель функціонування суспільства, трансформована в період правління Януковича у режим внутрішньої кримінальної окупації, дійшла до свого апогею, коли верхи вже не могли, а низи вже не хотіли. Майдан, який виник для більшості українців досить неочікувано і який творив революцію гідності, в результаті досягнення однієї із головних своїх цілей, усунення Януковича від влади, призвів до ще одного результату – окупації частини України військами іноземної держави. Найнеочікуваніше в цьому всьому є те, що окупантом частини суверенної української території стала армія держави, яка з моменту розпаду Радянського Союзу постійно декларувала не просто добросусідські відносини з Україною, а про братське існування двох народів. Перебуваючи в сфері впливу глобальних гравців, Україна за роки своєї незалежності так і не змогла із об’єкта перетворитися на суб’єкта глобальної геополітики. Росія, як супер-держава, яка ніколи не приховувала про те, що Україна є в сфері її впливу ніколи не приховувала про своє бажання якщо не поглинути Україну, то перетворити її на кероване із Кремля маріонеткове утворення із елементами державності.

Фото: EPA/UPG

Ще залізний канцлер Отто фон Бісмарк заявляв: «якщо хочете зробити Росію слабкою, відірвіть від неї Україну». Пам’ятаючи про це, Володимир Путін прийшовши до влади, жорстко придушивши бунт у Чечні і повернувши її до складу Російської Федерації звернув свою увагу на Україну, як на головну мішень зовнішньої політики Росії. Проте, з Леонідом Кучмою, який дружив із попереднім Президентом Росії Борисом Єльциним і проводив «унікальну» балансуючу зовнішню політику це було вкрай важко. Тому всі сили були кинуті на 2004 рік коли мали відбутися вибори Президента України. Операція підтримки провладного кандидата Януковича пройшла блискуче і після другого туру Центрвиборчком під головуванням Ківалова оголосив Януковича Президентом України. На радощах досягнення своєї мети Путін із Бразилії двічі привітав Януковича із перемогою. Але в справу втрутився український народ зібравшись на Майдані і зламавши всі плани Путіну. Президентом став прозахідний Ющенко, Путін був шокований. Після того, як руки які ніколи не крали доторкнулися до газової труби шляхом благословення Росукренерго, Україна стала якщо не керована, то точно не відірвана від Росії.

У 2010 році Путін декларуючи, що Росія не підтримує жодного з кандидатів на пост Президента України, все ж таки явно симпатизував Юлії Тимошенко, з якою не задовго до виборів уклав кабальні для України газові угоди. Вдруге, карти Путіну спутав український народ який на більш-менш чесних виборах обрав Президентом України двічі несудимого Януковича.

Після інавгурації Янукович спробував розмовляти з Путіним, який його люто ненавидів, на рівних. Однак, неприродна жадоба і звірячий страх, який виник після посадки Тимошенко і збільшився після конституційного перевороту зробили Януковича повністю залежним від Путіна і поглинання України в лоно Росії було питанням часу. Путін планував затягнути Україну в свої тенета до 2015 року, коли мали відбутися чергові президентські вибори в Україні, оскільки пам’ятав про два ляпаси від українського народу, тому не хотів доводити вирішення ключових задач до після виборів.

Україна не Росія – один із геніальних висновків Леоніда Кучми, зміст якого Путін до цих пір не хоче осягнути і прийняти. Після здавалося б геніальної спецоперації по недопущенню підписання Януковичем Угоди про Асоціацію з Європейським Союзом, суб’єктом геополітики вкотре став український народ, який не став чекати 2015 рік і вийшов на Майдан зрозумівши, що Янукович став маріонеткою. Продовжуючи ставити на Януковича, надаючи йому всіляку підтримку під час акцій протестів у Києві Путін не прорахував звірячого страху четвертого Українського Президента, який після погроз молодого сотника з Майдану про штурм зі зброєю, втік з України. Вперше за всі роки незалежності в Україні була сформована влада без будь-якого кремлівського впливу.

Пам’ятаючи про слова Бісмарка і відчуваючи люту ненависть до українського народу від якого було отримано три ляпаси, маючи в кишені Януковича, який себе вважає легітимним президентом, Путін розпочав свою гру, окупувавши Крим з намірами окупувати весь Південний Схід України. Але й тут путінські радники не прорахували «клятий» для Путіна український народ.

По-перше, навіть у здавалося б повністю проросійському Криму окупаційні війська ніхто не зустрічав з хлібом-сіллю. По-друге, доведені до повного зубожіння українські солдати дислоковані в Криму не втратили власну честь і гідність, категорично відмовившись співпрацювати із маріонеточним урядом Криму. По, третє, як з’ясувалося, люди на Півдні і Сході в більшості своїй хоч і побоюються київських майданівців, але не спішать просити захисту у Путіна. По-четверте, стало зрозумілим, що «легітимний» Янукович виявився непридатним для подальшого використання, тому його лист зачитаний спецпосланцем від Росії в ООН паном Чуркіним про прохання ввести в Україну російські війська для наведення конституційного ладу, в більшій мірі викликав сміх. Абсолютно всі країни члени Ради безпеки ООН категорично засудили агресію Путіна проти України. По-п’яте, країни Євросоюзу та США, після оголошення пані Меркель діагноза Володимира Путіна заявили про введення жорстких санкцій проти Російської Федерації у разі неприпинення військової агресії проти України, що вже на наступний день призвело до фінансових втрат Росії у 80 млрд дол. США. І це не кінець, оскільки повномасштабні санкції ще не запроваджено. Однак, всі ці заходи лише зупинили подальшу військову агресію, але не припинили її. Наразі маємо окупований, майже непідконтрольний Крим і неспокійний Південно-Східний регіон.

Що робити

Твердження учасників і прихильників Майдану про те, що Україна єдина і в Україні в повній мірі народилося громадянське суспільство не відповідає дійсності. Вірніше, громадянське суспільство утворилося в Північних, Центральних і Західних регіонах України, регіонах які підтримували Майдан. Східні і Південні області включно за АРК Крим, зомбовані кисельовською пропагандою, в більшості своїй були проти Майдану, але не проводили активних протестних дій. Тобто, маємо політично активну частину України проти якої виступає політично пасивна частина України не розділяючи ідеали Майдану або можливо не розуміє їх. Яким чином можна об’єднати ці дві протилежні частини України?

Перш за все, необхідно визнати, що все ж таки існує дві різні частини українського суспільства, з майже протилежними світоглядами щодо ряду питань, які не маючи базисного змісту на даному етапі становлення держави, постійно спекулювались українськими політиками створюючи і поглиблюючи розкол у суспільстві. Такі питання як мова, історія, віра, безпосередньо не впливають на робочі місця, розмір заробітної платні, якість медицини і житлово-комунальних послуг, прозорість і чесність судової та правоохоронної системи тощо. Водночас, вони були ключовими у внутрішньополітичній пропаганді яку проводили українські політики в боротьбі за владу.

У грудні 1991 року на загальноукраїнському референдумі за Державну Незалежність України проголосувало більше 90 % всіх громадян України. В Автономній Республіці Крим близько 80%. І хоча, на початку грудня 1991 року, ще не існувало Незалежної України, як держави, консолідація суспільства була найбільшою за всі часи. Тобто, у питанні подальшого розвитку країни, а саме визначенні її статусу, однаково об’єдналися, як україномовний Захід і Центр так і російськомовний Південь і Схід. Питання визначення статусу держави у 1991 році було питанням майбутнього, тобто відповідь на це питання прямо впливала на майбутнє життя кожного громадянина. Отже, українське суспільство об’єдналося навколо побудови свого майбутнього.

Протягом 23 років існування Української держави підтримка незалежності України стрімко падала. І хоча, за соціологічними опитуваннями які мали місце у 2013 році за Незалежність України виступало більше половини українського суспільства, проте, це вже було далеко не 90%, а в розрізі регіонів у цьому питанні відбувся великий розкол. Так, Центр, Захід і Північ в переважній більшості своїй виступають за незалежність України. В той час як Південь і Схід вже не є переконливими у цьому питанні. Більша половина населення АРК Крим виступають проти незалежності України. Чому так сталося?

Події які відбулися в Києві з кінця листопада 2013 по лютий 2014 року назвали революцією гідності. Майдан, який зібрався як протест проти відмови президента Януковича від підписання Угоди про Асоціацію за Євросоюзом після силового розгону студентів переріс у повномасштабну революцію. Проте, населення Півдня і Сходу в абсолютній своїй більшості не підтримало події в Києві. Майдани які збиралися в мільйонних Донецьку, Харкові, Дніпропетровську, Одесі були малочисельні. Але, це не означає про відсутність гідності у людей цих густонаселених регіонів.

Уявлення про цінності які формують гідність в двох частинах України є різною. Моральна свідомість людини, її цінності формуються на тих переконаннях які ми отримуємо ще на генетичному рівні з молоком матері. Цінності людини сформовані на переконаннях формують світогляд який створює бачення майбутнього. Це в свою чергу визначає вектор спрямування і динаміку руху. Тобто, для того щоб суспільство динамічно рухалося в одному напрямку необхідно визначити ціннісні точки дотику для всіх його частин. Як вже було сказано вище у 1991 році такою точкою дотику була Незалежна Україна.

Але, українська еліта, яка почала боротися за владу з метою накопичення капіталу шляхом розподілу державного майна, для досягнення своїх цілей, почала маніпулювання ціннісними категоріями, які не консолідували суспільство, а навпаки його роз’єднували. Впродовж всіх виборів як президентських, так і парламентських на озброєння бралися питання мови, історії, віри і зовнішньополітичного вектору. Причому, з цих трьох питань, лише питання зовнішньополітичного вектору можна вважати питанням майбутнього. Питання мови, а особливо історії це вже питання минулого, це питання, які вже визначені для кожної людини і громадянина. Відповіді на ці питання сформовані на тих переконаннях які людина отримала зі свого народження. Намагання нав’язати своє бачення у вирішенні цих питань можна прирівняти до психологічного ґвалтування, а це вже посягання на честь і гідність кожної людини, посягання на її природні права, що звісно викликає лише опір, створюючи внутрішню напругу в суспільстві. Найближчим часом, Степан Бандера з червоно-чорним прапором не буде героєм для тієї частини суспільства, яка проживає на Півдні і Сході України, так як ніколи російська мова не буде рідною для Західної України, де вона вважається мовою окупантів. Намагання врегулювати ці питання шляхом законодавчих приписів імперативного характеру є небезпечним явищем для цілісності держави. Саме спекулювання цими ціннісними категоріями і призвела спочатку до виникнення розколу, а потім його поглиблення.

Початок 2014 року в Україні ознаменувався не лише усуненням від влади Віктора Януковича, а й досягненням критичного рівня точки розколу в українському суспільстві. Сьогодні українська державність перебуває під загрозою. Найбільша відповідальність за подальшу долю країни наразі лежить на українських елітах. Саме вони найбільше винні в тому, що сталося, а тому є найбільш відповідальними за майбутнє країни.

Що потрібно зробити в цей критичний для країни час

Перш за все, необхідно визначити, що роз’єднувало наше суспільство і залишити пошук відповідей на дані питання на далеке майбутнє, коли вщухнуть емоції, зміняться покоління. Питання мови, історії і віри, подобається це комусь чи ні, мають бути залишені в спокої. Це природні права які не можуть бути змінені формуванням позитивного права держави. На Майдані люди розмовляли як українською, так і російською мовами, мали різні віросповідання і кардинально різне ставлення до історії, але всі вони були об’єднані однією метою, усунути Януковича і змінити кримінальний режим. Тобто, залишивши в спокої питання минулого які вже для кожного вирішені з народження, люди об’єдналися навколо питання яке спрямоване на майбутнє.

Завдяки російській агресії в Криму, питання вибору зовнішньополітичного вектору для більшості громадян України, схоже також перестає бути конфліктним. Пафосні промови про «братський» російський народ перестають бути визначальними і повністю спростовуються загарбницькими намірами Путіна. Таким чином, питання мови, історії і релігії необхідно залишити в спокої, а законодавче забезпечення зробити виходячи в першу чергу із волі людей в конкретному регіоні.

Що сьогодні об’єднує українське суспільство

По-перше, як люди з Майдану так і люди з Півдня і Сходу прагнуть мати чесні суди, чесні правоохоронні органи, достатню заробітну платню, якісні житлово-комунальні послуги, прозору економіку і підзвітну владу. Водночас, перебуваючи фактично на порозі війни за територіальну цілісність, все українське суспільство об’єднує два бажання – мир і територіальна цілісність України.

Українські еліти і інша частина українського суспільства об’єднані саме навколо цього питання. Єдність в цих питаннях майбутнього забезпечить досягнення мети: цілісна держава, вільне суспільство, підзвітна влада. Лише усвідомлення цих простих істин забезпечить об’єднання суспільства, цілісність держави і створить передумови для побудови справжньої незалежної України про яку мріють її громадяни.

Олег Поліщук Олег Поліщук , Експерт з енергетичного, ядерного та природоресурсного права
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter