Соціалісти. Частина третя

На тлі поступового занепаду однієї з перших партій сучасної України соціалістичного напряму у інших, здавалося б, з’являлися непогані шанси на лідерство у даній політичній ніші. Тим більше, що усі вони виникали не на порожньому місці, а створювались вигнанцями з Соціалістичної партії України, очолювались людьми з досвідом організаційної, пропагандистської, кадрової роботи, та й, врешті-решт, неординарними особистостями з багатим життєвим шляхом.

Фото: Макс Левин

Найдосвідченішою альтернативною соціалістичною партією, і безумовно, другою за успішністю здобутків у політичному житті є Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ).

ПСПУ була створена у квітні 1996 року колишніми народними депутатами – соціалістами Н. Вітренко та В. Марченком, виключеними з неї за непідтримку зміщення СПУ у напрямі соціал-демократії.

З першого ж дня прогресивні соціалісти позиціонували себе як радикально опозиційну, орієнтовану на реалізацію ідеалів класичного марксизму політичну силу. На зорі створення партії лідери ПСПУ неодноразово заявляли, що саме відхід від марксистської теорії призвів до занепаду і стагнації КПРС, а згодом і КПУ, внаслідок чого останні «виступили фактично реставраторами капіталістичної системи в Україні, створили разом з правими і центристськими силами законодавчу базу буржуазних реформ». Одна за іншою слідували гострі заяви: «ПСПУ засуджує дії Президента України Л. Кучми і Голови ВР України О. Мороза, які форсували прийняття антинародної Конституції України»; «ПСПУ звинувачує лідерів КПУ і СПУ в тому, що вони є розкольниками лівого руху в Україні».

На тлі постійних політичних маневрів Комуністичної та Соціалістичної партій, загравань з центристами та владою, такі прямі і зрозумілі заяви прогресивних соціалістів про відновлення контролю й обліку, планування, управління економікою, інвентаризацію усіх приватизованих об'єктів при використанні процедури націоналізації для захисту інтересів громадян, неприпустимість перетворення землі на товар, реформу системи заробітної плати, пенсії та соціальних виплат на основі їх відповідності прожитковому мінімуму, повернення трудових заощаджень населенню, забезпечення безкоштовними послугами охорони здоров'я та освіти, доступність житлово-комунальних послуг – знайшли сприйняття у суспільстві.

У ті часи (особливо на сході держави) вкрай популярними були й ідеї про тісну економічну інтеграцію та поновлення господарських зв’язків з Росією та Білоруссю, статус російської мови як другої державної.

Перша ж самостійна виборча кампанія 1998 року приносить ПСПУ 4,05% голосів виборців і 7 місце з 30 учасників, що дозволяє сформувати власну фракцію з 14 депутатів у парламенті.

З самого початку парламентської діяльності фракція прогресивних соціалістів стала одним з найактивніших учасників законотворчого процесу, підготувавши власні «Основи внутрішньої і зовнішньої політики» та бюджетні резолюції, проекти, які передбачали справедливу оцінку майна, припинення співробітництва з МВФ, повернення виведених за межі України капіталів та трудових заощаджень громадян в Ощадбанку і Держстраху колишнього СРСР, нові підходи в оплаті праці та пенсійному забезпеченні.

Така активність не залишилась непоміченою виборцями під час президентської кампанії 1999 року, у ході якої лідер прогресивних соціалістів Н. Вітренко здобула підтримку майже 2,9 млн. осіб або 11% виборців, що дозволило їй посісти четверте місце, лише на 0,3% відставши від Олександра Мороза та майже на 3% випередивши такого політичного важковаговика, як Євген Марчук.

Проте, така активність зіграла злий жарт з прогресивними соціалістами. Небезпеку з їх боку почали відчувати як влада, так і конкуренти на лівому полі. Кожний з них доклав чимало зусиль і випустив достатньо критичних стріл, аби у 2002 році прогресивні соціалісти опинились поза парламентом: набравши 3,22%, вони не потрапили до Верховної Ради України через існуючий на той момент чотиривідсотковий прохідний бар’єр.

Перетворення у позапарламентську політичну силу із значно скромнішими агітаційними і представницькими можливостями позначилось на результатах участі Н. Вітренко у наступних президентських виборах 2004 року. Незважаючи на те, що вона лише на сходинку погіршила свій попередній результат, посівши п’яте місце (після В. Ющенка, В. Януковича, О. Мороза та П. Симоненка), однак того разу за неї віддали голоси усемеро менше виборців: усього 427 тисяч, або 1,5% тих, хто голосував. Певною втіхою для прогресивних соціалістів стало лиш те, що Вітренко майже на 160 тисяч голосів обійшла вічного урядовця й депутата, президента УСПП А. Кінаха, і на 300 тисяч двох (колишнього і наступного) мерів Києва О. Омельченка та Л. Черновецького.

Проте, найбільшим розчаруванням для ПСПУ стали наступні парламентські вибори 2006 року. Для подолання зниженого тривідсоткового бар’єра прогресивним соціалістам не вистачило лише 0,07%, або 18 тисяч виборців (при здобутих майже 744 тисячах голосів за ПСПУ).

До позачергових виборів до Верховної Ради України у 2007 році прогресивні соціалісти просто не встигли оговтатись від попередньої образливої поразки. Розгубивши половину свого «ядерного» електорату, ПСПУ змогла зібрати усього 309 тисяч голосів, або 1,32% виборців, скотившись на загальне сьоме місце, пропустивши уперед колись близьких їм соціалістів, які вперше за роки незалежності також опинились поза парламентом.

На президентські вибори 2010 року Наталію Вітренко не пустила Центральна виборча комісія; парламентські 2012 року також обійшлись без участі ПСПУ, а на дострокові президентські вибори 2014 року не пішли самі прогресивні соціалісти, оголосивши їх нелегітимними.

Останні п’ять років ПСПУ практично пішла у тінь з загальноукраїнського політичного небосхилу, організовуючи в основному локальні акції, на кшталт блокування заходів у кримських портах військових кораблів НАТО, чи групуючи навколо себе багаточисленні, проте малопідтримувані у суспільстві, громадські рухи в різного роду об’єднання (останньою такою акцією стало утворення у вересні 2013 року Фронту народного опору євроколонізації, до складу якого увійшло 27 структур, у тому числі така колоритна, як громадське об’єднання «Загальноосвітня школа клуб Вега» Оболонського району м. Києва).

ПСПУ нині продовжує триматися в основному на харизматичності та ентузіазмі особисто Наталії Вітренко, проте, на відміну від соціалістів, у прогресивістів, принаймні ззовні, не спостерігається навіть натяку на внутрішні конфлікти або чвари, попри нерідкі останніми роками політичні невдачі.

Подальша їх доля багато у чому буде залежати від особистого вибору Вітренко: зміститись у бік поміркованих позицій, які зможуть додати їй симпатій громадян не тільки на сході України (з урахуванням анексії Криму та Севастополю, де ПСПУ до останнього мала рейтинг у 3-4%), чи рухатись далі в напрямі радикалізації і перетворення в соціал-маоїстську партію без особливих політичних перспектив.

Володимир Гошовський Володимир Гошовський , Доктор юридичних наук, народний депутат України 4 скликання
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter