Історія сучасного лівого руху в Україні

Україна у багатьох питаннях розвивається алогічно. Вийшовши після тривалої «боротьби» з Молдовою та Албанією на почесне останнє місце в Європі за рівнем зарплат, в умовах, коли освітянин, лікар, будівельник отримують на руки менше 200 доларів – наша держава демонструє найвищі на Старому континенті темпи приросту кількості мільйонерів і мільярдерів – 50-70% на рік.

Фото: Макс Левин

На тлі зубожіння 80% населення, змушеного витрачати практично усі свої доходи і заощадження на їжу і час від часу – на одяг; майже мільярдного боргу по зарплаті, який тільки у лютому 2014 року зріс практично на 200 мільйонів гривень; більш ніж 7-% безробіття – держава розквітає палацами, яким можуть заздрити арабські шейхи і Султан Брунею, міністрами, що змагаються королівськими маєтками, автопарками, горами золотих злитків… Будь хто з іноземців, які мають справу із сучасною Україною, на прохання оцінити її одним словом – найчастіше називають «корупція».

Її відчувають щодня – у поборах в школах і дитячих садках, поліклініках і лікарнях, на автошляхах і митниці, у судах і прокуратурах. Українська корупція давно вже стала константою – у державі майже не лишилося тих, хто ще жодного разу не давав хабарів. І якщо у перші роки незалежності хабар був запорукою того, що його отримувач порушить закон на твою користь, то нині це неодмінна умова того, щоб посадовець чи будь-яка людина, від якої залежить твоє питання – просто виконав свої службові обов’язки.

Якби українська держава розвивалась за класичними політичними канонами – вона б вже давно пережила як мінімум соціальну революцію, а біля її керма мали б вже перебувати політичні сили лівого спрямування. Насправді ж все відбувається навпаки – Україна дедалі правішає, а під керівництвом правих сил – все більше розшаровується на украй бідних і небачено багатих, у той час як присутність лівих у владі (навіть інколи суто декоративна) тане на очах, а сам лівий рух ризикує за два-три роки взагалі зникнути з політичної карти України.

Спробуємо дати неупереджений і зважений аналіз такого стану справ, причин та передумов занепаду лівого руху, і тих «героїв», які мали до цього безпосереднє відношення.

Насамперед, варто було б окреслити коло тих українських сил, яких можна вважати лівими. Якщо звернутися до класичного визначення, даного, приміром, Оксфордським політологічним словником, «Ліві орієнтовані на відстоювання інтересів робочого класу, на курс націоналізації промисловості, нетерпимі до ієрархічної структури суспільства й націоналістичної спрямованості політики. До правих відносили тих, хто був опозиційний до лівої ідеології (комунізму, соціалізму й соціал-демократії). Ідеології правих політичних партій вміщали в себе елементи консерватизму, християнської демократії, лібералізму, а надто правих партій — расизму та фашизму».

Виходячи з цього, у світі лівими вважають вищеперелічені політичні сили – комуністів, соціалістів та соціал-демократів (незалежно від того, які власні назви мають ті чи інші партії).

Україна за роки незалежності виробила декілька власних політичних законів, які суттєво коригують класиків політичної думки.

Перший – лівою політичною силою можна не бути, а «бувати» (на певний час, а точніше – час від часу).

Другий – ступінь «лівизни» збільшується прямо пропорційно терміну, який залишився до виборів.

Третій – «ліві» погляди втрачаються відразу після успішного завершення виборчого процесу.

За майже двадцять три роки незалежності не було жодної політичної партії або політичного проекту, які б не експлуатували у своїх меркантильних цілях «любов до народу та розуміння його проблем».

Це не тільки мій висновок. Напередодні дострокових парламентських виборів 2007 року на сторінках «Корреспондента» (Ю. Зущик «Голая правда») експерти намагалися розібратися, до якого ідеологічного напряму належать найбільш рейтингові на той момент партії України. Вже після виборів, у січні 2008 року, соціолог А.Зоткін в газеті «День» опублікував статтю «Парламентська «кардіограма». «П’ятирiчка» (2002 — 2007): голосування... без полiтичного самовизначення», у якій зазначав: «Статистичні дані активності роботи фракцій, витримки програмних положень партій і спроба їхньої політико-ідеологічної класифікації так і не допомогли чітко дати певну відповідь. БЮТ брав за основу своєї програми соціальну справедливість. Щонайпершим завданням лідери НУ-НС вважали вирівнювання в правах громадян шляхом ліквідації депутатських пільг і привілеїв. Регіонали перед виборами стали подібні «рогу достатку», гарантуючи підвищити всі можливі виплати… Якщо брати до уваги всі положення виборчих програм за «чисту монету», то соціальний рай на українській землі повинен був настати з першим засіданням нового складу парламенту».

Відомий український економіст І.Бураковський підкріпив свого часу цей аналіз певними економічними розрахунками. Зокрема, проаналізувавши передвиборні програми партій – лідерів парламентських виборів («Дзеркало тижня» № 35 (664) 22 — 28 вересня 2007), він нарахував тоді тільки найвагоміших соціальних обіцянок Партії регіонів на 200 мільярдів гривень, БЮТ – на 100 мільярдів гривень, НУНС – на 95-105 мільярдів гривень, або 159%, 80% та 76-84% доходів загального фонду діючого на той момент державного бюджету України. Могли б настаратися й на більше, якби не думали про те, що у разі приходу до влади доведеться … ні, не платити по обіцянках, а зводити кінці з кінцями в економіці, яка могла піти у штопор. Блок Литвина і Компартія, які не мали ілюзій щодо великих відсотків, а отже – й вагомої участі в Уряді – набрали соціальних зобов’язань на 300 і 290 мільярдів відповідно. Можна сперечатися за вірність чи помилковість згаданих розрахунків, але головне не в цифрах, а в іншому – партії великого капіталу напередодні виборів вчергове стали «лівіше лівих». І перемогли.

Щоб ж відбулось згодом? Протягом п’ятирічки парламентської каденції VI скликання сформовані нею Уряди Ю.Тимошенко та М.Азарова трохи подякували виборцям - «накинули» по парі сотень гривень вчителям і лікарям, військовим і міліціонерам, два рази повернули декому по тисячі гривень вкладів в Ощадбанку та Держстраху, трохи підтримали породіль… і взялися за звичне, більш ментально прийнятне для партій правого та правоцентристського політичного спектру: призначати «своїх» на хлібні місця; освоювати бюджетні кошти і систему держзакупівель, сперечатись за те, що та кому приватизувати; «вирішувати» земельні питання…

Зміна політичної системи, повернення до змішаної системи виборів, на яких у жовтні 2012 року формувалася Верховна Рада VІI скликання – нічого не змінила в усталеній системі координат.

Мільярдери і мільйонери замість вливань у партійні каси пішли "окучувати" округи – як гриби після дощу росли дитячі майданчики, фарбувалися школи і поліклініки, прибирались двори і сквери, роздавались продуктові набори, а подекуди – і просто купюри… На фоні усього цього "благополуччя" світились обличчя кандидатів, які, на час знявши "Бріоні" та "Армані", "Ролекси" та "Картьє" – обіцяли всю парламентську каденцію стояти поруч з бідними і бездомними, як себе любити обездолених бюджетників, допомагати пенсіонерам та ветеранам, і багато чого іншого… Все це скінчилося буквально 29 жовтня 2012 року…

І так відбувається від виборів до виборів, коли всупереч природі "правим" по суті політикам доводилось знов і знов на пару місяців ставати «вагітним», у нашому випадку – лівим.

Тож варто було б розібратися – де перебували і перебувають увесь цей час «ідеологічні ліві», що відбувалося з ними ці 22 роки і що відбувається нині, а простіше – зробити детальний екскурс в історію і сьогодення лівого руху держави.

Логічно було б почати з тих, хто завжди гордо йменував себе передовою боротьби за права і свободи трудящих, проти хижих олігархів та злочинної влади.

Володимир Гошовський Володимир Гошовський , Доктор юридичних наук, народний депутат України 4 скликання
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter