ГоловнаБлогиБлог Олени Задорожної

Сага про викривлення простору

Кілька років тому у якійсь зі статей про український політикум зустріла фразу: «коли плаваєш разом з іншими в лайні, неможливо довести, чи бува не пустив ти і сам бульку в той простір, у якому перебуваєш». Зрештою, так можна міркувати про будь-яке середовище, особливо про те, яке в своїй основній масі діє за деструктивними алгоритмами. Перебуваючи в певному просторі, важко відсторонитися від його впливу – тою чи іншою мірою зовнішні фактори впливають на людину й інколи повністю реструктурують принципи поведінки.

У якому би ідеальному середовищі не зростав індивід і який прямий шлях би йому не формували, але життя коригує мислення і дії, рівно як природні умови впливають на рух снаряду – хочеш не хочеш, а траєкторія відхиляється на якісь градуси. Коли тиск зовнішніх обставин постійний і сильний, відхилень не уникнути. І куди ти дістанешся за якийсь час, ким ти будеш після усього – передбачити вкрай непросто.

Фото: EPA/UPG

Якщо говорити про конкретику, то можна проілюструвати цю тезу перебігом подій в країні і як вони впливають на реакції середньостатистичного індивіда. Візьмімо за точку відліку початок Революції Гідності, коли громадськість до останнього сподівалась, що мирні зібрання матимуть якусь силу. Але після побиття студентів курс прямої у розумінні правової держави для багатьох змістився на якийсь градус чи на його частинку. У реальності людей до того моменту не було паттерну, що кривава розправа над купкою молоді можлива в серці європейської країни. Зміщення градусу кривої вивело людей на площі. Потім були наступні «корективи» - осади, безсонні ночі в очікуванні нападів силовиків. Серйозне і подекуди тектонічне зміщення – перші убивства. Після цього хтось вперше приготував запалювальну суміш, хтось уперше кинув камінь чи крюк в натовп беркутівців. Навіть якщо до того мав переконання, що шкодити іншому – недобре.

А ще були «закони 16 січня», які згвинтили траєкторію розуміння правової держави великій кількості людей – психологічно люди напівжартома позиціонували себе як «екстремістів», яким все рівно нічого втрачати. Пам’ятаю свої відчуття – в той момент стало внутрішньо легше від усвідомлення: в країні виник формальний привід запакувати будь-кого на основні надуманих причин, а отже впала якась внутрішня заборона на якісь подальші дії. Ти все рівно винен. І твоя траєкторія законослухняності відлітає на кілька градусів вбік.

За Небесну Сотню мстилися справжніми кулями. Вчорашній айтішник чи вчитель ставав воїном, ішов уперед, можливо, щоб убивати. Йому спадали до ніг обмеження і установки, і дедалі більше відхилялись траєкторії, розмивалися обриси звичних принципів чи переконань.

 «Вєжлівиє люді» у Криму для когось перекреслили поняття чемності і встановили на те місце метафізичну статуетку-перевертня. Неоголошена війна. Добровольці, які поза законом. Гасло «єдина країна/единая страна» і відмови у наймі житла переселенцям. Ножі в спину від своїх. Тисячі історій з махінаціями навколо питань здоров’я, допомоги, збору коштів. Наклепи на друзів. Друзі, що проявили якусь несподівану личину. Гучні слова і декларування на тлі протилежних дій. Брехня з екранів. Захист відвертих злочинців і переслідування невинуватих. Міжусобиці поміж учорашніми побратимами. І так до нескінченності…

Якщо крону дерева безперервно тріпає вітер, воно або зламається з часом або вигинатиметься під впливом стихії. Коли розібратися, то формально абсолютна більшість людей, причетних до подій Майдану, волонтерства, будь-якої активності в політичній чи громадській площині бодай за останні сім років цілком можуть стати об’єктом цікавості певних структур, цапами-відбувайлами. Відчуття безпеки все більше схоже на міфічну сутність. І все ж, перебуваючи в ситуаціях, коли вирішення питання пролягає через відносно сіру площину, але вартість його невирішення буде занадто високою, часто мали місце рішення, в яких було збереження життів людей чи послаблення позицій противника. Але разом з тим гра поза правилами таврувала всіх тих, хто пристав на її правила. А нерідко також тих, хто просто опинився поруч.

За таких умов, точка прагнень, цілепокладання, виявляється неймовірно далекою від прямого курсу, з яким можливо колись людина стартувала в життя. Колись її навчили дотримуватися законів, але реальність така, що порушуючи закон вона рятує власне чи чиєсь життя. Колись її навчили, що силові структури будуть на її боці, але той, хто мав захищати покалічив чи убив когось близького. Замість одержати підтримку у починаннях людина потопає в критиці і зневазі. Те, на що рівнявся і чого прагнув несподівано міліє і робиться безпомічним перед макабричними картинами, які малює реальність.

Розвиток людини – процес безперервний, хоче вона того чи ні. Бути цілком чітким у дотриманні своїх ідеалів можна лише у випадку повного усамітнення. А це – утопія, якщо йдеться про звичайне життя, а не релігійні практики. Тому реальність ставить певні умови, формує обставини, і в окремих ситуаціях цілком прийнятного рішення просто не існує – бездіяльність так само поріже і обпалить. Як і будь-яка дія. Питання лише в тому, чим ти готовий платити. Коли люди втрапляють в ситуацію «вибір без вибору» вони перетворюються в дерево на вітрі, і стають гнучкими задля виживання. Або ламаються. Але майже ніколи не лишаються на прямій свого курсу.

Олена Задорожна Олена Задорожна , Журналіст, волонтер
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram