ГоловнаБлогиБлог Олени Задорожної

Про культуру української бідності

В Україні нема сформованого образу середнього класу, натомість є схильність пояснювати явища через призму бідності. А причини самої бідності люди інтерпретують як власні промахи та недоліки, мовляв, якщо не склалося, то я сам собі винен, і не шукають якихось системних чинників. Звідси – звичка сподіватися тільки на себе і власні сили, та ще може на підтримку родини. Інший бік цього - низька здатність солідаризуватися з іншими членами суспільства.

Фото: Макс Требухов

Пілотне дослідження «Культура (субкультура) бідності в Україні» у чомусь підтвердила інтуїтивні здогади щодо цього явища. І все ж таки, науковий підхід дає право говорити про якісь не дуже приємні деталі вголос, не через припущення, а спираючись на зібрані і систематизовані факти. Наприклад про те, що суб’єктивне відчуття бідності рівною мірою переслідує велику частину українців, незалежно від їхнього об’єктивного майнового стану. Дослідникам доводилося чути від респондентів – все занадто дорого і наявних коштів, скільки б їх не було, постійно не вистачає. Проговорюючи це люди тяжіли до завищення обсягів фактичних витрат і свідомо (чи не дуже) вказували інколи вдвічі завищену вартість товарів та послуг, якими вони користуються. Внаслідок цього, за словами доктора історичних наук, професора кафедри соціології Українського католицького університету Оксани Міхеєвої, яка і провела це дослідження, отримали майже курйоз – у більшості опитаних рівень доходів був нижчим, інколи суттєво, за обсяги щомісячних витрат. Лише в одній з 60 анкет витрати цілком збіглися з дохідною частиною. Це, з одного боку може вказувати на прибуток, про який респонденти не хотіли говорити, але більшою мірою напрошується висновок щодо способу поводження з фінансами – люди просто їх не контролюють, не складають бюджетів, і тяжіють жити одним днем. Такий спосіб мислення справді характерний для «психології виживальництва», от тільки в структурі опитуваних – люди з різними статками і різним соціальним статусом. То чому ж спосіб оцінки власного благополуччя до болю однаковий?

Один з висновків, який прозвучав під час презентації дослідження – залишаючись в статусі «бідного» люди відсторонюються від відповідальності. Мовляв, ми сіромахи і від нас нічого не залежить, от у «них» є гроші, влада, нехай і вирішують . А співвідносячи себе з умовним середнім класом, людина автоматично би опинялась в світі інших поведінкових особливостей. Відповіді анкет вказують, що хоча люди мають очікування щодо поліпшення власного матеріального становища, не можна сказати про наявність позірного бажання виходити з парадигми бідності і робити для цього конкретні дії. Психолог Дмитро Звонок, який багато спілкувався з тими, хто перебуває на обліку в службі зайнятості, припускає, що легітимізації бідності як нормального суспільного явища сприяють не лише самі бідні, а й ті, у кого справи йдуть незле, коли про красне слівце люблять збиткуватися про долю інших. Така «солідарність» з групою бідних, чи тих, хто себе такими вважає, робить «ведмежу послугу» і створює певний смисловий вектор, який ніби заморожує ситуацію.

Бідності в Україні не соромляться. Хіба тієї, що асоціюється з маргінальними прошарками суспільства, які реально виживають. З такими люди себе не хочуть асоціювати, і власну «бідність» розглядають як щось інше, але не «зрікаються» її. Також є яскраво виражене негативне ставлення до означення «багаті», а на запитання «чи хотіли би ви бути заможними?» найчастіше дослідникам доводилося чути відповідь «навіщо мені це, я хочу бути таким як всі». Загалом, багато тверджень крутиться навколо образу усередненої «нормальної» людини без якихось конкретних параметрів, і десь тут поряд нутрує теза про «забрати і поділити». Причини небажання заможності, як припускають науковці, з одного боку можуть критися у відстороненні від відповідальності і зобов’язань, які неодмінно тягнуть за собою статки. З іншого боку, на це може впливати фактор безпеки, коли держава не гарантує збереження великих коштів чи навіть життя і здоров’я їх власника.

Які небезпеки того, що люди відносять себе до бідних? Наприклад у тому, що це суттєва перешкода для розвитку країни і нових суспільних відносин. Психологія бідності породжує порочне коло. Люди не прагнуть зростати в плані професійних навичок, їм бракує кваліфікації, як наслідок - вони йдуть на будь-яку роботу, де є гарантована мінімальна платня. І ця робота потерпає від напливу некваліфікованої робочої сили, для якої багаторівневі завдання заскладні. На роботу людей вабить офіційний статус працевлаштованого і трудової книжки, яка десь «лежить». Це має майже магічну дію – самозайнята людина без прив’язки до офісних трудових відносин може зажити слави «нероби», навіть якщо її справи йдуть добре і вона має достатньо коштів. В центри зайнятості люди приходять, аби там «стояти», а не шукати роботу. Як розповів Дмитро Звонок, з п’ятнадцяти безробітних в середньому лише один має намір працевлаштуватися і паралельно сам шукає собі щось. А ще люди в сільській місцевості висувають до роботодавців умову, щоб їм залишався протягом дня час поратися біля домашніх тварин і обробляти город. Згодні подумати над пропозицією також, коли зарплата складатиме від 10 тис.грн. Тим часом, за висновками дослідників, з самих лише городів люди вже давно не живуть – крутяться, мають якийсь частковий підробіток на стороні.

Цікаво, що за кордоном українців цінують за їхню працелюбність, але повертаючись додому вони не везуть сюди такого ж ставлення до роботи. Скоріше, рідна країна сприймається як місце, де можна відпочити, щоб потім знову гайнути на заробітки, роблять висновки дослідники.

До пільг та соціальних виплат теж різне ставлення, бо з одного боку їх отримують ті, хто справді потребує, а з іншого – у кого трудова книжка і мінімалка «для довідки», а за кадром – підробіток «для життя». Грошові виплати на новонароджених дітей фактично консервують тенденцію утворення неповних сімей: матері-одиначки отримують більше, тому часом пара розлучається задля кращого «гешефту» з державою. Втім, разом з таким формальним життям виникають і певні поведінкові нюанси з боку батька і матері, а дитина зростає в умовах не зовсім адекватних сімейних відносин. Зрештою, неоднозначне ставлення до пільг – дзвіночок про те, що вони не реалізовують функцію і людей по суті не задовольняють.

Дослідження вказує, що ціннісний орієнтир опитаних українців тяжіє в бік матеріального, що в принципі характерно для сучасного суспільства споживання в цілому. Духовні та освітні потреби відходять далеко на другий план. Люди сконцентровані переважно на своїх власних проблемах і не бачать за ними загальних настроїв і ситуації, у них низький рівень залученості в соціальні процеси, це все через ту ж звичку не довіряти і розраховувати на власні сили. До речі, про недовіру. Більшість з опитаних схильні приберегти невелику фінансову подушку в 500-1000 доларів, але традиційно зберігають їх у банках скляних з-під закруток – такою є колосальна недовіра банківській системі.

Фінальні висновки щодо дослідження ще попереду. Але в ході обговорення прозвучала думка, чи можна вимагати від людей робити те, чому їх ніколи не вчили? Базові компетенції поводження з фінансами, правові аспекти суспільного життя та інші практичні речі ніхто не викладає у школі. Також прозвучала думка, що бідність споріднена з тим, як діє на психіку травма, а за таких станів людина просто не здатна зробити крок уперед і прийняти рішення. Таким чином виникає питання – чи варто міркувати про конкретні стимули для виходу з петлі бідності, які держава чи то інші джерела мають транслювати у соціум? Чи все таки спочатку підвести людей до певного порогу, коли вони в принципі будуть здатні приймати рішення. І підводити до рішень, в тому числі через створення реальних умов, щоб людина чулась в фінансовій безпеці, а разом з тим більше контролювала власне життя, а не діяла реактивно та імпульсивно. Бо серед історій була і така, коли пенсіонерка, отримуючи пільги на картку, перекладала відповідальність за її використання на соцпрацівницю. Жінка воліла, аби співробітниця соццентру поклала карту до сейфу і видавала гроші порційно, бо старенька переймалась, що може витратити усе за раз. Тут можна міркувати про те, що людина ніколи не знала розкоші і сила піддатися спокусі велика, але за такого ставлення до грошей, жодна велика сума не затримається надовго в руках, а прибуток ніколи не стане інвестицією. Як не крути, а взаємодія з реальністю починається з голови.

І ще такий важливий момент. Щоб щось вимагати від себе, влади чи країни, людина повинна знати, чого саме вона хоче. Твердження «нехай хтось прийде і все поміняє на краще» приречене на фіаско. Там де немає стратегічного бачення цього «кращого» разом з контрольними точками і показниками, його імовірне настання не відбудеться ніколи. А якщо і відбудеться, то це «краще» виявиться не таким і одразу ж знадобиться інше. А основам цілепокладання на жаль в школі не навчають, більше того, люди не знають своїх потреб і не уміють хотіти для себе. Дослідники наголошують, що проблема набагато більш багатошарова, аби списувати все це як наслідки «совка». Скоріше тут є елемент набутих звичок за час незалежності, але звісно на базі радянських решток. Хороші новини напевно мають фахівці з нейропластичності – людина здатна мінятися протягом усього свого життя. А от стратегія того, як продати українцю образ успіху і задоволення життям лежить десь в інструментах комерційної маркетології.

Олена Задорожна Олена Задорожна , Журналіст, волонтер
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter