ГоловнаБлогиБлог Олега Грицаєнка

Ідентичність нав'язана і власна: яким буде фундамент нової України? Частина друга

Безліч свідків говорили і писали, що київський Майдан 2013-2014 років був реінкарнацією Запорізької Січі. Намети, схожі на курені, десятники і сотники, напіввійськова організація, але разом із тим – справжня вічова демократія і тонка органічна самоврядна структура, що базувалася на безлічі мережевих зв’язків. Справжня Січ, яка раптом вийшла з людських голів, ніби нікуди й не щезала, вийшла і втілилася в унікальну суспільну структуру, ніби державу в державі, такий собі козацький Ватикан посеред Києва.

Фото: Макс Левин

Особливе враження Майдан справляв на росіян: вони ніби опинялися десь між 21 і 17 століттями. Опис Майдана російським журналістом Аркадієм Бабченком, мабуть, колись увійде до історичних хрестоматій:«Це окремий організм, окремий інститут суспільства, що вміє самоорганізовуватися і саморегулюватися. Пряма демократія. Народне віче, гурт зі скрипками та щось схоже на курінь в Міськраді, який ці люди охороняють. І на вході в який змушують усіх знімати шапки - з поваги до товариству присутніх тут людей.

І безліч людей в козацьких шапках, шароварах, полковницькому одязі та інших національних костюмах позаминулого століття, з оселедцями на виголених головах і довгими вусами до плечей, з яких пихкають тютюном довгі криві козацькі люльки - дивним чином виглядають тут доречними, у своєму середовищі, хоча в будь-яких інших обставин здавалися б рядженими... Запорізька Січ як вона є. Хортиця. Тарас Бульба. Воля.»

Донбаська війна надала додатковий поштовх козацькій ідентичності. Раптом пробудилася пам’ять Центральної України про Січ, про козацькі повстання, про Холодний Яр. І це пробудження історичної пам’яті органічно збіглася зі сплеском пам’яті про визвольну боротьбу УПА на Заході (до речі, УПА можна, на мій погляд, вважати останньою в 20 столітті інкарнацією козацької ідентичності).

Шалена популярність комбатів, що, як і козацькі ватажки, вийшли зі звичайних людей, людей, про яких раніше майже ніхто не знав і не чув – прояв того ж самого явища.

Найсильніша риса козацької ідентичності – те, що вона, на відміну від двох попередніх, не нав’язана ззовні, не є продуктом пристосування українців до цивілізаційних проектів інших народів. Козацький архетип – справжній, український, це те, чим українці стовідсотково можуть пишатися. Козацька ідентичність пробуджує в людях такі чесноти як мужність, віддача себе на служіння іншим, демократичність, волелюбність, певний побутовий аскетизм. Козацька ідентичність ідеально підходить для створення неформальних людських спільнот: спільнота Майдану, добровольчі батальйони, волонтерський рух, суспільні рухи на підтримку реформ. З кожним днем потенціал пробудженої в широких масах козацької ідентичності росте й розширюється.

Але за всіх своїх яскравих позитивних рис козацька ідентичність має й обмеження.

Ідеально підходячи для збройної боротьби із ворогом, козацька ідентичність, втім, поки що не дала серйозних успіхів на державотворчій ниві.

В історії козаки змогли створити унікальну демократичну спільноту – протодержаву під назвою «Запорізька Січ». Козацька верхівка керувала військовими діями, урядувала, укладала міжнародні угоди. Найвищим досягненням козаків у державотворчій сфері, мабуть, слід вважати документ під назвою «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького», так звану Конституцію Пилипа Орлика.

Єдине, чого козаки тоді зробити не змогли – так це створити ефективну державу. Якщо Січ дійсно була унікальним для Європи політичним утворенням, то Гетьманщина, у складі спочатку Московського Царства, а потім Російської імперії на тлі абсолютистських держав Європи не була зразком суспільного прогресу.

Гетьманщина, звичайно, була для українців вагомим історичним досвідом самоврядування. Врешті решт, модерна національна свідомість українського народу виросла з часів Гетьманщини.

І, тим не менше, козацька шляхта, за окремими поодинокими винятками, в умовах консолідації російського абсолютизму за Катерини Другої підтримала не боротьбу за збереження автономії, не національний, а саме імперський проект. Участь в ньому європеїзувала українську еліту, істотно її збагачувала, а також, що найважливіше, зрівнювала у правах з власне російським дворянством.

Як писав Орест Субтельний, «оскільки просування по службі вимагало обізнаності з імперською культурою, багато українських дворян відмовлялися від свого барвистого козацького вбрання й переходили на європейський стиль, починали розмовляти російською чи французькою мовою. Й лише окремі старшини, на яких поблажливо дивилися як на романтиків, тужили за знищеною Гетьманщиною та за давньою козацькою славою».

Імперський проект в головах українців переміг проект національний, бо видавався прогресивнішим і в багатьох аспектах ним і був.

Отже, в історії України козаки виявилися здатними перемагати сильних ворогів. Змогли вибороти незалежність. Спромоглися більше століття тримати автономну, самоврядну Гетьманщину на українських землях. От тільки сильну, конкурентоспроможну державу вони збудувати не змогли.

Оця історична обмеженість козацької ідентичності, як бачимо, проявляється і сьогодні. Українці, в яких масово пробудилася «козацька» свідомість, змогли швидко побудувати, утримувати в нерівній боротьбі та довести до перемоги Майдан. Українці відносно швидко вчаться воювати з противником – між іншим, великою, ядерною державою, так само як козаки 17 століття могли вигравати битви в армій великих держав того часу – Османської імперії, Речі Посполитої, та й у того ж таки Московського Царства.

Проте в проведенні реформ і в справжній державотворчості успіхи є скромнішими. Очевидно, що для успіху справи у свідомості українців поряд із генетичною пам’яттю про козацьку звитягу має прорости щось інше.

Існує й інший ризик. Козацька ідентичність народилася у війнах і в боротьбі за волю і право сповідувати віру батьків. Тому якщо ми сьогодні візьмемо за орієнтир для нової національної ідеї, нового державотворчого міфу часи козацьких повстань, в нас виникнуть проблеми.

Ми добре знаємо, що війну Богдана Хмельницького за незалежність супроводжували не лише хоробрість і звитяга, не лише підйом національної самосвідомості, а й набагато менш приємні явища: етнічні і релігійні чистки, винищення цивільного польського і єврейського населення. Якщо саме з цього періоду ми візьмемо собі ключовий національний міф, рано чи пізно інші народи голосно виступлять з альтернативним тлумаченням історичних подій. І рано чи пізно нам доведеться дорослішати і переглядати оцінки минулого, відповідно, шукаючи в ньому нові точки опори.

Один подібний приклад. В історії Іспанії була королівська пара, яка досягла блискучих перемог, об’єднала і зміцнила державу. Звали короля і королеву Фердинанд і Ізабелла. Вони поєднали Кастилію і Арагон – дві найбільші держави Іберійського півострова. Вони блискуче завершили Реконкісту, у 1492 році завоювавши Гранадський емірат – останню мусульманську державу на півострові. Фактично, вперше в історії ми бачимо Іспанію в її нинішніх кордонах. У той же рік Фердинанд і Ізабелла відправляють експедицію Христофора Колумба, який відкриває Америку. З цієї експедиції почнеться іспанська колоніальна імперія, почнеться небачене збагачення цієї країни, яка на певний час домінуватиме в усій Європі.

І тим не менше, сьогодні з іменами Фердинанда і Ізабелли асоціюються не лише перемоги, а й сумні сторінки історії Іспанії. Розквіт інквізиції. А головне - вигнання усіх євреїв та мусульман, що жили на іспанських землях багато століть. Уникнути вигнання можна було лише, прийнявши католіцизм, але й новонаверненних підозрювали у таємній практиці старих релігій, їх заарештовували, піддавали тортурам і навіть спалювали на вогнищах.

У січні 2013 року уряд Іспанії визнав «біль і сором» за вигнання іспанських євреїв у 1492 році. А ще через рік Мадрид запропонував усім євреям-сефардам – а їх у світі 3,5 мільйони – іспанське громадянство без відмови від попереднього. Так сучасне іспанське суспільство компенсує наслідки історичної несправедливості, що сталася більше 500 років тому!

Отже, й нам, зберігаючи й плекаючи усе найкраще, що дає козацька ідентичність, слід пошукати міцніше історичне підґрунтя, щоб на ньому спроектувати в майбутнє образ тієї України, яку ми хочемо бачити.

Тому продовжимо подорож в історію і згадаємо про ідентичність, що визначала свідомість українців до появи козаччини.

Далі буде.

Олег Грицаєнко Олег Грицаєнко , Експерт-международник
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook