ГоловнаБлогиБлог Олега Батурина

У королівстві кривих дзеркал

Знятий в окупованому Луганську фільм росіянина Дєніса Шабаєва “Міра” отримав приз в одній із конкурсних програм Талліннського міжнародного кінофестивалю PÖFF і продемонстрував безглуздість діалогу між українцями і “ліберально” налаштованими жителями Росії в умовах війни.

Кадр із фільму "Міра" Дениса Шабаєва
Кадр із фільму "Міра" Дениса Шабаєва

Майже повністю знятий в Луганську і його околицях фільм отримав головний приз одного з паралельних конкурсів кінофестивалю “Темні ночі” в Таллінні (PÖFF). Таке рішення прийняло журі конкурсу Rebels with a Cause (Бунтарі по заслугах), до складу якого входили три естонських кінокритика. І все у цій новині було б добре, якби не важлива деталь: приз отримав фільм російського кінорежисера, який знімав його на окупованій його країною українській території.

Укладачі програми Rebels with a Cause на PÖFF від початку анонсували фільм знаного російського режисера-документаліста Дєніса Шабаєва “Міра” як присвячений “реальним подіям на Донбасі”. “Шабаєв хотів показати ту реальність, ту безодню, в яку занурюється цілий регіон і тисячі людей”, - зазначалось в прес-релізі щодо цього фільму.

Героєм цієї першої ігрової стрічки Шабаєва і, судячи з усього, взагалі першої ігрової стрічки знятої в окупованій частині Луганської області став словак Мірослав Рогач. В основі сюжету — реальна історія його життя. Відсидівши у в'язниці за вбивство дружини і її коханця Міра почав ночувати на вулиці, перебиватися заробітками по всій Європі і тихо собі ненавидити Євросоюз. Після української Революції гідності він вирішив поїхати на Донеччину воювати на боці російських окупантів (за що справедливо опинився в базі “Миротворця”), а згодом потрапив у полон до українських військових. Після обміну на одного з наших солдат Мірослав Рогач виїхав до Лондона, однак надовго там не затримався і повернувся на окуповану частину Донбасу. І це - навіть попри його сильне розчарування в “русском мире”, як стверджує Дєніс Шабаєв.

Майже вся ця історія в фільмі “Міра” також присутня. Тільки в ньому метафорою захоплення і розчарування словацького найманця в “русском мире” є його інтерес до пам'ятників Лєніну і місцевим шахтарям. Приїхавши до Луганська посеред зими Міру охоплює нестримне бажання відновити всі ці кам'яні ідоли. На допомогу він кличе однодумців — місцевих, які теж були засліплені любов'ю до “русского мира” настільки, що стали воювати на боці окупантів. “Потому что на Украине начали запрещать русский язык”, - пояснив один із цих персонажів, Олександр Заславський, який теж у фільмі грає сам себе.

Персонаж він теж непростий. Заславський родом із Лисичанська. 12 квітня 2014 року він був серед учасників збройного захоплення Слов'янська. “Тоді він воював [на боці “ДНР”], а тепер живе в Луганську і абсолютно не задоволений тим, що там відбувається. Зараз він не воює, отримує 2000 руб./міс. від Росії і не розуміє, що йому робити далі”, - каже Дєніс Шабаєв. А між сумними роздумами про “русский мир” Заславський знімається в кіно: крім “Міри” він задіяний в зйомках “Ополченочки”, яку дуже активно пропагують в “ЛНР”.

“Міра” знята на межі ігрового і документального кіно. В усіх своїх інтерв'ю режисер фільму стверджує, що мав особисту мотивацію його створити. Він називає себе “людиною ліберальних поглядів” і зізнається, що події в Україні сприймає болісно, тим більше, що “з Києвом дуже тісно зв'язана доля моєї родини”.

За словами Дєніса Шабаєва, він дуже довго шукав героя. “Я розумів: якщо це буде росіянин, то тим самим я як режисер чітко займатиму чиюсь позицію. Коли ж я познайомився з цим словаком, мені здалось, що потрібна дистанція буде досягнута. Крім того, він здався мені дуже цікавим”, - розповів режисер.

Фото: надане прес-службою кінофестивалю PÖFF

Історію з радянськими пам'ятниками в стрічці Шабаєва справді нескладно сприйняти як метафору засліплення місцевими жителями і найманцями з європейських країн “русским миром” та їх віру в розповіді про “кривавих українських фашистів”, які “забороняють” російську мову і знімають з облуплених п'єдесталів сірі радянські ідоли. Ймовірно, знайдуться в Україні й ті, хто буде захоплений цим фільмом і вважатиме його щирим висловлюванням російського кінорежисера проти розв'язаною його ж країною війни. Зрештою, можна було б узагалі не звертати увагу на цей фільм. Однак з “Мірою” не все так просто. Адже ця знята в “ЛНР” стрічка не просто презентується її творцями як певна критика “русского мира”, а й включається до однієї з конкурсних програм фестивалю класу “А”, яким є талліннський PÖFF.

До того ж Дєніс Шабаєв є випускником школи Маріни Разбєжкіной і добре відомий українським кіноманам. Попередні його документальні фільми “Разом” і “Чужа робота” з успіхом були показані на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини DOCUDAYS UA. Для “Міри” PÖFF став лише другим кінофестивалем після російського “Кінотавра”. І, вочевидь, не останнім, враховуючи успіх у Таллінні.

Проте як би автори фільму не запевняли в намаганні дистанціюватися від війни і не ставати на той чи інший бік, це у них погано вдалося. На такий висновок наводить і контроверсійність головного героя, і неоднозначні заяви продюсерки фільму “Міра” Натальї Мокріцкой під час представлення його на Талліннському кінофестивалі, і навіть слова подяки в титрах різноманітним “структурам” в так званій “ЛНР”. Відсутність лапок у цій назві і обтічні висловлювання авторів, які в публічних виступах уникали слів “окупація”, “російська агресія” або якихось інших, що б могли пояснити причини виникнення в Україні ніким не визнаної “Луганської народної республіки” лише доводили те, що в “Мірі” представлений російський погляд на російсько-українську війну. І яким би “ліберальним” або антипутинським він би не був, від того він не стає не-російським і не-імперським. Про подібне багато років тому писав і відомий польський репортер Ришард Капусцінський, який неодноразово бував у колишніх країнах Радянського Союзу. За його словами, на українському питанні навіть найліберальніший росіянин одразу ламає собі зуби.

Ось як про цю стрічку висловилася продюсерка Наталья Мокріцкая:

- ”Міра” - абсолютно чесний фільм. У ньому нема жодного граму пропаганди: ані російської, ані української. Саме тому воно нікому не потрібне, адже всім потрібна саме пропаганда.

Під час спілкування з глядачами вона поділилась своїми враженнями життя на окупованих східних територіях України: “Університет там працює, взагалі стара соціальна система працює непогано. Донецьк дуже багате місто. Там працюють шахти, є корупція, яку покриває і Росія, і Україна. Нема політичної волі вирішення цього процесу. Росія не має право її проявити по-справжньому, а Україна кинула своїх людей. Для неї [жителі окупованих територій] вони є зрадниками, і цих людей можна зрозуміти. Коротше, страшне діло, хлопці”.

Відверто антиукраїнська позиція продюсерки фільму “Міра” висловлена під час міжнародного кінофестивалю залишилася майже непоміченою. Водночас вона не здивувала тих, хто з Натальєй Мокріцкой знайомий давно. Проте за показом і обговоренням “Міри” в Таллінні подібні дискусії можуть мати місце й на міжнародних кінофестивалях в інших частинах світу. Причому вони можуть статися зовсім не через антиукраїнську або проросійську позицію організаторів якихось кінофорумів, а через авторитет, який має ця російська продюсерка.

Доволі відома вона і в Україні. Наталья Мокріцкая є продюсеркою фільмів “Зображаючи жертву” і “Юріїв день” Кірілла Сєрєбрєннікова, “Кіно про Алєксєєва” Міхаїла Сєгала. Продюсувала вона й фільм свого чоловіка Сєргєя Мокріцкого “Незламна” (2015, в Росії відомий під назвою “Битва за Севастополь”), а також усі стрічки Івана Твердовського, включаючи з успіхом показаний на Київському МКФ “Молодість” у 2014 році “Клас корекції”.

Прокоментувати ситуацію ми попросили директорку PÖFF Тііну Локк. Вона запевнила, що включення до програми фестивалю фільму “Міра” не мало під собою ніякого антиукраїнського підгрунтя.

- Якраз навпаки, ми побачили в цьому фільмі антипутинську і антирадянську позицію. “Міра” нам сподобався як мокюментарі. Представлений в ньому образ ленінських скульптур, яких ремонтують кілька п'яничок і одночасно з тим ведуть “філософські” бесіди на світові теми нам здалися достатньо невинними. Крім того, оскільки в нашій програмі був фільм “Донбас” Сергія Лозниці, нам здалося гарною комбінація його зі стрічкою “Міра”. Тим більше, що аудиторія у таких фільмів на Талліннському кінофестивалі одна й та сама. Та й тим, хто слідкує за подіями в Україні це теж могло б бути цікаво, - пояснила Тііна Локк.

Що ж стосується висловлювань Мокріцкої — то я не можу це коментувати. Я її знаю як продюсерку, яка робить фільми дуже різного рівня, зазвичай дуже сильні. Вони, за деяким виключенням, є політично коректними. Вона дуже пишалася фільмом “Міра”. Припускаю, що причиною [висловлювань Натальї Мокріцкой] може бути її страх. Подібні ситуації у нас трапляються. Наприклад, режисер одного з цьогорічних конкурсних фільмів був змушений перебувати на фестивалі анонімно. Про те, що він знаходився в Таллінні ми дізнались з його листа вже по поверненню його додому: він пояснив, що боявся переслідувань у себе на батьківщині. А режисеру іншого фільму з нашої програми взагалі не дозволили виїхати до Естонії, - додала директорка PÖFF.

Яким би критичним не був би погляд режисера фільму “Міра” на “русский мир”, він усе одно залишається поглядом росіянина. А заява його продюсерки про те, що “Україна кинула своїх людей” з окупованих територій розбиває запевнення в неупередженості авторів фільму і ставить їх на один рівень з російською пропагандою, яка теж не втомлюється повторювати це знов і знов. Але стикатися з російським поглядом на війну на міжнародних кінофестивалях вочевидь доведеться ще не один раз. Про це свідчить не лише показ “Міри” в Таллінні, а й історія з участю документального фільму теж доволі відомої в Україні російської режисерки Альони Полуніної “Своя Республіка” на кінофестивалі DocLisboa в Португалії в жовтні цього року.

Саме в Ліссабоні була анонсована міжнародна прем'єра цієї стрічки, знятої на окупованій території Україні і присвяченої терористичному батальйону “Восток”, створеному українським колабораціоністом, головою “служби безпеки” так званої “ДНР” Олександром Ходаковським. Намір фестивалю показати цей фільм викликав протести української діаспори в Ліссабоні і Посольства України в Португалії. Це у свою чергу викликало відповідну реакцію “ліберальної” російської кіноспільноти, включно з самою Альоною Полуніною.

“В Португалии самая большая в Европе украинская диаспора (в которой, полагаю, произошел свой раскол из-за гражданской войны на Донбассе. И украинские эмигранты, квазиевропейцы, продемонстрировали свое понимание демократии: запретить фильм, не допустить его до зрителя! Но Синтия Жил, программный директор фестиваля DocLisboa оказалась боец: несмотря на все давление и обвинения она громко возмутилась тому, что украинцы так нагло пытаются подавить свободу”, - так написала про це режисерка стрічки на своїй сторінці в Фейсбуці.

На захист Альони Полуніної виступив відомий в Росії кінокритик, консультант кінофестивалю в Локарно з кінематографу країн СНД, консультант швейцарського фестивалю мистецтв L'Immagine e la Parola Боріс Нєлєпо. Він заявив, що “Полуніна є мінімально схильною до маніпуляцій режисером”, а сам її фільм - “дуже важливий для показу і обговорення”. “Фільм “Своя Республіка” не є пропагандою, не є державним завданням, це робота режисера-одинака. Це кращий фільм про війну на Україні. Ще нещодавно її вшановували на DOCUDAYS UA, просто тоді вона бралася за інші, теж незручні теми”, - прокоментував Боріс Нєлєпо.

На вислови російського кінокритика на своїй сторінці у Facebook відреагував лише український кінорежисер Юрій Грицина: “Цікавим (і болісним) є захват, з яким Нєлєпо реагував на мінімальну протидію, влаштовану в Португалії недолугим українським посольством і якимись місцевими діаспорянами. Боріс, перебуваючи в елітному гетто власної безпеки (в силу походження і місця проживання), як і певна частина російської інтелігенції, хоче переконатися в тому, що в України "не вийшло" і там теж тоталітаризм”.

Перебуваючи на безпечній відстані представникам російської кіноіндустрії дуже легко висловлюватись про те, “що не так” є в Україні або з українцями. Втім, історія з фільмами “Міра” і “Своя Республіка” доводить, що їх автори або причетні до їх просування в світі люди не здатні витримувати дистанцію по відношенню до російсько-української війни. З іншого боку, навряд чи подібна дистанція здатна взагалі вплинути на рішення російської влади зупинити агресію в Україні, наблизити повернення всіх окупованих територій, включно з Кримом і розпочати виплату репарацій та інших відшкодувань за понесені бізнесом і місцевими жителями збитки. Поки цього не станеться, будь-які форми діалогу з росіянами залишатимуться безглуздими. І не лише з тими, хто підтримує існуючий у своїй країні режим, а й з тими, хто є або дуже намагається зображати з себе лібералів.

Олег Батурин Олег Батурин , Журналист и кинообозреватель
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter