ГоловнаБлогиБлог Богдана Ференса

Східне партнерство. Інструмент чи формальність?

Ще не вщухають дискусії щодо результатів чергового Саміту Україна – ЄС, який проходить у м. Києві і носить двосторонній формат співробітництва. Однак, вже зовсім скоро, у травні, місто Рига на дейкий час перетвориться на майданчик дискусій та дебатів щодо подальшої долі зовнішньополітичного виміру Європейського Союзу на східному напрямку. А це вже багатосторонній формат, який також визначає вектор співробітництва України та Європейського союзу. Мова буде йти про результати та подальший розвиток Східного партнерства.

Фото: www.dyvys.in

Нагадаємо, - Східне партнерство – це складова Європейської політики сусідства, яка була започаткована на Празькому Саміті у 2009 році такими країнами як Швеція та Польща. Планувалося, що 6 країн-партнерів, а це Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Молдова та Україна, об’єднані спільною метою тісної співпраці з ЄС, поступово будуть використовувати запропонований інструмент для наближення політичної, економічної та інших сфер до європейських стандартів. Мабуть ініціатори вважали, що таким чином полегшать собі завдання, шляхом вироблення спільного підходу не для кожної країни окремо, а для цілого регіону. Амбітні плани почали наштовхуватись на труднощі вже на самому старті. Виникли серйозні питання щодо участі Білорусі, зважаючи на позицію офіційного Брюсселю по відношенню до політики Лукашенка та напруженої внутрішньополітичної ситуації. Також, рівень інтеграції кожної країни з ЄС був різним. На додачу, конфліктогенність та постійний вплив РФ, яка завжди вбачала свої інтереси у цьому регіоні, заважали повноцінній реалізації потенціалу виміру.

На початку заснування ініціативи, не рахуючи Білорусь, лише Україна не мала територіальних проблем, на відміну від Молдови з Придністров’єм, Грузії з Пн. Осетією та Абхазією, Вірменії та Азербайджану з Нагірним Карабахом. Однак, ситуація змінилася. І не на користь України. Тепер усі країни-члени Східного партнерства, крім Білорусі, мають невирішені територіальні проблеми.

Чи була змога передбачити подібний розвиток подій?... Можливо, однак досить важко стверджувати, чи такий прогноз змінив би геополітичні трансформації.

Варто також зазначити про два аспекти, які мали місце на початку запуску Ініціативи. Україна далеко не з повним захопленням сприйняла пропозицію долучитися до Східного партнерства, наголошуючи на пріоритеті саме двостороннього формату співпраці з Європейським Союзом. Росія взагалі відмовилася брати участь у такому вимірі.

З огляду на зазначене, сприятливих умов для успішної реалізації Східного партнерства було вже й не так багато. Хоча арсенал інструментів, при його ефективній реалізації, включав достатньо можливостей для реформування пріоритетних сфер та наближення до стандартів Європейського Союзу.

Окремої уваги заслуговує міжпарламентське співробітництво у рамках роботи Парламентської асамблеї ЄВРОНЕСТ (ЄС-Східні сусіди). Саме, використовуючи зазначену платформу, депутати з Європейського Парламенту та національних парламентів країн-членів(крім Білорусі) намагаються сфокусуватися на спільних точках дотику у вирішенні політичних, економічних, соціальних та інших важливих питаннях з метою посилення кооперації між східними партнерами. Не завжди такі потуги приносять бажані результати. Наприклад, на останній пленарній сесії, яка проходила 16-17 березня ц.р. у м. Єревані (Вірменія), була відсутня азербайджанська делегація.

Тому, специфіка реалізації такого формату, як Східне партнерство, залишається досить серйозним викликом. Не вдаючись в подробиці, за 6 років діяльності Ініціативи в “сухому залишку” результати наступні.

Три країни (Грузія, Молдова та Україна) підписали угоди про асоціацію з Європейським Союзом, чим підтвердили своє прагнення до подальшої інтеграції в Європейську спільноту. Молдова, на додачу, ще й отримала безвізовий режим. Вірменія змінила свій зовнішньополітичний курс на 180 градусів і наразі інтегрується в Митний Союз. Стосунки між Азербайджаном і ЄС в останній час також прохолодні, зважаючи на зростаючу критику офіційного Брюсселю на адресу президента І. Алієва за недостатність демократичних трасформацій всередині країни. Білорусь так і не вдалось повноцінно включити у формат співробітництва. Однак, зважаючи на нещодавні певні успіхи А. Лукашенка у забезпеченні проведення Мінських перемовин, є деяка ймовірність, що у Ризі можливо прозвучать позитивні сигнали з боку ЄС у цьому контексті. Але, не варто очікувати суттєвих зрушень. Подальші кроки будуть залежати від проведення чергових виборів президента Білорусі, які заплановані на 2015 рік.

Для України Ризький саміт навряд чи стане визначальним. Сподівання на отримання безвізового режиму з кожнем днем розвіюються. Декларацій про всесторонню підтримку з боку ЄС мабуть буде замало, особливо для наших громадян, які покладали надмірні сподівання на встановлення безвізового режиму. Варто очікувати лише на дискусії щодо можливого перезавантаження співробітницта, - формат 3+1 (Грузія, Молдова, Україна + ЄС). Однак, Європейський Союз, враховуючи поточні реалії, навряд чи готовий кардинально змінювати підходи у не зовсім повноцінному, однак вже діючому вимірі.

Україні варто продовжувати фокусуватись на двосторонньому форматі співпраці з Європеською спільнотою, використовуючи доступні інструменти, які передбачені Східним партнерством, і наповнювати кооперацію конкретними результатами.

Богдан Ференс Богдан Ференс , Член Координационного совета Института демократии и социального прогресса
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook