Дмитро

Дмитро був самим звичайним харківським молодим чоловіком. Мав гарну вдачу, вів здоровий спосіб життя і не мав проблем з дівчатами. І от настав час, коли Дмитро вирішив, що готовий зупинитися на «тій єдиній», створити сім’ю, виховувати дітей.

Фото: baby-nn.ru

Закоханість, одруження, вагітність… Дмитро відчував, що починає бути щасливим.

Повністю щасливим не давали себе відчути періодичні сварки, що виникали між молодятами, навіть ще до одруження. Частину тих сварок Дмитро списував на «квартирне питання» - перший час, молоде подружжя жило разом з його батьками, частину на періодичні перебої з грошима. Хоча, треба віддати належне, не було ніякої нестачі в чомусь з необхідних речей. Просто бували перебої з роботою у Дмитра. Дружина його ж не працювала – була у декреті, а потім виховувала доньку. Ще частина сварок списувалась на «жіночий характер» і ще одна – на «треба потерпіти».

Однак, всупереч поширеній думці, народження дитини тільки погіршило ситуацію в молодій сім’ї і сварок стало ще більше, вони стали більш яскраві і до них почав додаватися шантаж – «Я заберу дитину і більше ти її не побачиш». В чому була істинна причина сварок Дмитро гадає до цих пір. Більше всього він схиляється до думки, що просто не стало кохання. А коли нема кохання, тоді починають пригадуватися всі ті дрібниці, які «враз» починають заважати жити. Дружина взяла за звичку після (або під час) серйозних сварок, збирати речі, забирати дитину і їхати до мами в село, зазвичай, на тиждень-два. Як правило, через день вони з Дмитром починали спілкуватися по телефону, ще через кілька - планували коли вона повернеться додому. Дмитро продовжував все списувати на нестачу уваги до дружини – все ж після напруженого робочого дня не завжди знаходяться сили для повноцінної уваги сім’ї. А сварки відбувалися все частіше і приводи для них ставали все дрібніші, «канікули» в селі – все довші і довші.

Ситуація ускладнювалась тим, що Дмитро хотів перебратися з дружиною і донькою жити до окремої квартири, що дісталася йому у спадок і в якій він зробив цілком пристойний ремонт. Але, виявилося, що переселятися дружина вже не хоче. І от під час чергової сварки, він поставив дружині ультиматум – «Або ми зараз же переїздим до нашої квартири, або ти збираєш речі і йдеш звідси!».

Звісно, вона обрала другий варіант.

І, звісно, вона забрала з собою дитину.

Потім… А потім були довгі місяці випрошування побачень з донькою. Довгі та часті поїздки велосипедом з Харкова до села, де жила тепер дружина Дмитра з донькою і яке знаходилося кілометрів за 30 від міста. Довгі та, як правило, безрезультатні походи до місцевої служби захисту дітей, заяви, скарги, прохання допомогти. Тоді, він ще не був обізнаний ні з сімейним законодавством України, ні з ситуацією щодо реального стану щодо прав батька на свою власну дитину після розлучення.

Дмитро все це пізнав на власному досвіді.

За цей час Дмитро встиг побувати на заробітках за кордоном та майже змирився з наявним станом речей. Всі знайомі, родичі, суспільство майже переконали його в тому, що ситуація, коли його дружина не дозволяє йому місяцями спілкуватися з власною донькою – нормальна. Адже вона ж – мама ! І саме тому, він мусить домовлятися з нею. Саме тому, вона має особливий, таємничий зв’язок з дитиною, ексклюзивні права на неї і він, як батько, може бачити доньку лише з її дозволу.

Вся іронія полягала в тому, що дружина, коли пішла з донькою від Дмитра, і коли насиділася в селі, винайняла квартиру в тому ж районі, де вони і жили. В тому ж районі, донька і пішла до школи. Це був саме той період, коли Дмитро працював за кордоном, а тому щодо «безпеки» дитини, дружина особливо не переймалася. Проте, доля склалася так, що під час однієї з поїздок додому, Дмитро зустрів доньку на подвір’ї школи повз яку проходив. Вона позвала його. І все… І стиснулось серце. Згадались всі події, всі почуття, забулись всі слова «добрих людей», що радили – « та нічого, виросте – сама до тебе прийде… як захоче».

А потім було розлучення. І знову були довгі перемовини і спроби домовитися з, на той час, вже колишньою дружиною щодо можливості спілкування з донькою. Рівень довіри між ними відновився до такого рівня, що Дмитро без якихось сторонніх думок надав дозвіл на виїзд доньки за кордон, разом з дружиною – вона вирішила почати нове життя в Португалії. Оскільки, за португальськими мірками, тодішній рівень українських аліментів був достатньо незначним, Дмитру було сказано, що аліменти він може не платити. Просто буде купувати доньці що вона проситиме і що він захоче. На тому і порішили.

Вирішила – і почала. І справді, складалося все досить непогано. Постійна робота у неї, португальська школа у доньки, де вона робила справжні успіхи і, навіть, нові стосунки. Все це супроводжувалося спокійним спілкуванням з Дмитром по скайпу без яких бо претензій чи нарікань.

Але, якби в цій історії було все гладко, не було б самої історії.

Нові перспективні стосунки з португальцем не заладились, працювати кожного дня на чорних роботах, щоб утримувати себе і доньку виявилося не так просто. І тоді, колишня дружина Дмитра вирішила повернутися.

Про повернення Дмитро був попереджений зазделегідь, тому повернувся із заробітків, купив квіти і поїхав до аеропорту зустрічати колишню дружину з донькою. От тільки ні в домовлений час, ні через годину, ні через дві, три ані колишня дружина, ні донька так і не прилетіли.

І саме тоді Дмитро зрозумів все. Саме тоді, стоячи з букетом квітів в аеропорту, він твердо вирішив боротися за своє природнє право спілкуватися і виховувати доньку.

Потім були місяці пошуків місця перебування колишньої дружини, доньки, консультації з юристами і тісне спілкування з такими ж українськими татусями, що добивалися права спілкуватися з власною дитиною.

Дуже скоро, через спільних знайомих Дмитро довідався що колишня дружина з донькою повернулися за кілька днів до дати, яку йому сказала. Але ні в селі у мами, ні на старій арендованій квартирі їх не було.

І почався новий етап боротьби. Почалися нові хвилі запитів до служб захисту дітей та управління освіти, з єдиним проханням – допомогти знайти доньку, повідомити де вона вчиться.

З рештою донька з колишньою віднайшлися аж в Києві. Що правда, перебували вони там не довго – дуже швидко повернулися назад до села, де доня і продовжувала ходити до школи.

Але виховувати чи, навіть, спілкуватися з донькою, Дмитро так і не міг. Колишня дружина робила титанічні зусилля, щоб цьому запобігти. Дійшло навіть до того, що вона просила вчителів у школі не підпускати батька до доньки! Паралельно при нагоді стали аліменти, що Дмитро «заборгував», адже з моменту спільної домовленості він аліменти так і не виплачував, просто купуючи доньці що вона попросить, в ті не часті моменти, коли їм щастило бачитися.

І почалися суди. До села на побачення з донькою Дмитро приходив вже не сам, а з поліцією, намагаючись фіксувати факт відмови колишньої дружини дозволити побачитися з донькою. На той час Дмитро вже мав рішення органів опіки, що «щедро» дозволило йому бачитися кілька годин на тиждень з донькою і яке, звісно, ніколи так і не було виконано колишньою в повному обсязі.

Суд не набагато відійшов від «щедрого» висновку органів опіки, але Дмитро отримав можливість законодавчого тиску і який не який, але інструмент від перешкоджання колишньої у спілкуванні з дитиною.

Дмитро багато чого на шляху своєї боротьби зробив сам. З часом, але він таки зрозумів, що єдиний спосіб чогось добитися, довести свою правоту – діяти. Діяти самому, боротися, звертатися за допомогою до всіх державних органів, не опускати руки, та не чекати, що ситуація вирішиться сама собою. Зокрема, чого варто було переконати директора школи виступити медіатором між ним та матір’ю дитини, щоб налагодити стосунки з донькою, яку вже почали вчити який тато «поганий». Багато чого варто також робота проведена Дмитром зі службою у справах дітей та виконавчою службою. Разом з тим, багато знань, а головне підтримку і впевненість він отримав від своїх однодумців, таких же відповідальних батьків, що боролися за щастя своїх дітей у громадській організації «Батько Має Право». Дмитро зрозумів, що він не один такий – покинутий державою напризволяще батько, що просто на просто хоче спілкуватися і приймати участь у вихованні своєї власної дитини. Моральна підтримка – це те основне, що дало наснаги Дмитру довести до кінця заплановані етапи боротьби і отримати, фактично, майже все, що він і хотів.

Зараз Дмитро бачиться з донькою фактично у вільному режимі. Вона так і живе в селі, але вже набагато частіше, як правило, за власним бажанням, приїздить до нього в гості, майже на кожні вихідні чи свята та і взагалі – за кожної можливості. Вони разом ходять у походи, катаються на велосипедах – їх спільне захоплення, надолужують втрачені роки спілкування одне з одним. Тепер вони з донькою обдумують та обговорюють можливість жити разом – дванадцятирічна донька Дмитра, яка його була вже майже забула, всерйоз роздумує над питанням – чи переїхати жити до тата. З одного боку, тато живе з цивільною дружиною – з якою Карина, так звати доньку, давно вже знайшла спільну мову. А з іншого – живе вона з бабусею і сім’єю своєї тітки. А мама… а мама вже багато місяців десь «робить ремонт» у якомусь будинку, до якого вони мають колись переїхати, з’являючись вдома з періодичністю кілька днів на місяць.

А ще Дмитро всіма доступними засобами зараз погашає заборгованість за аліментами. Він не є злісним неплатником і ніколи не відмовлявся від забезпечення доньки. Але міністерство юстиції підрівняло всіх під одну гребінку і тепер він винен колишній дружині багато десятків тисяч гривень. Винен у тому, що свого часу, повірив колишній дружині і перестав платити ті копійчані аліменти, які і зібралися згодом у кругленьку суму. Потім додалася пеня, заборона на виїзд з країни, на володіння зброєю, на керування автомобілем. Він щиро намагається погасити заборгованість, забезпечуючи доньку-підлітка, разом з тим, всім необхідним. Він навіть відпрацьовував частину боргу на громадських роботах, на які його заслав мін’юст на підтримку відомої розпіареної кампанії.

Але Дмитро тим не переймається. Гроші – річ наживна. Він отримав все що хотів. І навіть більше – його донька виявляє бажання постійно проживати з ним! Дмитро по цей день не може натішитися тим, що, у відповідний момент, він наважився боротися, не дав порадам сторонніх взяти верх і почав боротися за своє право батька – виховувати свою дитину і за право дитини знати та бути вихованою своїм батьком. Нехай з деяким запізненням, нехай з боями - але зараз Дмитро на повну насолоджується щасливими роками батьківства!

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter