ГоловнаСуспільствоОсвіта

Історія успішного переселення. Як Донецький університет прижився у Вінниці

Майже п’ять років тому навчальні заклади Донецької та Луганської областей захопили люди зі зброєю. Ректори університетів з окупованих територій звернулися до Міністерства освіти і науки з проханням про евакуацію, загалом на підконтрольну Україні територію переїхало 20 закладів вищої освіти. Їх доля склалася по-різному – хтось цілком успішно працює на новому місці, хтось – жевріє на гарантоване державою фінансування.

LB.ua поїхав у Вінницю, аби побачити, як живеться там сьогодні Донецькому університету імені Василя Стуса.

Фото: Анна Ютченко

Донецький університет у Вінниці

Вулицю 600-річчя у Вінниці підкаже чи не кожен: “А вам у той Донецький університет? Виходити на зупинці і він навпроти”. Головний корпус ДонНУ імені Василя Стуса розташований в адміністративній будівлі заводу “Кристал”, де за Радянського союзу виготовляли діаманти. Завод, до речі, працює і сьогодні, в сусідній будівлі.

– Він (ДонНУ – Авт.) тут класно катірується, – каже пенсіонер Петро, який показує дорогу, – в мене внучка вчиться в Києві в університеті Шевченка, але думає на магістратуру йти сюди, бо тут і викладачі сучасні, і все дуже швидко розвиваються, це дуже серйозно. Я сам радію, коли бачу, скільки в нас тут молоді ходить, буде кому місто розбудовувати.

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Офіційно двері ДонНУ у Вінниці відкрились 3 листопада 2014 року. Сьогодні тут майже 7 тисяч осіб – студентів, викладачів, працівників.

В маленькому кафе-їдальні “Універ” студенти активно обговорюють між собою новини, хтось розв’язує задачу з математики, інші голосно вирішують, який цього разу спробувати хот-дог – американський, український чи французький.

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

– Дівчата, а що це ви тут фотографуєте, ми дозволу не давали, в нас тут окрема республіка, дозвіл керівників не підходить, – вигукує продавчиня і просить сховати камеру.

Щоб не створювати конфлікт, виходжу на вулицю – в “курилці” студентів багато, проте не всі йдуть на діалог. Настя приїхала з селища неподалік Бахмута три роки тому, каже, що спочатку було дуже складно, але про переїзд не шкодує: “Я не хотіла залишатись вдома, тут безпечніше. Навчанням задоволена, хоч інколи дуже лінуюсь. Тут є викладачі-вахтовики, які приїжджають на вичитку лекцій і їдуть (модульний тип викладання предмету – LB.ua), це мені дуже подобається, бо так ми відпочиваємо від них. А ще в університеті є можливість поїхати навчатись на семестр за кордон”.

Олексій приїхав до Вінниці здобувати освіту чотири року тому з Донецька, головна мотивація – підтримувати та зберігати традиції свого міста – того, яким воно було до окупації.

На першому поверсі університету працює коворкінг-зона, де можна повчитись, пограти в настільні ігри або просто відпочити, якщо між парами “вікно”. Антона зустрічаю саме тут, готується до колоквіуму з фізики.

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

– Я давніше переїхав до Вінниці, ще до вступу та подій на Донбасі, тому вважаю себе переселенцем частково. Обрав цей університет, бо тут перспективно. Вивчаю кіберзахист, поки дуже складно, в нас на першу курсі відрахували п’ятьох людей за неуспішність. Вступив на бюджет, оскільки тато-АТОвець, – розповідає другокурсник, – я був на соціальній стипендії, але втратив її через низькі бали на першому курсі.

З січня 2017 року Уряд таки почав виплачувати соціальні стипендії студентам, які є внутрішньо переміщеними особами – 750-2000 гривень (скільки саме – залежить від рівня акредитації ЗВО та додаткового статусу вразливості внутрішньо переміщеної особи – LB.ua).

19-річний Іван з Вінниці обирав між місцевим медичним університетом імені Пирогова та Донецьким національним, врешті подав документи в Стусівський, на хіміка: “Мені подобається тут навчання, зовсім не шкодую, – каже хлопець, – найбільше імпонує, що є загальноуніверситетські дисципліни на вибір. Їх цього року було аж 46, очі розбігались. І найголовніше, ти можеш чесно написати, що тобі сподобалось, а що ні”.

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Успішна адаптація

У 2014 відбулося переміщення 20 університетів до 4 областей України: Вінницької, Дніпропетровської, Луганської, Донецької. На сьогодні два з них пройшли процедуру реорганізації: торік Донбаський державний технічний університет було приєднано до Східноукраїнського національного університету імені Даля (м. Сєвєродонецьк, Луганська область), а Донецька державна музична академія імені С.С. Прокоф’єва до Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського, що в Києві (цей університет був перенесений з анексованого Криму – LB.ua).

На журналістський запит LB.ua щодо кількості студентів із окупованих територій, які переїхали разом зі своїми університетами чи перевелися в інші, у МОН відповіли, що така інформація в звітах відсутня.

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

У ДонНУ згадують: восени 2014 для евакуації закладу МОН запропонувало три міста: Київ, Тернопіль і Вінниця. Київ, за словами проректорки з науково-педагогічної роботи Тетяни Нагорняк, університет не “потягнув” би через широкий освітній ринок міста, а також матеріально, оскільки перші кошти від Міністерства отримав аж 30 листопада. До того від весни тривала довга пауза, оскільки держава вирішувала, кому можна платити, а хто залишився на окупованій території.

– У Тернополі ми б втратили половину наших здобувачів освіти, бо він далеко від Донецька, і розбіжності менталітету грали б не нашу користь. Як виявилось, Вінниця – місто освітнє, тому що тут дуже багато освітніх закладів різного рівня, багато профільних університетів – педагогічний, медичний, політехнічний, аграрний, але не було класичного. Ми приїхали як єдиний класичний університет і протягом першого року зайняли перше місце серед закладів вищої освіти центральної України.

Конкурентами місцевим університетам адміністрація Донецького університету імені Василя Стуса себе не вважають. Навпаки, кажуть, що своїми успіхами піднімають загальну планку.

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

– Ми не конкуруємо з місцевими університетами, а конкуруємо з кращими за себе, – додає проректорка. – Аби до нас йшли ті, хто кого не забрали Київ або Польща. Ми постійно намагаємось укрупнювати програми та пропонувати щось таке, чого не існує в традиційних українських університетах. У цьому році – “Цифрова журналістика”, “Комп’ютерна фізика”, “Публічна лінгвістика”.

Тетяна Нагорняк
Фото: Анна Ютченко
Тетяна Нагорняк

На запитання, чи не шкода буде залишати Вінницю та відбудований університет, коли Донецьк буде звільнено, проректорка Тетяна Нагорняк з усмішкою відповідає:

– А чому ви думаєте, що ми будемо його залишати? Сьогодні вже кожен четвертий працівник університету – вінничанин. Інтеграція пройшла дуже природно, ми не можемо взяти і все покинути. Я переконана, що Донецьк знову буде українським – тоді, можливо, існуватиме дві філії Стусівського університету. Але, думаю, що це буде не за мого життя.

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Для підтримання порядку в університеті діє внутрішня система оцінювання якості освіти, серед заходів – рейтинг діяльності викладачів, кафедр, факультетів; оцінювання ефективності діяльності не факультетських структурних відділів, оцінювання студентами якості викладання, яке відбувається протягом сесії після того як студент склав дисципліну. Студент заповнює анонімне опитування, в якому розповідає про успішні та невдалі деталі курсу. Одна профільна дисципліна раз у семестр обов’язково англійською мовою.

– Ми тримаємо планку приблизно п’ять з половиною тисяч студентів, бо більше не можемо собі більше дозволити; у нас чотири корпуси і в місяць ми витрачаємо близько мільйона гривень тільки на оренду – продовжує Тетяна Нагорняк. – Якщо брати ще один корпус, це буде дуже дорого для нас. МОН покриває приблизно половину з цього мільйона, але дуже часто з певною заборгованістю.

Не все так добре: як живуть інші переміщені університети

Переїзд ДонНУ до Вінниці у МОН зазвичай позиціонують як успішний кейс у кризовій ситуації. Оскільки університету вдалося не лише відновити свою роботу одразу після евакуації з Донецька, але й стабільно потрапляти до списку найкращих закладів вищої освіти України. У 2016 році ДонНУ посів 9-те місце серед найкращих університетів у рейтингу “Топ-200 України”, у 2017 та 2018 – 27-е.

Фото: Анна Ютченко

Проте ця історія, радше, виключення з правил. Реальна ситуація з університетами-переселенцями на сьогодні складна, оскільки багато з них не надають якісну освіту, а просто існують за стабільне бюджетне забезпечення.

Для порівняння, Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, який тепер розташований в Старобільську, торік у тому ж самому рейтингу “Топ-200” був на 71-й позиції, а Таврійський національний ім. Вернадського, який переїхав у Київ, – 129-му.

– Що робить медичний університет у Кропивницькому, де йому ні бази не дають, ні гуртожитків? Або що робить Луганський національний аграрний у Харкові, де є свої три аграрні університети? Треба було одразу в 2014 році перевозити студентів і викладачів, а не інституції – говорить директор аналітичного центру CEDOS Єгор Стадний. – Вийшло так, що ми перевезли інституції, які частково є неспроможними і підсадили їх на бюджетну голку. Вони втратили свою базу, викладачів і пережили кризу, але, в той же час, їм створюють зараз певні пільги, які не покращують їхній стан справ, а лише усіляко закріплюють це кризове становище.

З державного бюджету переміщеним університетам забезпечують фінансування на оплату праці викладачів, виплату стипендії аспірантам і докторантам, соціальне забезпечення пільгових категорій студентів. Для студентів з окупованої території діє можливість вступу через освітні центри “Донбас-Україна” та “Крим-Україна” за спрощеною системою – без результатів зовнішнього оцінювання і атестату про закінчення школи на українській території. Щороку в ДонНУ вступають 100-150 осіб з Донецької і Луганської області, з них понад 40 осіб – за допомогою освітніх центрів.

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Фото: Анна Ютченко

Стадний пояснює, що для вступників такі пільги – “ведмежа послуга”:

– Якщо ми хочемо прихилити молодь з окупованого Донбасу, треба дозволити вступати без ЗНО скрізь – не лише в переміщені університети. Таким чином, ми збільшимо кількість вступників і справді будемо конкурувати за цих молодих людей з Росією, яка теж створює для них пільгові умови. Це саме стосується абітурієнтів з Криму – їм дали бюджетні місця в південних областях, а чому не в київському Шевченка, Могилянці, КПІ?

Пільгове забезпечення вигідне самим університетам і їхнім керівникам, адже вони гарантовано отримують державне фінансування та максимальний обсяг бюджетних місць. В держави совість теж ніби чиста - університети перевезли, їх ректори та колективи не ображені, працюють на своїх старих посадах, як і раніше.

Втім, можливо, в найближчі роки ситуація докорінно зміниться – Національне агентство із забезпечення якості освіти обіцяє закрити всі університети, які не можуть надавати освітні послуги на достатньому рівні.

Фото: Анна Ютченко

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram