Відкрита майстерня шовкографії
Де знайти: IZONE, вул. Набережно-Хрещатицька 8, 4 поверх
Художниця: Марина Самохіна
У 2014 році культурна платформа “Ізоляція” вимушено переїхала до Києва з Донецька. Ще напередодні у команди з’явилась ідея “мистецького села” – простору, де художникам надаються умови для творчості та співпраці. У Києві це втілилося в IZONE, де співіснують коворкінг, виставковий простір, офіси та графічні майстерні. Марина Самохіна працювала в Ізоляції як дизайнер з 2012 року, а зараз очолює Відкриту майстерню шовкографії. Вона займається мистецькими проектами та комерційними замовленнями, а також розробляє одяг з авторськими принтами.
“Я надрукувала один з промо-проектів IZONE у шовкографії і зрозуміла, що не можу повертатися до роботи за комп`ютером. Одного дня шовкографська майстерня спорожніла, і я взяла на себе ініціативу займатися нею. Це була авантюра, я погано розуміла, що роблю.
Створення “тепличних” умов для графіків-початківців - це одна з первинних стратегій IZONE. її комерційна частина спрямована на підтримання роботи всього хабу, де молодий художник може не думати про роботу, а займатися напрацюванням творчих методів і знаходженням власного ринку.
Ми намагаємось брати малотиражні замовлення з мінімальною творчою складовою. Масове виробництво нас мало цікавить. Ще один вид діяльності, який я дуже люблю, - друкарські вечірки та корпоративи. Поєднання тусовки з творчою працею - дуже близька для мене річ.Такий формат розуміє будь-хто, всі охоче друкують і йдуть додому з сувенірами. Я люблю поєднувати естетику з функцією. Мабуть, тому я й займаюся одягом.
В Україні шовкографією займаються менше, ніж того хотілося б. Поки що це дуже прикладна справа для друку різних футболочок. Але шовкографія – це набагато ширше, ніж це. Я пройшла великий шлях формування погляду, набиття руки. І я дуже рада, що так сталось – мене це повністю змінило. Для мене це метод знаходження балансу – поєднання інтелектуальної діяльності з фізичною.
На жаль, освітня система не мотивує художників займатися тиражною графікою. Шкода, це чудовий засіб самовираження. Друкована графіка - демократична область, і зараз вона справді починає розвиватись. Я не розглядаю інші майстерні як конкурентів, для мене важливе відчуття приналежності до спільноти. Добре, що з`являються окремі друкарські заходи і приватні освітні ініціативи. Не так давно всі були захоплені цифрою, проте зараз відбувається відхід до ручної праці. Це цінується і як продукт, і як особиста практика. Також люди нарешті почали цікавіше подорожувати та відвідувати майстерні за кордоном, які можуть надихнути на починання тут.
Займатися творчістю і забезпечувати себе – цілком реально, якщо організаційне питання чітко продумане. Ми поки що не дуже багато заробляємо, але в нас є кошти на основні статті витрат, ми можемо регулярно оновлювати обладнання і будувати плани на майбутнє. Цим дуже складно займатися без фідбеку. А в нашому матеріалістичному світі це продаж або хоча б цікавість. Тому повинен розвиватися ринок”.
Нормальна графіка
Художниці: Саша Вінницька, Христина Власенко
Христя і Саша познайомилися на графічному факультеті Академії мистецтва. Ще під час навчання вони виявляли бунтарські нахили, створюючи інсталяції для семестрових переглядів та працюючи в PinchukArtCentre, який у консервативній Академії тихо ненавидять. Опісля дівчата півроку провели в IZONE, де займались ліногравюрою, гравюрою на картоні, монотипією та ксилографією. Кілька місяців тому ця співпраця завершилась, тож художниці займаються фрілансом, б`ють татуювання та шукають нові можливості для розвитку.
Христя: “В Академії графіки навчали здебільшого на пальцях. Тут ти зрозумієш, як тримати різець, коли поріжешся кілька разів. Там є два майстри, які грають роль доброго і злого поліцейського. Один адекватний, достатньо самовідданий. А інший вчить школи життя, підставляючи студентів. Він дає першокурсникам друкувати на поламаних верстатах або миє пластик розчинником, який його роз’їдає”.
Саша: “Мені він якось накатав занадто багато фарби на пластину, хоч я й не просила його допомоги. Надрукувалось паскудно. Я тоді подумала, що з мене жахливий графік. Але загалом на факультеті все добре, крім предмету літографії. Там студенти не можуть друкувати самі. Викладач дуже душевний і раніше робив класні ліногравюри, але зараз любить, щоб усі друкували котиків і райдугу, і мало хто цьому протистоїть. Ми повинні були б усе робити самі, як у нормальних вишах, але всі знають, що в Академії проблеми з умовами для роботи”.
Христя: “В офортній майстерні, наприклад, критично брудно, там ніхто не прибирає після себе. І ще крадуть постійно. Не можна навіть на секунду відвертатися від своїх матеріалів. Коли ми переїхали в IZONE, я була вражена тим, що чистовик можна зробити з першого разу. З тієї причини, що там просто чисто.
Наша робота з IZONE нагадувала мені стосунки, які починаються з прекрасної закоханості, а закінчуються розчаруванням. На початку здавалося, що ми всі команда, і все зробимо разом, але швидко ми зрозуміли, що не отримуємо фідбеку”.
Саша: “Іноді приходили групи іноземців на екскурсії, адміністрація розповідала їм про графіку. Але в цілому як для такого величезного простору, туди ходить мало людей, хоча Поділ поруч”.
Христя: “Роботи продавались досить пасивно. Половину з них купили іноземці. Ми представляли IZONE на Книжковому Арсеналі, але й невеликі графічні листівки купували не так часто, як хотілося б. Людям здається дорогою графіка за 20 гривень, і вони йдуть купувати каву за 30. Ми стояли біля фудкорту, тому це було особливо помітно.
До нас на майстер-класи приходили чудові люди незалежно від віку і соціальної групи. Їм просто хотілося спробувати щось нове, і часто виходило дуже круто. У нас навіть є невелика колекція робіт відвідувачів.
Незважаючи на все, це був хороший досвід. За таку низьку плату важко знайти приміщення, тим більше з обладнанням. Тому поки що в наших планах - відновити ресурси і знайти роботу для дорослих людей. Щоб майстерня приносила прибуток, потрібно докласти колосальних зусиль і залучити велику кількість небайдужих людей. Зараз, на жаль, адекватних друкарських коворкінгів у Києві мало, як на кількамільйонне місто”.
Сторінка Нормальної графіки на фейсбуці.
Etchingroom #1
Де знайти: Георгіївський провулок 7
Художниці: Крістіна Ярош, Анна Ходькова
Etchingroom #1 - мабуть, одна з найвідоміших майстерень Києва. Крістіна і Аня займаються різними техніками офорту. Роботи дівчат нерідко можна побачити на виставках і аукціонах, а їхня майстерня по сусідству з видавництвом “Основи” виглядає, як друкарський рай. Сюди постійно приходять друкувати, навчатися на воркшопах і розважатись на друкованих вечірках.
Аня: “Ми з Крістіною познайомилися в офортній майстерні КПІ. Я навчалась у кримській філії Академії мистецтва, а потім переїхала до Києва та пішла друкувати в Інститут. На той час Крістіна була там лаборанткою. Ми працювали в КПІ півтора роки і паралельно робили спільні виставки. Потім ми змогли купити власний верстат і деякий час працювали в Ізоляції. І ось ми у власній майстерні.
Мені завжди подобалась графіка, поєднання чорного і білого. В Криму офортна майстерня була не надто популярною. Фактично, в ній була лише я – в мене навіть був особистий стіл. В КПІ гарна офортна майстерня, але нею також мало хто користується”.
Крістіна: “Наш робочий день починається приблизно о першій дня. Ми друкуємо власні роботи, і одночасно приходять різні художники проводити майстер-класи або друкувати. Ми дружимо з багатьма графіками з інших майстерень, а також з тими, хто приходить до нас. Іноді ближче до вечора несподівано починається графічна вечірка, якщо хтось приходить підготований до цього. І так кожного дня. Вихідний день для нас – це коли ми нікого не пускаємо в майстерню і ще більше друкуємо”.
Аня: “Ми живемо лише за рахунок своєї творчості. Буває по-різному, але в цілому графіку зараз купують частіше, ніж живопис. Продавати роботи простіше, якщо регулярно робити виставки. Тоді про тебе дізнається більша кількість людей”.
Літографська майстерня “30”
Де знайти: вул. Миколи Пимоненка 20
Художники: Аліса Гоц, Ніна Савенко, Тарас Коблюк
Літографську майстерню “30” не так просто знайти. Це невеличке, але затишне приміщення в житловому будинку напівпустельного району біля Татарки. Аліса, Ніна і Тарас познайомилися під час навчання в КПІ, і з тих пір багато встигли пережити. Сьогодні вони працюють в єдиній незалежній літографській майстерні в Україні.
Ніна: “Коли ми випустилися з КПІ, нам стало важко працювати в майстерні державної інституції. Можливо, ми б залишились у ній, якби не бюрократична система. Зараз там хтось працює, але зовсім не так активно, як ми”.
Аліса: “Наша перша майстерня знаходилася в крихітному офісному приміщенні з поганими умовами для праці, рік ми працювали в Ізоляції, а потім пішли в андеграунд. Ми працюємо як незалежна майстерня п`ять років, але з них лише два займаємось літографією. Увесь цей час ми збирали матеріали і обладнання. В Україні немає літографських верстатів і каменів, тому ми шукали це все за кордоном, і Гугл не особливо допомагав. Поки їх не було, ми експериментували з іншими матеріалами, наприклад з алюмінієм”.
Ніна: “Літографія – досить фактурна техніка, яка дозволяє багато графічних прийомів. Вона вся побудована на нюансах, тут багато етапів підготовки форми, і всі вони – на тактильних відчуттях. В інституті матеріали були дуже поганими, і сам верстат був 19 століття. Інструкції в підручниках не працювали в реальності, тому виходило не дуже добре. Ми навчилися все робити методом проб і помилок. Зараз ми купуємо якісні матеріали, тому друк у нас адекватний. Звісно, досі бувають проколи, і це буває образливо, тому що лише шліфування каменю займає цілий день. Бувало таке, що одна робота перероблялась 6 разів. А якщо вона кольорова, то для кожного кольору потрібен окремий камінь. Але нічого, це своєрідна дзен-практика”.
Аліса: “Здається, графіка в Україні лише починає “підійматися з колін”. Почали організовувати прінт-фести, хоч бувають і провальні. Якщо продається одна робота на місяць, це добре. Коли ми продали першу роботу, одразу ж все пропили – вистачило на пляшку коньяку і шоколадку.
Коли ми працювали в Ізоляції, в нас нерідко купували іноземці. Їм не потрібно пояснювати, що таке літографія, і чому так дорого. Українська публіка часто питає, чому б нам не скористатися принтером. На першому принт-фесті було багато таких дурних питань. Але публіка стає освіченішою, і вдруге більше купували. Часто купує молодь. Можливо це тому, що люди стали жити трохи краще, а може тому, що формується все більше відкритих майстерень графіки”.