Нема слів. Таня, я низько вклоняюсь вашій родині. Ніякі слова вдячності не можуть передати ті почуття, які охоплюють мене, коли я думаю наскільки всі ми, хто живе у мирній частині України завдячуємо саме таким як ваш чоловік: ми маємо змогу спокійно ходити вулицями, займатися нашими щоденними справами, намагатися щось планувати на майбутнє.
Таню ви мужня жінка, скільки лиха випало на Вашу долю. Але я знаю Ви сильна, ви як наша рідна Україна, яка не згибається під ударами долі, Ви переносите все мужньо та стійко і продовжуєте надалі працювати.
Так, Таню, ви були праві, коли казали на прощальній панахиді, що ваш чоловік, як і багато інших хлопців, загинув не даремно.
Але даремно прийшли на похорон наші «вершки суспільства». Всім зрозуміло, що вони прийшли піаритися на чужому горі. Горі, яке сталося і через їх «професійні навички» у керуванні державою та розподілі людських ресурсів.
Не вірю я їхнім щирим співчуттям: вони живуть у своєму власному світі, працюють за старими схемами, в їх свідомості люди – це коліщатка і гвинтики, життя та доля яких нічого не варта.
Але країна змінилась, змінилась свідомість у нас , але, на жаль, не у них. А ще гірше, що вони цих змін не усвідомлюють.
Кожного дня гинуть наші хлопці, кожного дня залишаються сиротами діти, кинуті без опіки літні батьки, молоді вдови. Де ви є шановні можновладці, коли ховають їх, простих патріотів, чому не приходите на похорон, не виражаєте підтримку? Можливо тому що там немає преси і ніхто не покаже по телевізору як ви «щиро співчуваєте»?
Я більше не хочу ховати наших хлопців, я більше не хочу плакати за тими, хто повинен жити і розбудовувати нову країну.
Можливо це звучить жорстко, але якщо весь генералітет Міністерства оборони та депутатів Верховної Ради разом з їх мажорами дітками відправити на схід повоювати, то тоді відразу, як по змаху чарівної палички з’явиться і забезпечення, і техніка, і команди будуть не такими безвідповідальними та не професійними, а там дивись … і перемога на за горами.