Що спільного між абстракціонізмом та Полтавою? Абстрактний живопис – це, примітивно кажучи, натяк, відправна точка для асоціацій. Асоціації не можуть бути правильними чи неправильними, але вони можуть бути стереотипними. Як у мистецтві, так і поза ним. Наприклад, якщо Полтавщина викликає у вас уявлення про шведів і знамениту битву, про козацьке бароко чи про Гоголя та Котляревського (або, що значно гірше, про галушки), то це – шаблон. Прогнозований і закономірний.
Відформувати його можна, зазначивши, що, окрім всього іншого, на Полтавщині працюють і художники-абстракціоністи. Звісно, твердження про те, що цей регіон – колиска нефігуративу, може прозвучати дещо пафосно. Хоча, можливо, тут дається взнаки знаменита українська вторинність – свідомо применшити власні заслуги, побоюючись виглядати надто самонадіяно. Між тим одна уродженка Полтавщини – Соня Делоне (1885-1979) – набула світової слави, працюючи в стилі абстракціонізму, а згодом винайшовши власний напрям – орфізм.
«ABC-арт» спільно із галерейним проектом «Арт-місія» до 130-річчя Делоне проводить виставку «Рондо», на якій, зокрема, експонуються два Соніни оригінали – одна з композицій періоду 1960-1977 років та робота «Danseuse jaune». Компанію «Жовтій танцівниці» Соні Делоне складають твори її краян – Руслани Анічиної, Григорія Волкова, Анатолія Лавренка та Галини Рідної.
Уславлена співвітчизниця сучасних полтавських художників походила з незаможньої єврейської родини, що мешкала у містечку Градизьк. На зорі свого життя велика Соня Делоне звалася Сара Еліївна Штерн, її батько працював управителем на заводі, мати – Ханна Терк – була уродженкою Одеси.
Як би склалася доля Сари, якби її життєвий простір обмежився тільки Градизьком, невідомо. Але дівчинці пощастило: вже у п’ять років її взяла під свою опіку родина її дядька Генріха Терка, з якою вона об’їздила кілька європейських країн, побачивши найкращі світові музеї. Свої перші полотна Сара Штерн підписувала псевдонімом Соня Терк.
Досягнувши дорослого віку, Сара-Соня осіла в Парижі, де у 1910 році вийшла заміж за художника Робера Делоне. Вплив чоловіка на творчість молодої мадам Делоне був визначальним: від натуралізму Соня перейшла до експресіонізму та кубізму, а відтак і до власного стилю – симбіозу перших двох – до орфізму.
Орфізм названий саме так на честь античного музиканта Орфея. Орфісти стверджували, що передають музикальність ритму та динаміку руху за допомогою взаємопроникнення криволінійних поверхонь та основних кольорів спектру. У довоєнному Парижі слава Соні та Роберта Делоне не змусила себе чекати – подружжя брало участь в оздобленні паризької Всесвітньої виставки 1937 року, заснувало та опікувалось салоном мистецтв «Реаліті Нувель». У 1964 році Соня стала першою художницею, яка мала персональну виставку у Луврі. У 1975-му вона стала кавалером Ордену Почесного легіону – найвищої відзнаки Франції.
Про історичну батьківщину Соня не згадувала, здається, ніколи. Батьківщина «платила» їй тим же – ім’я Делоне в Україні широке відоме лише у дуже вузьких колах. Втім, заповнити інтелектуальні та інформаційні лакуни не пізно ніколи. Як ніколи не пізно й звернути увагу на співвітчизників знаменитої художниці, які працюють в одному з нею руслі, демонструючи спадкоємність дару та творчих вмінь.
Роботи останніх є аж ніяк не менш цікавими, аніж полотна Соні Делоне. Єдина відмінність полягає у тому, що справжня слава сучасних полтавців – ще попереду. Це стосується, скажімо, Руслани Анічиної, котра лише з 2014 року займається живописом (до цього Руслана була графіком). Говорячи про свої роботи, художниця зазначає, що шукає власну ноту у звучанні часу. І що, як і Делоне, понад усе ставить принцип музичності , цінує ритм та динаміку кольору.
Як і Анічина, її колега по цеху Григорій Волков не обмежений виключно рамками абстрактної композиції – він пише також натюрморти та пейзажі, проте вважає закономірним, що під вплив абстракціонізму у свій час потрапляє цілий ряд митців. «Дехто говорить, що це – глухий кут мистецтва. Я з цим не згоден. Якщо серйозно ставитися до абстракціонізму, в ньому можна знайти поетичність, музикальність, інтуїтивність вираження», – переконаний Волков.
Особливістю стиля іншого художника – Анатолія Лавренка – є його відданість колу. Власне, назва експозиції, представленої в «ABC-арт», пов’язана з трактуванням поняття «рондо» як руху по колу. Якщо кубізм у мистецтві досить популяризований, то чи не було б справедливим підтягнути до рівня його впізнаваності і рондізм? – запитує Лавренко. «Художник перестав бути ремісником, не так важливо, хто пише краще. Потрібен креатив, хочеться чогось нового. А нове додати складно – в абстракціонізмі є свої традиції», – зазначає він.
Нарешті, четвертий автор, Галина Рідна говорить про свою творчість так: «Абстрактний живопис для мене – один із основних напрямків творчості. Це – потреба, стан душі. Це те, що манить, веде за собою. Коли починаю працювати, не думаю про сюжет, образи. Все народжується саме, на емоціях, випливає із глибини душі. Я ніколи не знаю, якою картина буде по завершенні. Такими є й мої роботи, представлені на виставці. На них – те, що просто хотілося висловити».
P.S. Виставка триватиме до 4 липня.