Париж, 9 грудня. Тривають перемовини у нормандському форматі. Російські медіа кілька разів повідомляють, що переговори зірвано, посилаючись на джерела, які інтенсивно інформують їх про хід перемовин. Українські журналісти натомість лише дізнаються від виконавчого директора “Нафтогазу” Юрія Вітренка, що Україна й Росія “домовилися домовлятися”. Інформативнішим був хіба що міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, який на камери вихваляв дипломатичні успіхи президента Володимира Зеленського. Співробітники ж Офісу президента з більшим задоволенням гуляли Парижем, ніж працювали з журналістами, та й ще умудрилися неправильно перекласти комюніке.
Мінськ, 23 грудня. Переговори тристоронньої контактної групи. Росіяни одразу після закінчення заявляють, що сторони домовилися про обмін в'язнями і узгодили списки. Банкова мовчить. Українським медіа не залишається нічого, як цитувати представника Росії у ТКГ Бориса Гризлова і так звану омбудсмана “ДНР” Дарію Морозову. Лише через кілька годин Офіс президента поширює коментар представниці України в гуманітарній підгрупі ТГК Валерії Лутковської. Однак про те, що до Росії поїдуть “беркутівці”, обвинувачені у вбивстві 48 людей на Майдані 20 лютого 2014 року, ні слова.
Українці починають здогадуватися про це, коли екс-співробітників “Беркуту”, а також обвинувачених у терористичних актах один за одним відпускають з-під варти. ЖОДЕН офіційний представник влади не підтверджує публічно про те, що всіх цих людей (громадян України!) Кремль вимагає включити до списку.
Українське суспільство переживає драму мертвих і живих, яка виливається у блокування Лук'янівського СІЗО і сутички під судом, звідки вивезли “беркутівців”. Незаліковані рани родичів Небесної Сотні порівнюють зі сльозами тих, хто роками чекав повернення своїх коханих з донецьких і луганських підвалів.
Чи міг президент, який все ще має підтримку більшості населення, пояснити, чому правосуддя і незалежність правоохоронної системи на терезах його цінностей виявилися легшими, ніж повернення полонених на умовах Москви? Чи міг він поглянути в очі родичів героїв Небесної сотні і розповісти, чому суд над вбивцями менш важливий, ніж такий обмін?
Міг. Натомість президент поїхав відкривати міст у Карпати, де за дивним збігом обставин Ігор Коломойский зустрічатиме Новий рік. Для довершення бракувало лише перерізання червоної стрічки.
Президент мав час, щоб хоча б записати звернення і не ятрити рани суспільства, яке пам'ятає Майдан. Мав добу. Останнє повідомлення на сайті Офісу президента - майже о 15-ій годині 28 грудня. До вечора 29 грудня місцеперебування гаранта невизначене, бо на Донбас він не поїхав.
Сам не зустрічав і журналістам не дозволив. Банкова вирішила не пускати ЗМІ слідкувати за обміном на КПВВ “Майорськ”. Офіс президента дав медіа свій стрім, який обірвався о 13-ій годині. Бранців з окупованого Донецька так і не показали - встигли лише зафільмувати тих, кого привезли з Луганська.
Чому журналістів не пустили на обмін? У відповідь мовчання. Цей факт сподобався російському пропагандистові Олександру Коцу, який написав: “Цікаво, в чию світлу київську голову прийшла геніальна думка не допустити українських журналістів до місця обміну? Це геніальна ідея! Тому що майже всі українські ЗМІ зараз дають з посиланням на “бойовиків”, “сепаратистів” і “терористів”.
Хоча б у Росії оцінили рішення медійників Банкової. Українським ЗМІ і справді нічого іншого не лишалося, як цитувати телеграм-канали бойовиків, які уже не вперше оперативніше відпрацювали, ніж “кварталівські” експерти з комунікації.
Раз-у-раз команда українського президента впевнено програє на інформаційному фронті - не менш важливому у гібридній війні, аніж східний. Прийти у політику з телебачення і так впевнено провалювати роботу з журналістами та комунікацію - це “досягнення”, яке варто виписати на скрижалях президентства Зеленського. Але, зрештою, чого можна ще очікувати від команди, у якій за комунікацію відповідає людина, котра поширила фейк і не гребувала брехливо це заперечувати?