ГоловнаСвіт

Морський вимір гібридної війни

У день припинення воєнного стану Рада національної безпеки і оборони (РНБО) на своєму засіданні в середу 25 грудня затвердила державне оборонне замовлення України на 2019 рік. Для флоту, за словами президента Петра Порошенка, буде закладено ракетний катер "Лань", закуплені малі броньовані артилерійські катери, десантні катери і необхідні комплекси і засоби радіолокації. Також завершиться розробка і почнуться державні випробування комплексу крилатих ракет наземного базування для ураження морських цілей за проектом "Нептун".

Така заява знову активізує обговорення питання про те, який флот потрібен Україні.

Засідання Ради нацбезпеки і оборони, 25 грудня 2018
Фото: пресс-служба президента
Засідання Ради нацбезпеки і оборони, 25 грудня 2018

Активізація Росією агресії на морському напрямку, фактична блокада нею українських морських портів на Азовському морі, та особливо збройний напад 25 листопаду 2018 року із захопленням 2-х малих бронекатерів і буксира ВМСУ, що прямували Керченською протокою до Маріуполя, чергового разу свідчать про критичну важливість для України наявності морської сили з точки зору безпеки держави.

В українському суспільстві, обуреному піратськими діями Кремля по відношенню до українських військових кораблів і свавіллям на морі, останнім часом почали активно дискутувати питання щодо того, чому так сталося і яку цінність становить для нас море в цілому. Тому варто нагадати, що Україна - велика європейська морська і річкова держава, вона має давні морські традиції і славну історію. 

Загальна протяжність морської ділянки міжнародно визнаного державного кордону України від п.Усть-Дунайськ на Чорному морі до східних кордонів Донбасу на Азовському морі, становить 1355 км, в т.ч. 1056, 5 км-на Чорному морі, 249,5 км –на Азовському та 49 км – у Керченській протоці. Решта країн регіону має значно менші морські ділянки і при цьому-значно більші військові та торговельні флоти.

Фото: facebook.com/navy.mil.gov.ua

Ширина територіальних вод України становить 12 миль, ширина виключної (морської) економічної зони (ВЕЗ) – 200 миль (370 км). Загальна площа ВЕЗ – понад 72 тис кв.км., в межах яких Україна має суверенні права щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів, а також здійснення інших видів економічної діяльності.

Морські комунікації відіграють для України життєво важливу роль з точки зору забезпечення експорту та імпорту, розвитку національної економіки і національної безпеки. З огляду на зростання попиту на продовольство у світі, обсяги українського експорту зерна постійно зростають і цей тренд зберігатиметься навіть у середньотерміновій перспективі.

Після тимчасової окупації Криму основні експортні морські перевезення України здійснюються через порти п’яти приморських областей материкової частини країни: Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької та Донецької.

У відповідності до Конституції України, на ВМС України покладається завдання забезпечення захисту морських інтересів держави та її безпека з морського напрямку. Адже блокада або втрата морського узбережжя з портами може призвести до втрати країною до 25% ВВП, що створюється у п’яти приморських областях. До цього слід додати втрату значних запасів мінеральної сировини на материковому шельфі , вартість яких оцінюється у USD 0,5-1,0 трлн. 

Командно-штабні навчання ВМС ЗС України 'Шторм - 2018'
Фото: flickr/ministryofdefence
Командно-штабні навчання ВМС ЗС України 'Шторм - 2018'

Невикористана спадщина

Україна отримала у спадщину від колишнього СРСР половину – 9 з 18 найбільш потужних суднобудівних заводів, розташованих у Миколаєві (3), Херсоні (2), Києві (1), Севастополі (1), Феодосії (1) та Керчі (1), а також низку спеціалізованих підприємств з виробництва унікальних морських газових турбін, спеціальних морських холодильних установок, радіолокаційної техніки тощо.

За часів колишнього СРСР на цих заводах будувалися кораблі і судна практично усіх класів (крім атомних підводних човнів). Існували передова наукова база, унікальні технології, сучасне обладнання і висококваліфіковані кадри, система підготовки яких була однією з найкращих у світі. Але ж, на превеликий жаль, використати отриману спадщину для себе ми чомусь не спромоглися.

За 27 років незалежності Україна майже нічого не робила для розвитку цієї спадщини, місцеві еліти виявилися неспроможними довести до відома суспільства важливість збереження і розвитку суднобудівельної галузі, як передумови державно важливого питання розвитку ВМС і водного транспорту. Відтак, плани розвитку суднобудування, морського транспорту (будівництво танкерного флоту) так і залишилися на папері, оскільки виявилися нікому не цікавими.

Щоправда, з великими труднощами всеж-таки спромогися добудувати 5 (з 12) найбільш готових кораблів, що після розпаду СРСР залишилися на заводах і мали високу технічну готовність: великий розвідувальний корабель «Славутич», фрегат«Гетьман Сагайдачний», корвети «Луцьк», «Тернопіль», малий десантний корабель на повітряній подушці «Донець».

Вони започаткували ВМС незалежної України і з успіхом демонстрували прапор нашої держави на морях. Решта недобудованих кораблів пішла на металобрухт або ж була продана іноземцям, як, наприклад, той же «Варяг». Останнім вже у березні 2017 р вирішили продати на злом недобудований ракетний крейсер «Україна», що простояв біля заводського причалу понад 25 років. 

Ракетний крейсер «Україна»
Фото: Український мілітарний портал
Ракетний крейсер «Україна»

«Братня експансія і половинчастий флот»

Втім, як відомо, після розпаду колишнього СРСР Україна претендувала на володіння Чорноморським флотом, тоді як Росія виступала категорично проти. Вона не випадково довго блокувала переговорний процес, адже вже тоді активно розігрувалася «кримська карта», де ЧФ відводилася важлива роль.

Зі свого боку, здається, українське військово-політичне керівництво діяло недостатньо рішуче, не розуміючи до кінця важливість флоту для безпеки держави. Тому Київ не спромігся перетягнути на свій бік тодішнього командувача ЧФ адмірала Ігора Касатонова, який довго вагався і до того, як остаточно стати на бік Москви, навіть приїздив до Києва, де намагався поспілкуватися з Президентом України Леонідом Кравчуком. Але його там ніхто не прийняв і шанс успадкувати ЧФ у повному обсязі було втрачено остаточно.

Натомість, Москва не йшла на переговори по флоту і робила все, щоб розхитати ситуацію у Криму. Лише відчайдушний вчинок моряків СКР-112, що 21 липня 1992 року присягнули на вірність народу України і перевели корабель під українським прапором, попри переслідування ЧФ, з Донузлава до Одеси, зрушив переговорний процес щодо поділу флоту з мертвої точки.

За наслідками розподілу ЧФ колишнього СРСР, що відбувся у 1997 році, Україна отримала 138 кораблів і суден, які розподілили між ВМСУ і цивільними відомствами. Крім того, ще 117 кораблів та суден, що мали належати Україні, у порядку взаємозаліку залишили Росії. Та насправді ми отримали значно менше...

Щоправда, і тут через брак коштів далеко не усі отримані кораблі і судна, до того ж, попередньо пограбовані і пошкоджені росіянами, спромоглися відремонтувати і впровадити до лінії. Серед відремонтованих одиниць найбільш цінними були два десантні кораблі, п’ять тральщиків, два розвідувальних корабля, а також рятувальні і допоміжні судна. Єдиний підводний човен ремонтували багато років, втім, жодної користі від нього так і не отримали.

Фото: ВМС ЗС України

Та розподіл ЧФ зіграв з Україною злий жарт – на ремонт отриманих бойових і допоміжних одиниць пішли майже усі кошти бюджету ВМСУ. Відтак, попри розробку у ДПЦК (м.Миколаїв) нових проектів перспективних бойових кораблів, останні навіть не планувалися до будівництва саме через брак коштів.

Першим кроком у напрямку оновлення корабельного складу ВМСУ стала закладка 17 травня 2011 р на стапелі Чорноморського суднобудівного заводу в Миколаєві головного багатоцільового корвета пр.58250 «Володимир Великий» (проектант–КП Дослідницько-проектний Центр кораблебудування).

Невдовзі планувалося розгорнути будівництво серії таких корветів. Вартість головного корабля оцінюється орієнтовно у 250 млн доларів, серійного – до 200 млн. Вперше було практично створено незалежну від комплектуючих та ОВТ російського виробництва кооперацію вітчизняних і західних підприємств. За своїми ТТХ корвет пр. 58250 належить до найсильніших у своєму класі. Щоправда, вже у 2014 році через війну його будівництво призупинили на рівні 43% готовності по корпусу.

Але наприкінці 1990-х років український флот виглядав доволі солідно, принаймні, зовнішнє. І Україна небезпідставно займала третє після Росії і Туреччини, місце за чисельним складом військового флоту в Чорноморському регіоні. Та ось насправді ця велич виявилася примарною. Поступово, через обвальне списання застарілих кораблів без жодного поповнення новими Україна поступилася спочатку Румунії, а після 2014 року – і Болгарії, опинившись на останньому місці (Грузія з 2008 року ВМС не має).

Через брак коштів для чисельних ремонтів застарілих кораблів і озброєння бойова цінність ВМСУ постійно зменшувалася. Навіть на кораблях першої лінії, що вважалися боєготовими, залишалися окремі непрацюючі системи озброєння і механізми.

У 2003 році існували плани поповнення ВМСУ до 2015 року 10-12 новими кораблями класів «фрегат», «корвет» і «тральщик». Але усе обмежилося добудовою лише одного корабля-корвета «Тернопіль». Водночас, при збереженні існуючих темпів скорочення корабелного складу через застарілість і здачу на злом, експерти прогнозували, що до 2015 року у складі ВМСУ можуть залишитися лише 16 кораблів і катерів.

Фото: EPA/UPG

Втім, через агресію РФ дійсність для ВМСУ виявилася ще більш руйнівною. ВМСУ внаслідок російської агресії втратили в Криму до 70% свого потенціалу, більшість корабельного складу і берегової інфраструктури.

Іншим наслідком агресії РФ стала втрата Україною у Криму третини національних суднобудівних потужностей, в т.ч. таких відомих підприємств, як «Залив» (Керч), «Море» (Феодосія) і Севморзавод (Севастополь) та низку інших. Наразі вони усі незаконно використовуються окупантами для будівництва кораблів для потреб ЧФ.

Агресор, окрім Кримського півострова, навесні 2014 року також захопив на материковому шельфі Чорного і Азовського морів усю інфраструкту українських компаній, насамперед, «Чорноморнафтогаз». Станом на сьогодні росіяни фактично вкрали, незаконно видобуваючи газ на нашому шельфі, вже 8 млрд кубометрів цієї сировини. Йдеться про привласнення РФ 7 газових родовищ (2 на Азовському і 5-на Чорному морях) та половини площі української виключної морської економічної зони.

Отже, свідомо позбавивши навесні 2014 року Україну військових кораблів, Москва заздалегідь створила собі вигідні умови для панування на морі і подальшої експансії. Водночас, забезпечувалося енергетичне і економічне послаблення жертви агресії. При цьому через слабкість ВМСУ Україна не може завадити цьому, адже захоплені вишки крім іншого обладнані розвідувальною апаратурою і цілодобово охороняються військовими ЗС РФ і бойовими кораблями ЧФ та ФСБ.

Але не менш болючою виявилася масова втрата ВМСУ особового складу, підготовлених фахівців, офіцерів і контрактників. Флот виявився не готовим до гібридної агресії, підгрунтя якої Кремль готував заздалегідь, використовуючи в Криму масовану проросійську пропаганду, спрямовану на зміну свідомості, світогляду і поведінки громадян у вигідному агресорові напрямку.

Як це не прикро, але слід визнати, що на державному рівні приділялося надто мало уваги справжній українізації Криму і патріотичному вихованню моряків. Україна заздалегідь програвала чисельним проросійським организаціям і союзам, що мали необмежену підтримку Москви і спрямовувалися російськими спецслужбами. За великим рахунком, як свідчить командувач ВМСУ у 2014-16 рр віце-адмірал Сергій Гайдук, Україна, на жаль, ментально програла битву за Крим ще до початку російської агресії.

День Флоту в Севастополі, 2014.
Фото: EPA/UPG
День Флоту в Севастополі, 2014.

До цього додалася практика комплектування особового складу частин і кораблів за територіальним принципом, а також призначення на керівні посади у ВМСУ фактично офіцерів з проросійськими переконаннями, що розглядали службу Україні в якості тимчасового явища. Отже, в критичний момент переважна більшість таких «вояків» виявилася нестійкою і просто зрадила присязі.

На материкову Україну вийшло менше третини (з понад 10 тисяч) особового складу, ще третина зрадила присязі і перейшла на службу до окупантів, решта звільнилася і залишилася у Криму. До речі, аж п’ятеро зрадників, офіцерів і контрактників, що перейшли на службу до окупантів, служать у складі екіпажу ПСКР ФСБ «Изумруд», який брав активну участь у провокації проти українських кораблів 25 листопада ц.р. у Керченській протоці і стріляв на ураження по українському МБАК «Бердянськ». 

Нові реалії ВМСУ

Отже, «зрада» має свій кривавий вимір. А відродження ВМСУ має починатися не лише з будівництва кораблів та придбання озброєнь, а й з підготовки професійного, добре вмотивованого та патріотично налаштованого особового складу усіх рівней. Громадяни України мають відчути себе морською нацією, позбавившись від сухопутного мислення. Однією з умов цього має бути усвідомлення ролі і значення моря і морської складової для України у широкому розумінні, на рівні менталітета як еліт, так і усіх наших громадян.

Ці процеси вже йдуть, що важливо само по собі. І це має зумовити позитивні зсуви у вирішенні решті питань. На думку переважної кількості українських експертів, відродження морського потенціалу прискорить повернення Криму, що, своєю чергу, зумовить повернення доступу до тимчасово втрачених Україною морських ресурсів.

Фото: navy.mil.gov.ua

Та ось питання, чи усе зараз робиться для цього? Мабуть, що ні. За умов слабкості державних структур більшу роль тут має відігравати громадянське суспільство. Професія моряка, тим більше, військового має бути престижною і шанованою у суспільстві і це є відповідальністю держави.

З огляду на складність питання відродження ВМСУ і військово-морського будівництва тут має бути системний державний підхід, адже за кадрові помилки Україна вже заплатила навесні 2014 року у Криму надто високу ціну.

Активізація агресора на морському напрямку винесла до порядку денного питання необхідності термінового посилення потенціалу ВМСУ. Особливо очевидно це сьогодні, коли йдеться про фактичну блокаду РФ українських портів на Азові і грубе порушення російською стороною загальноприйнятих міжнародних правил і навіть підписаних Росією угод і конвенцій з мореплавства.

Фактично залишки корабельного складу, що залишилися у ВМСУ навіть з урахуванням побудованих нещодавно кількох малих бронекатерів, неспроможні вирішувати більшість завдань військового часу через малу чисельність, а також брак ударної компоненти, бойових кораблів і катерів морської зони тощо. 

Нові часи - нові спроможності

За великим рахунком, сьогодні ВМСУ потрібне «усе і одразу», що само по собі є неможливим. Адже це вимагатиме величезних асигнувань, що за умов війни і економічних проблем, які постійно посилюються через дії агресора, малоймовірно. Будівництво нових кораблів вимагає також нових систем озброєнь і просунутих технологій, а головне – часу. Хоча від цього відмовлятися не можна і поповнення флоту новими кораблями різних типів є критично важливим.

Розроблена цього року (але поки не прийнята офіційно) за участі вітчизняних та західних фахівців Стратегія розвитку ВМСУ до 2035 року передбачає поетапну розбудову українського військового флоту і перетворення його на реальну морську силу, здатну діяти у відкритому морі на значному віддаленні від своїх баз. Документ відрізняє його структура, запозичена від турецького аналога і підхід до послідовності реалізації зазначених завдань.

Фото: ВМС ЗС України

Метою на коротко- і середньотермінову перспективу визначено створення високотехнологічних, ефективних і боєздатних ВМС, які будуть здатні виконувати завдання із захисту ближньої морської зони, протидії агресії РФ з морського напрямку, захисту морегосподарської діяльності і морських комунікацій у виключній морській економічній зоні України.

У довгостроковій перспективі після 2035 року мають бути побудовані кораблі, призначені для дій вже у дальній морській зоні, тобто, за межами Чорного моря. При розробці Стратегії враховано також основні аспекти концепції війни на морі у відповідності з документами НАТО, передусім, з Доктриною морських операцій Альянсу AJP-03.

Це є свідоцтвом того, що існує розуміння необхідності участі ВМСУ у спільних миротворчих і антипіратських операціях під егідою ООН, НАТО або ЄС. І після завершення війни на Донбасі та визволення Криму це може стати вагомою доданою вартістю України за перспективу майбутнього членства в НАТО і ЄС.

Стратегія має бути розглянута Президентом і Кабінетом міністрів України, які мають прийняти рішення про її впровадження.

На жаль, досі не затверджено Морську доктрину України - головний і основний документ, що має визначати і відповідним чином регулювати морську діяльність держави. Доктрина визначатиме пріоритетність реалізації заходів.

Відповідно, лише після прийняття Морської доктрини може бути розроблена Стратегія розвитку морської діяльності України на довгострокову перспективу і концепції застосування ВМСУ, ДПС і інших структур на морі. На жаль, на практиці це відбувається непослідовно і без належної координації.

Фото: пресс-служба президента

Ключовим моментом тут має бути створення спеціальної структури (наприклад, Морської комісії), яка буде координувати розвиток усієї галузі, як це відбувається в інших країнах. Знову ж таки, потрібно визначитися з тим, який державний орган буде контролювати Комісію.

Справа у тому, що застосування одних держструктур, скажімо, ВМСУ, знаходиться у компетенції Президента, інших – Уряду України. Тому буде логічно, якщо Морську доктрину затвердить не Уряд, а Президент України. На користь такого рішення свідчить і закордонний досвід.

Без цього окремі програми за напрямками розвитку ВМСУ, військового кораблебудування, мореплавства, морегосподарської діяльності, видобутку корисних копалин або природного газу на морському шельфі тощо не матимуть сенсу і будуть неефективними.

Відповідно, неефективна на морі Україна, як Морська держава, не відбудеться і надалі залишатиметься залежною від противника, який контролюватиме на свою користь і наш шельф, і наші морські комунікації, і нашу безпеку, тобто незалежність.

Що і коли може отримати український флот?

На думку експертів, ключовою проблемою сьогодення є кількісне та, головне, якісне посилення потенціалу ВМСУ, надання ним нових можливостей. Іншою важливою проблемою, що вимагає свого рішення, є створення єдиної системи моніторингу і контрою надводної, підводної і повітряної обстановки.

2017 рік, який був гучно проголошений Роком Української Морської Сили, реальних успіхів у розбудові військового флоту, на жаль, не приніс. Кошти на добудову корвета «Володимир Великий» так і не надійшли, навіть у 2018 році.

Попри чисельні повідомлення про початок у 2018 році будівництва ракетних катерів (РКА) пр.58261 типу «Лань», носіїв протикорабельних крилатих ракет «Нептун», їх закладка поки ще не відбулася. Більш того, завод «ПРАТ «Кузня на Рибальському», відмовившись від послуг досвідченого проектанта в особі ДПЦК, почав самостійно розробляти робочий проект фактично нового РКА (шифр «Веспа»).

Ракета 'Нептун' на военных учениях летом 2018 года
Ракета 'Нептун' на военных учениях летом 2018 года

Технічний проект його наразі поки не захищено, а у замовника виникли питання. Зокрема, значно перевищено задану у ТТЗ водотонажність (понад 600 тон), тобто, на виході маємо вже не ракетний катер, а черговий корвет. 5 грудня ц.р. відбулося випробування ПКР «Нептун», цього разу з пуском на максимальну дальність і успішним ураженням морської цілі. Навесні 2019 року ПКР «Нептун» може бути прийнято на озброєння ВМСУ. Її носіями будуть мобільні наземні ПУ, а також кораблі (корвети і РКА) та літаки.

Потребує укріплення протимінна складова потенціалу ВМСУ, для цього мають бути придбані 3 морських тральщика бельгійської побудови, а також два патрульних катери, отримані від США цього року. Поряд з цим, триває розробка проекту українського спеціалізованого протимінного корабля. Поряд з цим, тривають розробки нових протимінних систем, головним чином, автономних і роботизованих.

Наступним напрямком розвитку ВМСУ є забезпечення десантно-транспортними засобами, які поки що обмежені одним СДК, одним МДК та двома новопобудованими десантно-штурмовими катерами. Вже розроблено проект середнього десантного корабля, будівництво якого має забезпечити мобільність підрозділів морської піхоти, чисельність якої вже збільшено у складі ВМСУ удвічі.

Триває практична допомога західних союзників у розбудові потенціалу ВМСУ. Насамперед, це регулярні спільні навчання ceрії Sea Breese, обмін інформацією, допомога у підготовці особового складу, стажування українських курсантів і офіцерів на кораблях ВМС країн НАТО тощо. До цього варто додати і будівництво Морського ситуаційного центру.

Sea Breese 2016
Фото: mil.gov.ua
Sea Breese 2016

Саме підготовлені вже після початку війни кадри, насамперед, високовмотивовані офіцери, що курсантами вийшли з окупованого Севастополя на материкову Україну, становили переважну більшість екіпажів кораблів корабельно-катерної групи, що показала приклад високого професіоналізму і відданості справі під час подій 25 листопада у Керченській протоці.

Вони не дали противнику спровокувати себе на відкриття вогню і водночас попри смертельну загрозу довели до кінця справу, яка буквально «відкрила очі» колективному Заходу і усьому світу на Росію і її дикунство на морі. Більш того, «керченський інцидент», тобто свідома провокація ФСБ проти України вдарив по самим організаторам. Наслідки цього ще будуть довго відгукуватись московським «стратегам». 

Деякі висновки

Важливість відродження військово-морського потенціалу і відповідно прийняття нової Морської стратегії України не викликає жодного сумніву і говорить сама за себе. Інша річ, як цього можна досягти, якщо врахувати специфіку і насамперед, вартість нових кораблів та терміни будівництва.

Також важливо системно підходити до реалізації вже прийнятих рішень на морському напрямку, оскільки це є складний комплекс взаємозумовлених і взаємопов’язаних питань.

Катер Гюрза
Фото: ВМС Украины
Катер Гюрза

Як свідчить досвід, наслідком нашого безсистемного (через брак Морської доктрини і решти пов’язаних з нею керівних документів) підходу є очевидне відставання у підготовці нормативно-правової бази, що регламентує діяльність ВМСУ і решти державних структур, пов’язаних із забезпеченням інтересів України на морі. Відповідно ми не встигаємо системно і вчасно підійти до рішення проблеми відродження ВМСУ і запізнюємося у прийнятті важливих управлінських рішень. Своєю чергою, наслідком цього є недооцінка військово-політичним керівництвом країни ролі і місця ВМСУ у захисті державних інтересів України. Як наслідок, нові кораблі будуються за залишковим принципом і без жодного зв’язку з рештою подій і планів, що жодним чином не сприяє посиленню бойових можливостей ВМСУ.

Крім того, слід враховувати, що дії противника відрізняються динамічністю і сталістю. Він постійно намагається тиснути на нас на усіх напрямках і нав’язати свою ініціативу. На думку фахівців, для ефективної протидії агресору потрібні як симетричні, так і асиметричні заходи.

Приклад симетричних дій – закриття Україною кількох районів акваторії на Азовському морі цього року у відповідь на дії російської сторони, з проведенням там навчань з бойовими стрільбами. Асиметричні заходи варто обирати з прив’язкою до конкретних напрямків, активно використовуючи поряд із суто військовими також можливості економічного, дипломатичного та політичного порядку.

​Володимир Заблоцький ​Володимир Заблоцький , військово-морський експерт Інформаційно-консалтингової компанії "Defense Express "
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter