Після ракетних ударів західної коаліції по Сирії Росія гучно скликала 14 квітня надзвичайне засідання Ради Безпеки ООН погрозливо анонсувавши перед цим, що оприлюднить “реальні” результати розслідування хімічної атаки в Сирії. За круглим столом, до якого долучився навіть Генсек ООН Антоніу Гутерріш, представник РФ Василій Небензя, заявив, що хімічної атаки 7 квітня 2018 року у місті Дума, на непідконтрольній території режиму Башара Асада, просто не було. Хімічна речовина не вбила щонайменше 40 людей і не отруїла кількасот мирних мешканців. А оприлюднені відео і фото постраждалих – це гучна фальсифікація.
І поки весь світ аналізує імовірність постановки хімічної атаки, українці, як ніхто знають, що означає російське “їх там не було”: росіян “не було” в Криму, “немає” на Донбасі, а тепер, “не було” і хімічної атаки в Сирії.
Цікаво, що в Радбезі РФ публічно не звинуватила якусь конкретну країну, натомість повністю заперечує інцидент як неіснуючий. Хоча напередодні засідання глава МЗС Сергій Лавров натякнув, що хіматака в Думі є «постановкою», що здійснили «спецслужби однієї держави, яка рветься вперед в рамках русофобської кампанії». Що саме за держава він не уточнив.
Загадкова хіматака в місті Дума
Одним із перших аргументів Росії після хіматаки були твердження, що «режим Асада немає жодних інтересів до території Східної Гути і безпосередньо, до міста Дума». Сирійський лідер, мовляв і так перемагає, і такий метод як “хімічна атака” був просто зайвим.
В принципі, це могло би звучати переконливо - але тим не менш, одразу після інциденту (якого за словами російського посла Василя Небензі “не було”) військові Асада разом із російськими військовими першою чергою зачистили залишки цієї території. Таким чином, битва за Східну Гуту в Сирії була офіційно завершена. Війська Асада підняли прапор над будівлею міської адміністрації в місті Дума. Це було останнє місто Східної Гути, яке належало повстанцям. Бій за цей анклав тривав з 25 лютого. Тепер, туди зайшла російська військова поліція і сирійська армія.
Якщо подивитись на мапу, стає очевидним, що ця територія має стратегічне значення - місто Дума знаходиться в безпосередній близькості до столиці Сирії міста Дамаск, де розташована резиденція Башара Асада. Протягом всього конфлікту саме зі сторони Східної Гути відбувались неодноразові обстріли президентського палацу. Схоже, що тепер мешканці палацу можуть спати спокійно.
Другий аргумент росіян – «“хімічна атака” - це занадто жорстокий метод, без якого Асад міг би і обійтись під час захоплення територій Східної Гути».
Звісно, так вчиняють нормальні адекватні люди. Що навряд чи можна сказати про сирійського лідера. Адже відомо, що це не перша хіматака –незалежним експертам вдалось офіційно зафіксувати 33 випадки застосування хімічної зброї в Сирії, починаючи від 2011 року. Згідно із їх звітами, 27 із цих нападів здійснили саме сирійські урядові війська. За цей час Асад вже неодноразово отримував “ультиматуми”, “обуреність” і навіть обстріли з боку західних країн. Але хімічні атаки тривають і до сьогодні.
Сирія - це поле бою Трампа з Росією?
Досі точно незрозуміло, які саме відносини у Росії з Адміністрацією Трампа. Але схоже, що в перші місяці президентства нового очільника Білого Дому Москва ставилась до США обережніше і навіть трохи побоювалась. Зрештою, після хімічної атаки в Хан-Шейхуні 4 квітня 2017 року Трамп не зволікаючи випустив 50 ракет “Томагавк” по авіабазі в Сирії. А ряд країн ввели додаткові санкції проти Асада і його оточення.
Американські видання стверджували, що така рішучість зі сторони Трампа потрібна була, щоб справити враження на китайського лідера Сі Цзіньпіна, який якраз у ці дні перебував з офіційним візитом у Вашингтоні. Тим не менш, це дійсно створило відчуття впевненості Трампа у векторі зовнішньої політики.
Тодішній держсекретар Рекс Тіллерсон заявив, що “Росії потрібно ретельно обміркувати питання подальшої підтримки президента Сирії Башара Асада”.
Рішучішою була і позиція США в ООН. «Повалення режиму Башара Асада в Сирії є пріоритетним завданням адміністрації президента США Дональда Трампа. Коли ООН послідовно не виконує свого обов'язку діяти колективно, в житті держав наступають моменти, коли вони змушені робити свої власні дії»,- заявила постпред США Ніккі Гейлі, 7 квітня 2017 року.
В результаті російський представник в ООН навіть погодився на незалежне розслідування.
Але вже дуже скоро “головні пріоритети США” змінились.
2 квітня 2018 року, за кілька днів до нової хімічної атаки в Думі, Дональд Трамп заявив що США виходять із Сирії. Він доручив своїм радникам розробити план виходу, а також заморозив 200 млн. доларів фінансової допомоги на військові операції по тренуванню сирійських курдів. Раніше ці гроші пообіцяв виділити вже колишній держсекретар Рекс Тіллерсон.
Швидкий вихід із Сирії суперечить попереднім заявам віце-президента Майка Пенса і стратегічним планам Пентагону. Але попри неузгодженість із власною Адміністрацією, Трамп розвертає свої попередні заяви на 180 градусів - в напрямку виходу із Сирії. Все це відбувається на фоні “твіттерного” задобрення Росії привітань Путіна з черговим президентством, закликів про дружбу з РФ і т.д.
Змінила гнів на милість і головна представниця Трампа в ООН Ніккі Гейлі. Постпред США тепло і навіть занадто інтимно привіталась із російським колегою Василем Небензею просто перед засіданням по Сирії щодо хімічної атаки. Натомість вже за круглим столом Гейлі скаже, що мовляв, “Росія вирішила захищати монстра”. Своєю чергою Небензя заблокує механізм розслідування атаки запропонований Штатами. На тому і розійдуться.
Тут варто зазначити, що будь-які теплі відносини Ніккі Гейлі з російським представником, навіть формальні або дипломатичні - невигідні для України. І не лише через очевидні, неприємні, особисті фактори, але також тому, що постпред США має вагомий вплив на Трампа. Пистання слизьке і не варто привязувати сюди Україну – ми там ні при чому, ай самі розбираються.
Взагалі, відносини Трампа з Росією, його політичні рішення, хаотичні твіти на сторінці в соцмережі – все це демонструє глибоку кризу внутрішньої комунікації і відсутність стратегічного планування, яка поглиблюється щодня всупереч очікуванням, що згодом все більш-менш налагодиться.
Тиждень репутаційних провалів
Схоже, що чергова хімічна атака в Думі застала західний світ зненацька. У той момент, коли Трамп вже почав озвучувати ідеї виходу із Сирії, відбувається черговий форс-мажор.
”Розслідувати не можна бомбити” - світ кілька днів, не знав де краще поставити кому в цьому реченні. Ще гірше, що імпульсивність Трампа призвела до того, що всі країни відповіли на це питання одночасно - абсолютно в різнобій і не в такт.
Найбсурдніше в цьому плані виглядав власне сам Трамп із своїм Твіттером. Його імпульсивні і суперечливі заяви продемонстрували , що американський “президент-бізнесмен” не проводить консультацій з партнерами чи власною адміністрацією. Рішення ним приймаються емоційно і одноосібно, що призводить до великих проблем у внутрішній структурі управління державою. Аналогічні суперечливі заяви Терези Мей показали неузгодженість із США і вдарили по її відносинам з парламентом, а також із власною партією, яка і без того її критикує.
Найпослідовнішим виявився Макрон, який сказав - “будемо бомбити” і терпляче чекав, коли до такого ж висновку прийдуть усі інші. Також виграшну позицію “нейтралітету” в черговий раз, обрала канцлер Німеччини Ангела Меркель, яка вже давно і послідовно не бере участі у таких “акціях”.
Обстріл Сирії в ніч проти 14 квітня 2018 року мабуть увійде в історію як “найдипломатичніша вогнева атака”. Після серії хаотичних і суперечливих заяв, країни коаліції загнали себе у репутаційний глухий кут, коли не стріляти вже не можна, хоча і причин стріляти теж немає: жоден обстріл не змінить режим в Сирії, не змінить навіть розстановку сил і не переконає Асада відмовитись від хімічної зброї. А інтереси Заходу не настільки суттєві і глибокі, щоб розгортати повномаштабну війну.
Тож країни коаліції обирають незначні, нестратегічні цілі. Росіян завбачливо попереджають про точки удару. Ті, своєю чергою, попереджають сирійців, і починається “феєрверк”. Обійшлось без жодних жертв і без вагомих стратегічних втрат для Асада, але й репутація західних країн реабілітована. В світі з’являється новий термін - “символічний ракетний удар”, щоб підтвердити “рішучість” демократичних країн, які “наступного разу, будуть суворішими”.
Попередити росіян випадає Макрону. Бо Трамп точно не може цього зробити на фоні власного розслідування щодо російського втручання в президентську кампанію. Так само не може попередити росіян Тереза Мей, яка буквально нещодавно закликала країни вислати російських дипломатів. У французького президента ще немає свіжих конфліктів з Москвою (окрім старого російського втручання у вибори і тодішньої відвертої підтримки Лє Пен зі стронони Кремля).
Пізніше Франція випускає власну доповідь про розслідування хімічної атаки в місті Дума. В документі немає жодного прямого доказу проти Асада. Світ дивується такій поверхневій роботі французьких спеціалістів. Але захід хоче швидше вийти із Сирії і не бачить іншого варіанту ніж лишити східну країну на Башара Асада - у такому випадку, буде хоч якесь державне управління. Але якщо публікувати всі злочини сирійського диктатора, світ застрягне там надовго.
«Валіза без ручки»?
Сирія перетворилась на поле бою світових держав - стала міжнародною військовою ареною. Найбільші ресурси тут витрачають Росія, Іран і Туреччина. Вони дійсно глибоко застрягли на цій території, їм є що втрачати. Їхня мета – це прямий вплив та контроль над країною.
Натомість західні країни та їхні нафтові партнери з Перської Затоки хочуть мати певний вплив на події, але про повномаштабне використання власної військової сили не йдеться. Якщо подивитись на їхню фактичну присутність, то США має в регіоні не більше двох тисяч військових. Європа, країни Перської Затоки і Саудівська Аравія - переважно використовують авіацію. Всі ці країни віддають перевагу частковій, точковій присутності та підтримці повстанців.
Присутність Ізраїлю також мінімальна і зводиться до авіації і підтримки повстанців. Нетаньяху періодично використовує авіацію для знищення ракетних комплексів Асада, об’єктів чи живої сили, яка здатна загрожувати інтересам прикордонного Ізраїлю. Також, Ізраїль бачить Сирію як поле протистояння з Іраном - за сфери впливу і домінування на Сході.
Ситуація в якій опинився Захід: викинути шкода, і лишати сил вже немає. У 2011 Захід вважав, що їм випав чудовий шанс змінити східного диктатора, отримати демократичного лідера в арабському світі і, відповідно, потенційного союзника. Але вже у 2013 конфлікт вийшов з-під контролю, утворилась велика кількість різноманітних терористичних угрупувань. У 2014 настала міграційна криза. Сьогодні демократичні країни хочуть завершити конфлікт, але так щоб зберегти власне політичне обличчя і, можливо, залишити за собою точкові сфери впливу.
При цьому на території Сирії немає надзвичайної кількості ресурсів, інтерес здебільшого геополітичний. В основному як спосіб протистояння між США і Росією за міжнародний вплив.
Але загалом, ця конфліктна східна держава приносить більше втрат, аніж бонусів. Тож план виходу із сирійського конфлікту розробляється і обговорюється вже кілька останніх років.