С.К.: Формальний привід нашої зустрічі – ваш конфлікт з Національним агентством із забезпечення якості освіти. Що відбулося? З чого все почалося, як про це взагалі все дізналися?
Це односторонній конфлікт, якого я не розпочинав. Влітку взяв участь у конкурсі на членство в галузевій експертній раді НАЗЯВО з журналістики. Від конкурсної комісії отримав найбільшу кількість балів – майже 24 і з вересня мав би почати працювати в раді. Однак, після обрання, одна пані – відома «борець» з плагіатом Елеонора Шестакова, написала скаргу в НАЗЯВО. Мовляв, дивіться, кого ви обираєте, – Різуна, Крупського (декана факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка – LB.ua), які підтримують плагіатну діяльність. Я розумію, що, як директор Інституту журналістики і багаторічний голова різних експертних комісій, які займаються регулюванням освіти та науки, несу моральну відповідальність за всіх і за все. Але це популістичне твердження! Є ще адміністративно-правовий бік цього питання. З цього боку я маю обмежений доступ до дисертацій. Жоден ректор, декан, голова не перечитує роботи, бо це просто і фізично неможливо, а виступає модератором процесів і покладається на думку експертів. Персональну відповідальність в атестаційному процесі прописано в постановах та наказах. Ними й мало б керуватися НАЗЯВО при прийнятті рішень. Якщо ж члени НАЗЯВО цього не вміють або не хочуть робити, то уявляєте, які ще піруети отримає освітянсько-наукове середовище від агентства!
С.К.: Уточніть, будь ласка, що ви маєте на увазі під “плагіатною діяльністю”?
Те, що я нібито допомагаю отримати наукові ступені людям, у чиїх працях є плагіат. Мовляв, я це замовчую і особисто не борюсь з цим. Ну, таке твердження розраховано на людей, далеких від атестаційного процесу.
Н.Ш.: Комітет з питань етики говорить, зокрема, про дисертацію Інеси Артамонової, яка захищалася десять років тому, – в 2009-му.
Так-от, я до цієї справи не маю жодного стосунку.
По-перше, Артамонова не була в докторантурі КНУ. Це означає, що наша кафедра її роботу не розглядала, бо вона вже приїхала з готовим висновком Донецького університету. По-друге, я не був головою спеціалізованої ради на той момент, коли Артамонова захищалася. Я не був її науковим консультантом і не підписував жодних документів, які надходять до спеціалізованої ради, як директор Інституту журналістики. Взагалі не маю жодного впливу на ті роботи, які зовні надходять з інших університетів. Спецради, для загального розуміння, – це незалежні професійні громадські організації, які підпорядковані напряму Міністерству освіти і науки. Не існує спецрад факультетів чи університетів. «Спецрада інституту журналістики». як люблять казати, – це метонімія, це назва за територіальним розміщенням спецради. Ніхто - ні ректор, ні декан - не мають права втручатись в їхню діяльність. Наприклад, через мої руки, як директора, не проходить жодна дисертація, вона надходить прямо в спецраду, моїх віз і підписів не потребує жодна атестаційна справа, бо спецрада не є структурним підрозділом факультету чи університету.
Тому я, як директор, не міг ні зараз, ні десять років тому вимагати від спецрад, щоб мені подавали чиюсь роботу на розгляд. Це вже адмінтиск і навіть корупція. Переді мною ніхто зі спецради не зобовʼязаний звітувати про те, які туди роботи надходять. Науковий ступінь як Артамоновій, так і іншим присуджував не університет, а спецрада та Вища атестаційна комісія (ВАК). І те, що НАЗЯВО використовує це як аргумент, щоб довести, що я підтримую Артамонову, захищаю її, – це нонсенс. Згодом, МОН під керівництвом Сергія Квіта позбавило її наукового ступеня. І в цьому всьому не можу зрозуміти одного, – до чого тут я?
С.К.: Добре, трішки відмотаємо назад. На вас була написана ця скарга.
За зверненням НАЗЯВО я надав відповідь на скаргу.
С.К.: Що відбулось після цього?
Далі, після того, як я надав відповідь, мав би, як член галузевої експертної ради (ГЕР), розпочати свою роботу. Однак через місяць, на початку жовтня, прийшов мотивувальний висновок Комітету з питань етики НАЗЯВО, в якому написано, що я проявляю недоброчесність, тому що не до кінця усвідомлюю відповідальність свою за ту ситуацію, яка була з плагіатом у Артамонової та інших.
Н.Ш.: У кого інших?
Зокрема, згадується дисертація Сергія Демченка 2011 року, на роботі якого зазначено, що я науковий консультант. Звертаю увагу, консультант, а не науковий керівник. Цю різницю члени НАЗЯВО уперто не помічають. Перед захистом дисертант запитав мене, чи можна поставити моє прізвище на титулці, я погодився, оскільки надавав авторові консультації, хоч він і не навчався у нашій докторантурі, а був з іншого університету. Зрештою, коли виявили плагіат, МОН не прийняло жодного рішення по позбавленню Демченка наукового ступеня, а Комітет з питань етики виставляє всі претензії мені. Як у відомій приказці: “Хто крайній? Невістка”. Щодо закриття спецради, яку я очолював останні майже три роки, то ми не допустили до захисту жодної наукової роботи з плагіатом. У 2018 році КНУ закрив спецраду з власної ініціативи, бо не могли витримувати той тиск, який йшов на нас.
Н.Ш.: Від кого?
Я не хочу казати від кого, але на нас постійно тиснули.
С.К.: З тим, щоб когось допустили?
Так, але ми цього не робили і завертали роботи з плагіатом назад.
Мені видається, що всі ці висновки комітету з питань етики, – це популізм і намагання показати бурхливу діяльність і принциповість членів Національного агентства, але не треба за державний кошт імітувати принциповість і справедливість.
С.К.: Навіщо їм це?
Популізм дуже гарно виглядає в соціумі. Вони дійсно незалежна агенція, на яку покладено велику відповідальність, однак для того, щоб бути мечем справедливості, вони повинні дуже серйозно і ретельно аналізувати діяльність університету чи діяльність конкретного вченого. Під моїм керівництвом захистилося 9 кандидатських, я консультував 20 докторантів, по жодній з робіт не було зауважень МОН. Чи є хтось в НАЗЯВО з таким портфоліо? Я справді є тим «польовим командиром», який знає атестаційний процес зсередини, реалістично дивлюся на боротьбу з плагіатом. Маю сказати, що за всі роки не бачив жодного здобувача, який би без уваги ставився до цитувань, не хотів поліпшити свій текст у плані уникнення плагіату. Це збоку здається, що дисертанти та їхні керівники тільки того й хочуть, щоб плагіатити. Насправді ж, ситуація складніша: аспіранти є носіями норм неідеальної наукової комунікації, в якій вони формувалися як особистості ще зі школи. І тут немає ні їхньої вини, ні вини наукового керівника чи консультанта, ні тим більше голови спецради чи опонента. Тут є лише праця і праця над текстом усіх тих, від кого й залежить якість тексту. Але праця довірлива, спокійна, розважлива, без страху і залякування, без приниження й осуду. Немає кінця світу в тому, що розгляд роботи припиняється чи переноситься, якщо на якомусь з етапів атестаційного процесу у тексті помічено недоліки. До такої події готові усі учасники атестаційного процесу і ладні працювати далі на поліпшення роботи.
С.К.: Чи були вже подібні випадки в роботі НАЗЯВО по відношенню до інших людей?
Я не аналізував усіх випадків, бо це мене не стосується. Але ж з моїм колегою вчинили теж, так би мовити, «доброчесно»!
Ну, нехай я, хто вже має 20 років менеджерської роботи у галузі вищої освіти та науки і є символічно носієм усіх негараздів, як кожен керівник, а за що Івана Васильовича Крупського? Йому, як голові спецради, «пришили» відповідальність за дисертантку, з приводу роботи якої, на момент прийняття рішення НАЗЯВО, немає жодних висновків МОН. А якщо експерти МОН не підтвердять у її роботі плагіат, то що тоді?
С.К.: То перед ним вибачаться!
Хто вибачиться? Ви сподіваєтеся на якусь ідеальну форму доброчесності працівників НАЗЯВО? Буквально у липні, за два місяці до рішення по нас, той же комітет з питань етики НАЗЯВО розглядав справу у звинуваченні в плагіаті одного з членів НАЗЯВО. Було прийнято рішення, що ті текстові запозичення у члена НАЗЯВО – то не плагіат, а просто неохайність в оформленні. При цьому один з членів комітету, не згодний з таким рішенням, оприлюднив свою окрему думку. До речі, нікого з них не звинуватили у недоброчесності: ні того, у кого плагіат, ні того, хто пішов проти «колективу» і висловив окрему думку. А нас же за власну думку й позицію охрестили недоброчесними.
С.К.: А яка сьогодні взагалі методика перевірок робіт на плагіат?
Якщо серйозно, то немає ніяких методик і сертифікованих баз даних чи програм для перевірки наукових робіт на плагіат, затверджених і пропонованих МОН. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, наприклад, віднедавна має договір з розробниками програми Unicheck, через яку ми перевіряємо роботи студентів і аспірантів. Проте має бути загальна державна політика у цьому питанні. Необхідно надати університетам можливість безкоштовної перевірки робіт, бо перевірити текст – це немалі гроші.
Н.Ш.: Власне, про культуру. Як сьогодні в Інституті журналістики борються з плагіатом?
Виховним методом (усміхається). Насправді, це ж не сталінські часи, щоб убивати за «вкрадену» цитату, я прихильник розмов і пояснень. На кожній нараді спілкуюся з викладачами, прошу їх самостійно перевіряти роботи і загалом давати завдання, які неможливо списати. Наприклад, есе, в якому має бути власна думка. На сьогоднішній день я опинився в дуже делікатній ситуації, бо в університеті борюсь із плагіатом, проте для деяких представників громадськості, а тепер ще й НАЗЯВО, є тим, хто мало бореться. Ця культура (точніше безкультурʼя) освітньої й навколонаукової комунікації сформувалася давно, але поступово руйнується. В аспірантурі приходить усвідомлення негативізму цього явища. Але несформована до кінця культура ведення наукових записів, цитувань, переказів думок... Автори стають справді заручниками свого невігластва у цій справі, а не є злочинцями, що крадуть чужі ідеї й думки, хоч їхнє невігластво не звільняє від відповідальності. Карати аспіранта за плагіат – це все одно що бити дитину за прогулянку на вулиці без дозволу батьків. Тільки робота над помилками – рутинна і грунтовна, тільки виховання, – щире і правильне, – сформують бажану доброчесність. Головне, що студенти й аспіранти до цього готові – вони хочуть цієї допомоги, а не покарання. За те, що дитина пришила не так ґудзика, карати не потрібно, це не адекватний спосіб зміни свідомості дитини. Їй треба пояснити і показати, як правильно пришити. Аспіранта, в якого зафіксували текстові запозичення, треба не карати, а допомогти йому удосконалити текст, він цього хоче, він просто не знає, як це краще зробити і звідки у нього взявся той плагіат. У цьому контексті розʼяснювальна робота наукового керівника чи рецензента, колеги чи викладача на будь-якому етапі атестаційного процесу не повинні розглядатися керівництвом закладу як всесвітній потоп.
С.К.: Як тільки розпочався конфлікт, ви намагалися зв’язатись з керівництвом НАЗЯВО?
Так, я одразу написав Сергію Мироновичу (Квіту – LB.ua) на пошту, але він мені не відповів. Не «царское это дело».
С.К.: Що на Сергія Мироновича не схоже взагалі.
Колеги з інших університетів говорили мені, на їхню думку, про справжні мотиви такого вчинку стосовно мене, але яке це вже має значення. Не відповів на мої повідомлення і менеджер агентства, з яким я спілкувався впродовж конкурсу. Врешті, рішення з’явилось у Фейсбуці і мені про це повідомили.
С.К.: У цієї історії буде продовження?
Я не думаю. На сьогодні є ризик того, що вимоги НАЗЯВО і університетська реальність будуть мало перетинатися. А щодо того, чи буде продовження з нібито покаранням вчених за плагіат, то це точно не останні рішення. Але якщо НАЗЯВО буде працювати на рівні популістичному, то схожих висновків теж буде багато. Хіба що хтось подасть до суду і змусить їх працювати в законодавчому полі.
С.К.: Ви будете це робити?
Ні, судитися точно не буду. Мені це не потрібно. Я ж розумію, що все то хиби становлення нової, до речі, дуже важливої структури, якою є НАЗЯВО. Побажаю їм розумної праці і розумних експертів.