ГоловнаСуспільствоВійна

Доброволець "Правого сектору" Віталій Дячук, що пройшов частину Великого Гімалайського шляху: "Війна подібна до альпінізму"

"Типовий АТОвець", - подумалось, коли вперше побачила Віталія Дячука, добровольця "Правого сектору" зі Львова. Високий стрункий хлопець в камуфляжі і з військовим рюкзаком.

Та на відміну від інших, він не хоче розповідати про війну. Стриманий та задуманий, і водночас - відвертий та простий.

Після повернення з Донбасу адаптуватися до світського життя було складно. В якийсь момент зібрав рюкзак і пішов блукати Карпатами. Після цього і зародилась ідея водити в гори учасників бойових дій. І навіть тих, хто втратив кінцівки.

За плечима Віталія - понад два десятки таких походів. В тому числі два - в Грузії та Словаччині - з АТОвцями з ампутацією.

Фото: Макс Требухов

"Звичайний солдат – скотина підневільна"

Чотири роки тому ми приїхали на фронт. У квітні 2014-го. Маріупольський напрямок.

Як виникла така думка… Люди діляться на дві категорії: дехто дуже цінує матеріальні речі (або людей вважає своєю власністю), а хтось – істота територіальна, так би мовити (їй не важливе матеріальне, вона легко дає в борг, дарує щось). Для таких людей важлива своя територія – половинка ліжка, окрема кімната, кордони своєї держави. Я відношусь до останніх. Тому не міг витримати, що якісь пі*си прийшли зі зброєю і почали "віджимати" частину нашої країни. Максимум, що я готовий їм виділити, - два квадратних метри на кожного – для поховання. Для мене це було серйозною мотивацією.

Ми багато говоримо про свободу волі, але насправді вона – дуже обмежена. Здебільшого, нашими статками. Ми дуже детерміновані нашими психічними патернами, закладеними в дитинстві.

У мене, зокрема, було непросте дитинство. Сьогодні це називається модним словом "булінг". Я був об’єктом травлі в школі. І для того, щоб це подолати, довелося багато займатися собою, щоб стати сильним.

Мені постійно треба доводити самому собі, що я не слабкий, не боягуз. Плюс – наклалося виховання – треба боротись, не здаватись. Тому у мене не виникало питання: їхати чи не їхати. Ти розумієш, що якщо не поїдеш, то тебе всередині розірве, знищить швидше, ніж може вибухнути снаряд.

Плюс - в мені, мабуть, "грає" кров кочівників. Я сам зі Львова. Батько - з Буковини, де в родині є і турки, і румуни, трохи українців. Материнська лінія - з Сибіру, в роду були монголи. Така от пекельна суміш... От чому мені не сидиться на місці.

У 2014 році ми дуже швидко звільняли територію. Літо того року, попри всі втрати, про*би і дебілізм командування, - це літо перемог. Я боявся, що не встигну потрапити на фронт.

Фото: з фейсбук сторіннка Віталій Дячука

Заробив собі на Майдані розрив хрестовидної зв’язки на лівому коліні, тому одразу піти на фронт не зміг. При навантаженнях було дуже боляче, не міг ходити. В такому стані ти не боєць, ти – "м’ясо". І можеш підставити своїх же товаришів.

Тому я займався волонтеркою, вишколом. Плюс – у мене була операція на коліні, реабілітація... І вже готовим я поїхав на фронт у складі ДУК ПС (Добровольчого Українського корпусу "Правого сектору" - LB.ua).

Чому від ДУК ПС, а не Нацгвардії чи "Азову"? Займаючись волонтерською діяльністю, я багато з ким спілкувався. Звичайний солдат – скотина підневільна. Він мусить виконувати абсолютно дебільні накази. І нічого з цим не зробиш. Мені цього дуже не хотілося. Я – анархіст. Та й мій інструктор також був із ДУК ПС. Тому я вирішив піти саме туди.

"На війні ти — бойова одиниця"

До війни я працював в ІТ, був людиною забезпеченою. І необхідне "барахло" купував собі сам. Для решти хлопців (із "Правого сектора" - LB.ua) — написав своїм, вони накидали грошей, ми купили все необхідне. Наша група була добре екіпірована: мали і "тєплік", і нічник, дофіга оптики, рації і так далі.

На війні ти — бойова одиниця. Змушений жити, співпрацювати, взаємодіяти з іншими людьми, не зважаючи на те: є взаємна симпатія чи ні. Це, звісно, банально пафосно називається бойове братерство. Не обов\'язково любити цю людину, але ти маєш відчувати до неї взаємну повагу.

Якщо це якийсь "аватар" (так військові називають тих, хто зловживає алкоголем — LB.ua), то про яку дружбу з ним може йти мова? У нас такі не приживались, ми ж були добровольцями. У ЗСУ було багато... А якщо хтось і попадався в нас, то — пендель і пішов гуляти. Ми могли побухати, здебільшого під час "розгрузки". Ми приїжджали в Широкіно на днів п'ять, відпрацьовувати, а коли повертались, то відпочивали. Купляли собі м'ясо, маринували шашлик, брали по пляшці пива (горілку ніхто в нас не пив). Хоча і так зранку було шалене похмілля. П'ять днів до цього живеш "на межі", дуже нервово вимотаний, нічого майже не жереш. А тут приїхав — і знімаєш стрес алкоголем. Кілька страшних будунів і вже п'єш лише трохи пива...

Фото: Макс Требухов

У нас були більш мотивовані хлопці, ніж рядові ЗСУ. Багатьох солдат називають "заробітчанами". Тобто це ті, хто погодився служити заради високих зарплат. Але такі нічого не хочуть робити на позиціях, тільки сидіти в бліндажах, а гроші щоб "капали".

Ми завжди намагалися навести "кіпіш", щось зірвати, насувати "розтяжок", "прижати" посадочку, щоб туди взагалі не сувались. Не цікаво просто сидіти на позиції, хотілось працювати. Ми приїхали вбивати. Не сидіти ж цілими місяцями в бліндажі.

На позиції можна взяти кулемет, трохи постріляти, зняти стрес. У нас був відкритий капонір, куди постійно приїжджав танчик і "валив" у нашому напрямку. Хоча жодного разу так і не попав. А ми намагалися його вистежити і "накрити"... Так і не впіймали. Їздив хаотично.

Повертаючись до питання, чим добровольці ДУКу відрізнялися від усіх інших... У нас постійно був дефіцит зброї. Були якісь "трофеї", хто купляв зброю на чорному ринку... Тому кожен постріл мав влучити в ціль. 500 чи 1000 патронів, які ми з собою привезли, мені вистачило.

Я пережив дві ротації. Був в Широкіно, Мар'їнці, Водяному, Чермолику. Одна ротація була на три місяці у 2015 році. Тоді, як пам'ятаєте, ДУКу закрили доступ на фронт. Ми повернулися додому. Спорядження передали в діючі військові частини. Друга ротація була в 2017 році.

Фото: з фейсбук сторіннка Віталій Дячука

Я не хотів підписувати контракт, щоб залишитися на фронті. А "диких" добровольців там зараз майже немає. Хоча це зовсім не означає, що більше туди не повернуся. Можливо, навесні наступного року на кілька місяців.

Війна дуже схожа до альпінізму. Я займався цим спортом з 18 років... Це максимально насичені моменти життя, які можна коли-небудь пережити.

Коли повертаєшся з війни, попадаєш в мерзотне болото, де немає нічого справжнього. Починаєш бухати, шукати траву, сідаєш на важчі наркотики, хтось йде в бандоси, шукає інших ризик, гроші...

"Після війни ти сприймаєш міське життя як багнюку"

Перший раз я пішов в Фанські гори, в Таджикистані, через місяць-півтори після повернення з фронту (у 2015 році). Прибився до групи... У мене була не найкраща фізична форма. Важко було бігати, хіба що на короткі дистанції. Плюс - треба було тягти на собі "автономку" (рюкзак з речами — LB.ua) на 12 днів.

Але найбільша складність, яка виникла в поході, - два москаля. Один — з Рязані, інший — з Пермі. Вони якимось чином до нас "прибились". Так от, основна складність була їх там не вбити (посміхається — LB.ua). Мінімізував з ними спілкування, всіляко ігнорував...

Вони знали, хто я. Але були ніби "нє от міра сєго". "Да? Вы воюете? А с кем? С Россией?" Зазвичай, росіяни не називають війнами різні конфлікти, в яких безпосередньо беруть участь. Фактично називають війною лише "велікую" війну (Другу світову), а решту — як ніби нічого й не було. І не відбувається.

Після повернення з походу мене дуже сильно накрило... Після війни ти сприймаєш міське життя як багнюку. Я повернувся в камуфляжі. Йшов по Києву і мене не існувало для інших. Вони відводять погляди, не хочуть знати про твоє існування... Це — самотність в натовпі.

Фото: nomad.live

Тоді довелося чалапати до психіатра, їсти таблеточки. І в якийсь момент я спакував рюкзак і поїхав два тижні ходити по Карпатах.

Приїхав в селище Кваси Закарпатської області. А там — Драгобрат, Колочава... Кожен день проходив по 40-45 кілометрів, вверх-вниз. Фізичну форму вже відновив. Плюс — Карпати - "лайтові" гори. Тільки не для ідіотів, які кожен рік гинуть...

Якось я сів на вершині. Була сонячна погода, і я посміхався собі, згадував минуле. Тоді зрозумів, що мені полегшало, порівняно з тим, як почувався в місті. Ні, у мене не було думок про самогубство, але одного разу я проходив повз кафешку. Всі реготали в патріотичних вишиванках. І в мене було велике бажання закотити туди "ефку" (ручну гранату F-1 — LB.ua). В приміщення, до речі, ніколи не кидають гранату, вона може відрикошетити від стіни і прилетіти назад. Завжди закочують по підлозі...

Я й до війни ходив в гори. І радий, що знайшов дорогу туди знову. Але багато хто із тих, хто потрапив на війну, не мали такого досвіду. І я подумав, що було би кльово знайти фінансування і просто брати хлопців в гори. Тих, хто повернувся, і втратив сенс буття. Показувати їм, що життя не закінчилося і можна не повертатись на фронт, але отримувати купу емоцій.

Я повернувся до Львова, пішов на стару роботу. Зрозумів, що мене назад брати не хочуть (посміхається — LB.ua). Та й сам не міг уявити, що повернуся знову і буду офісною "мишою". Але заробляти чимось треба. В "бандюки" йти не хотілось. Я подумав, що можу організовувати подорожі. ІТішники багато витрачають на туризм. Часом просто хочеться випити кави в Відні чи в Венеції До речі, не пийте каву на площі Сан Марко, вона там коштує близько 12 євро. Дуже смачна і дешева — на даху Собору Святого Петра в Римі. Близько 70 центів. Еспресо.

Я об'їздив близько 40 країн. Але це не фетиш для мене. Хтось рахує країни, витирає скретч-карти... Мені — фіолетово. Головне, який емоційний кайф я отримую. Я об'їздив Тоскану, просто дегустуючи вина... Страшенно люблю Італію.

Фото: Макс Требухов

Організатор я непоганий. Знайти правильну стежку в горах вмію, але продажник з мене ніякий, не люблю себе рекламувати... Тому цей бізнес був хіба для того, щоб штани підтримувати. А я всеодно регулярно залазив в заначку. Зараз ситуація не змінилась (посміхається – LB.ua).

Але якось моя знайома — Настя Мельниченко — вислухала мою ідею. І під це виграла гранд. Провели ми два пробних походи з АТОвцями. Перший насправді був трохи специфічний, група – із Краматорська. Для них перебування в горах було диким шоком. Краматорськ — це степ. А тут година за годиною треба пертися вверх.

Друга група також мала бути з Краматорська. Але попередня розказала їм все, і ті відмовилися. Приїхали хлопці з Києва. Я їх файно вигуляв. Всі були задоволені.

Грант закінчився. І я сів думати, що робити далі. Вирішив написати на сторінці в Facebook. Я взагалі її використовував лише для збору коштів на "тєплік" чи щось інше, коли був на фронті. Я написав, що треба близько десятки (десять тисяч гривень — LB.ua) на один похід на десять осіб. Мені "влічку" написав один знайомий. Мовляв, буде тобі десятка кожен місяць. Він витримав так майже рік. Потім виникли якісь фінансові проблеми і фінансування зупинилось. Я написав другий "постік". Попросив хлопців, які ходили зі мною, написати, чи ця херь працює, чи ми просто дарма витрачаємо гроші, ресурси. І знову ж таки, один знайомий ІТішник зголосився кидати десятку в місяць. І так це тягнеться... Напевно походів 20 вже було. Я не рахую.

Фото: facebook

Ці походи прикольні і тим, що в групи потрапляють однодумці. Хтось був в Іловайську, а хтось пробирався на допомогу цій людині... Їм не треба підбирати слова, щоб не злякати когось. Вони говорять те, що думають.

Ми пробували брати і дружин бійців. Але цей досвід був визнаний негативним (посміхається — LB.ua). Дуже рідко хтось не хоче йти без дружини. Тоді можемо піти на зустріч. Але сам тягне її рюкзак, платить за неї (бо в нас бюджет розрахований тільки на АТОвців).

Минулого року в лютому чи на початку березня водив групу на Свидовецький масив. Влітку там йти досить просто. А от взимку все по-іншому. Це – відкритий хребет, з шаленими вітрами, швидкість яких іноді сягає до 100 кілометрів на годину. Правда, я був свідком максимум 70 кілометрів на годину. Навіть якщо ти сам важиш 95 кілограмів і несеш рюкзак з 15-20 кілограмами "барахла", все рівно кожен крок зробити важко, здуває… На Свидовці ще багато снігу, "карнізи" і так далі. Для початківців було складно. Але я знав дорогу і повів усіх туди. Один з військовослужбовців тоді взяв свою дружину. Вони ще в молодості часто ходили в походи. І вона стала для багатьох надихаючим фактором.

Півдороги я "тропив" (ходив туди-сюди, лишаючи сліди, щоб наступним було легше йти), потім дуже втомився. Та ще й щось погано стало. Отруївся чи що… Мене замінили хлопців, я лише слідкував, щоб ніхто не заліз в небезпечну зону чи на "карніз" не виповз. А ця жінка мовчки йшла. Коли ми дійшли до притулку, щоб перепочити, дехто з хлопців казав, що вже конав, хотів піднімати руки, щоб йти вниз (хоча до притулку було три кілометри, а назад – 15). Але дивились на Оксану. Вона мовчки йшла, не жалілась. І вони не посміли.

Є якісь стандартні маршрути – гора Петрос, Говерла, Грофа. Намагаюсь вигадувати щось нове. Я можу піти в Карпати взимку з одним наметом. Якщо буде холодно, можу повіджиматись, покачати прес і лягти спати. Не всі готові до таких умов. Навіть психологічно. А хороше спорядження потребує серйозних витрат. Тому ми ночуємо в колибах, притулках…

Казбек
Фото: з фейсбук сторіннка Віталій Дячука
Казбек

"Ампутанти"

Якось ми сиділи з моєю подругою Мар’яною Жураковською у Львові. І я бідкався їй, що вже три роки пхаю цей бізнес, ніхера не йде, грошей бракує. Вона каже: зроби щось таке, щоб про тебе почули. Наприклад, поведи в гори "ампутантів". "Туристична компанія - доведемо кого завгодно", - жартували.

Для цього потрібна була серйозна організація. Я брав хлопців з АТО, які підстаховували, допомагали. Є категорія "нитіків", тих, хто повернувся з війни, руки-ноги на місці, але він сидить і ниє, не хоче сраку відірвати з дивану… Хотілося показати, що от ці хлопці без ніг можуть навіть в гори піти. Досить нити!

Шукали людей ми місяці чотири. Одним із тих, хто погодився, був ротний з 80 бригади Сергій Романовський. Він втратив ногу. У нього була ампутація вище коліна. Інший - солдат строкової служби Анатолій Григораш. Він втратив руку на полігоні. Обоє - дуже прикольні, проблем з ними жодних не було. Цей похід був в Грузії в жовтні минулого року. Тривав десять днів. Я все добре організував, тому жодних нюансів не було.

Віталій Дячук допомагає Сергію Романовському перейти річку
Фото: Цензор
Віталій Дячук допомагає Сергію Романовському перейти річку

Якось довелося переходити річку, доволі глибоку. А в Сєрьоги - протез з електричним коліном. Треба було його перенести, щоб не "спалити" коліно. Я закинув його собі на шию і переніс. На щастя, він - доволі легкий, всього 60 кілограмів, може трошки більше. А Сєрьога (потім зізнався) трохи хвилювався, бо бачив, як в мене трусяться коліна від навантаження. І йому було не комфортно, що я його несу.

"Гори подібні на героїн"

Окрім соціалки, у мене є ще й комерційні проекти. Мадагаскар, Кавказ, Гімалаї, Анди, Альпи… Для сходження потрібно готуватися. У мене є помічники, які допомагають з організацією походів для АТОвців. І тоді я можу відволіктися на інші ідеї.

Я пройшов непальську ділянку Великого гімалайського шляху (1500 кілометри).

Приїхав в Непал 6 березня цього року. Кілька днів пішло на організаційні питання. І з 10 березня по 22 травня я йшов зі сходу на захід Непалу...

Віталій Дячук в Гімалаях
Фото: Цензор
Віталій Дячук в Гімалаях

Я загорівся цією ідеєю ще в 2016-у, коли про це почитав. Маршрут не є жорстко сертифікований, з серйозними вимогами і т.д. Він пролягає по території Непалу, Бутану, Китаю, Індії та Пакистану. Вся довжина – 4,5 тисячі кілометрів. Навіть не знаю, чи хтось пройшов його повністю. На це треба десь рік і купу грошей. Гроші там взагалі йдуть, як в суху землю.

Початковий бюджет я спланував собі на $5,5 тис. Але в дорозі в мене розвалились черевики, довелось купляти. Плюс – ціни на харчування зросли десь на 25%, а на проживання – десь на 150%, у порівнянні з 2016-м, коли я там був. Тоді, до речі, можна було прийти в якийсь притулок і попроситися переночувати безкоштовно, а платити лише за харчування. Тепер так не проходить.

Загалом потратив десь близько $7-7,5 тисяч. Усі цікаві трекінгові маршрути непальці віднесли до національних парків. І беруть плату за вхід. Непальська ділянка шляху проходить по районах десяти зон. Шість - звичайні, а чотири - special. Дозвіл на прохід по останніх неможливо самостійно отримати, лише через туристичну агенцію, де намагаються нав’язати ще цілий перелік непотрібних послуг. Мені погодилися зробити permit (пропуск) на всі платні зони маршруту, він коштував $70 на тиждень. Але його видають лише на групу, як мінімум з двох людей. Тобто довелося заплатити $140. У них є "ліві" паспорти, вони на них оформляють ці папірці.

Я не дуже задоволений результатом. Мені дуже не подобалось, що я десь під’їжджав, один раз змушений був повернутися, перерахувати дні. Мене "вбило" те, що я не зміг дійти до фінішної точки 80 км… Я сильно захворів. Тижнева діарея. Нічого не їв, сил не було. Як казав мій знайомий таджик, "а жір - очень важний в горах".

Фото: 4sport.ua

Можливо, якось пройду ще виключно цю ділянку маршруту.

Мені вже не цікаві просто трекінги - піші походи. Мене вони перестали задовольняти. Тягне на більший ризик, де складніше сходження, "технічні" вершини. Дуже хочу зійти на грузинську вершину Ушба, називається. І Нанга Парбат (Пакистан – LB.ua). Ще коли ходив на секцію по альпінізму в підлітковому віці, мені ці дві назви "засіли" в голові.

У мене після війни немає страху. Я його не відчуваю. Взагалі. Хіба що якесь переживання за когось з близьких.

Гори подібні на героїн. Хочеться ще і ще. Але з гір легше повертатись, ніж з війни. Набагато. Війна хіба на фото гарно виглядає, особливо коли розриваються снаряди. Насправді з війни ти дуже часто повертаєшся перевантажений гімном. Там і побутові нюанси, і командування, і взаємодія. А гори - це красиво.

***

Картка для фінансування АТОшних походів:

4731 1856 1496 7310 (Корецький Олег)

Вікторія МатолаВікторія Матола, Журналіст
Максим ТребуховМаксим Требухов, Фотокорреспондент LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter