ГоловнаСуспільствоЖиття

Ніч і туман

Колись в доісторичні часи я написав пісню «Балада про Володимира Івасюка», де були такі рядки:

«І захищали, мов шолом, чутки, що час вділяв нам дрібкою:

Про Володимира з хрестом - і Володимира зі скрипкою».

Сакральність тисячоліття хрещення України-Руси і культурний феномен Івасюка зливалися тоді в один вир національно-визвольного руху і сприймалися усіма як нероздільне магічне дійство. Усе, що було пов'язане з релігією, ставало мистецьким. А мистецтво – духовним, бо до остаточної девальвації терміну «духовність» було ще далеко.

І от читаємо, що у Манітобі (Канада) стався прикрий випадок. Від статуї св. Володимира в Українському католицькому соборі св. Володимира і Ольги хтось відпиляв голову і хреста, який був у руці Хрестителя. Інцидент відбувся, за даними поліції, 21 травня приблизно о 4.30 ранку.

Те, що лишилося від статуї Св. Володимира
Фото: cbc.ca
Те, що лишилося від статуї Св. Володимира

На додачу до політичних фантазій кінця 80-х треба додати, що Канада майже безоглядно сприймалася як країна-ікона омріяного дієвого українства, заселена ветеранами УПА.

Для цього «культу Канади» дійсно було (і є) чимало справедливих підстав.

За невеликим винятком того, що крім українців, там живе ще 33 етнічні групи, політичний та економічний вплив яких дуже різниться по провінціях і територіях.

Статуя св. Володимира була зроблена скульптором з Вінніпегу Лео Молем (1915-2009) і освячена папою Іоанном Павлом II у 1984 році.

Публічні версії того, що відбулося 21 травня у Манітобі, різняться.

Перша - відбувся акт дитячого вандалізму. Підлітки завжди лазили по цій статуї, витягали покладені квіти, їх звідти постійно ганяли. Але кожен, хто хоч раз в житті пиляв щось металеве, навіть маленьке, навіть «болгаркою», розуміє, що така афера у хуліганському виконанні підлітків - вірний шлях до швидкого каліцтва.

Але вандалізм як явище в Манітобі існував – його жертвами, зокрема, були старовинна ісландська церква, стародавні камені в парку Манітоби, пам’ятні мідні таблиці.

В другій версії говориться про… викрадачів металобрухту. Це звучить неймовірно з точки зору «іконного» образу країни, але факт. Собор вже зв'язався з місцевими металобрухтниками, отець Майкл Буячок заявив, що церква не має наміру переслідувати викрадачів, якщо вони просто повернуть відпиляне.

Новини CBC повідомляли, що поліція Вінніпегу призначила на цю справу своїх найкращих слідчих. Але якщо голову і хрест не знайдуть, то статую демонтують, бо людям морально важко на неї дивитися. Віруючі моляться про божественне втручання в цю справу.

Новина ця була, попри свою драматичність, доволі локальною, навіть в Торонто про те, що трапилося, не дуже чули.

Так статуя Св.Володимира виглядала раніше
Фото: cbc.ca
Так статуя Св.Володимира виглядала раніше

В принципі не обговорюються дві версії – причетність місцевих індіанців (які, бува, поводяться, скажімо, так як наші роми) і «російський слід».

Про перших взагалі не можна нічого поганого говорити, ніколи і ніде, що б вони не робили, бо це корінне населення і це «prejudice» проти них.

Проти «російського сліду» працює та версія, що демонстративний акт залякування мав би бути виконаний інакше – відпиляну голову і хреста лишили б біля статуї.

Я дозволю собі підтримати версію «російського сліду» на підставі прикладу, який я іноді згадую на лекціях з психології тероризму.

7 грудня 1941 року за наказом Адольфа Гітлера Вільгельм Кейтель, головнокомандуючий збройних сил Німеччини, видає директиву «Ніч і туман».

Директива дозволяє заарештовувати антинацистських активістів на окупованих територіях і депортувати їх до концентраційних таборів у Німеччині. Заарештовані повинні буквально розчинятися в «ночі і тумані».

Родичі принципово не інформуються про їх місцезнаходження. В рамках директиви заарештовують близько 7 000 чоловік, переважно з Франції. Більшість депортують до концентраційних таборів Гросс-Розен і Нацвейлере-Штрутхоф.

Причиною зміни тактики стало те, що публічні страти підпільників не залякали населення, а навпаки – мобілізовували до руху Опору.

Невідомість виснажує і деморалізує значно більше, ніж очевидна агресія.

Манітоба – не Торонто, не Монреаль і не Оттава, який же тут резонанс?

Згадаймо українські випадки політичного вандалізму, вони були найчастіше або зовсім в безлюдних місцях, або в малолюдних провінціях.

Звичайні хулігани або хтось несповна розуму (припустимо навіть якихось «сатаністів») відпиляли би щось одне, хреста чи голову. Складний символізм в злочинах завжди трохи конспірологічний, а простий вандалізм - примітивний і стихійний, і тому далекий від кропіткої деструктивної «праці».

Російська діаспора в Канаді, як і всяка інша, є доволі різнорідною. В тому числі і антипутінською. «Від того, що через Росспівробітництво ваш МЗС тут зібрав невелику зграю, яка кричить "Крим Наш", вони аж ніяк не стали провісниками думки всіх росіян, що проживають в Канаді", - заявляли канадські росіяни в 2016 році Лаврову.

Але ці «невеликі зграї» по цілому світі добре організовані, дисципліновані і навчені. Втім, росіян в Манітобі – 4%. Українців – 14, 7%.

Ще невеличкий нюанс: поляків – 7, 3%.

Війна 5-го покоління в інформаційному просторі ведеться сьогодні зовсім іншими засобами, ніж ми звикли читати і бачити у різноманітних «стоп-фейках». Очевидні речі – це квестія пропаганди, а пропаганда сьогодні – не вплив, а відволікання уваги від справжніх впливів.

Ми пам’ятаємо приклади використання екстремістів інших кран російськими спецслужбами. Наприклад, 4 лютого була спроба підпалити офіс Товариства угорської культури Закарпаття двома громадянами Польщі, членами праворадикальної організації «Фаланга». Обидва брали участь в бойових діях на Донбасі проти України. Спроба підпалу відбулася в 4:08 ранку.

З цієї історії кілька висновків.

Час святинь відходить в минуле, і все, що було втіленням чогось високого, може бути об’єктом зневаги, без особливих наслідків. Святині стають лише одними з об’єктів культури. Але в мультикультурному світі ніщо не має права бути пріоритетним, щоб не спричинити іншим якихось незручностей.

Демократичний світ є цілковито беззахисний проти будь-яких агресивних дій терористичного характеру. Бо тероризм завжди ефективно грає «не за правилами».

Божественне втручання – справа хороша, але може з людської точки сильно забаритися, бо «ніхто не знає ні дня, ні часу»(Марк, 13:32).

Психологічно перше враження від змальованого пресою констатує системну помилку. Люди мають різні пояснення для подій людської поведінки. Тут є дві основні категорії: так звані внутрішні (диспозиційні) і зовнішні (ситуативні) атрибуції.

В разі внутрішньої, причина поведінки приписується особистим характеристикам. У разі ж зовнішньої диспозиції, причина даної поведінки приписується ситуації. Ми бачимо принципове уникання зовнішнього фактору через загальновідому вже політкоректність і небажання ні з ким сваритися.

Ми в Україні так само сприймаємо події через призму тих очевидностей, які сформувала наша власна пропаганда. Ми реагуємо на ворожий вплив лише тоді, якщо на ньому стоїть маркер: «ворожий вплив».

Уроки Манітоби для нас у тому, що руйнування ціннісних орієнтирів відбувається не на лінії фронту, а в глибокому тилу, і виглядає випадковістю, хуліганством або невіглаством. Ми навіть вже не знаємо, чи ці цінності насправді нам потрібні, бо їхня девальвація відбувалася десятиліттями, витісняючись консумеризмом, культурою споживання.

Можливо, у цієї історії буде якийсь щасливий фінал. Але щасливі фінали погані тим, що після них ніхто не робить висновків з прикрих подій.

А це означає, що – далі буде.

Олег ПокальчукОлег Покальчук, ​социальный психолог
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter