ГоловнаСуспільствоЖиття

Дім для друзів

Дівчина з коротким темним волоссям ретельно нанизує прозорий крихітний бісер на тонку капронову нитку. З-під рукава картатої сукні визирає браслет з яскраво-блакитними намистинами. Не відволікаючись від процесу, вона каже:

— Привіт, я — Машуня. Будете моїми подругами?

Машуня (справа)
Фото: Анна Ильченко
Машуня (справа)

Простір маленької кімнати повністю захопив стіл, на якому окрім бісеру лежать кольорові олівці, папір, котушки ниток. На стінах і стелажах у кутах — сила силенна аплікацій, малюнків, іграшок, свічок у формі ялинок, конусів, куль. За столом немає вільного місця, адже всі працюють.

Машуня — одна з шістнадцятьох мешканок та мешканців міні-гуртожитку для людей з ментальною інвалідністю. Більше десяти років тому їхні батьки об’єдналися і, серед похмурих багатоповерхівок одного зі спальних районів Києва, створили на той час перший в Україні дім, у якому вже дорослі діти могли б жити без мами і тата. З 2010 року міні-гуртожиток став комплексом соціальної адаптації і повністю перейшов у комунальну власність.

Валентина Степанiвна допомагає з матеріалами
Фото: Анна Ильченко
Валентина Степанiвна допомагає з матеріалами

— Ну, хто хоче познайомитися з гостями? — запитує працетерапевтка Валентина Степанівна у заклопотаних бісероплетінням учнів.

— Не забирайте моїх подруг, — протестує Машуня.

— Я хочу, — з іншого краю столу рішуче підвівся хлопець в окулярах з товстими скельцями і попрямував до нас.

Валера

Валера
Фото: Анна Ильченко
Валера

Валера мружачись поправляє окуляри на носі і впевнено веде нас показати свою кімнату. Йому 28 років, 15 з яких він живе у міні-гуртожитку. У руках він постійно тримає товстезну папку зшитих між собою файлів. На першій сторінці — роздруковане зображення автомобіля патрульних поліцейських.

— Ти хочеш працювати у поліції?

— Валера дуже захоплюється машинками. Щоразу на прогулянці він купує собі нову, — замість хлопця відповідає психологиня Дар’я, поки той відмикає кімнату. Дар’я молодша за більшість своїх пацієнтів. Вона працює тут менше року, але вже знає про кожного майже все. Саме їй мешканці дому розповідають про свої захоплення, найбільші мрії і страхи.

Психолог Дар‘я
Фото: Анна Ильченко
Психолог Дар‘я

Валера сміється і проводить нас до кімнати, де кожний куточок виказує його хобі. Машинки зображені на шпалерах і настінному годиннику, іграшкові автівки запарковані під столом, а над ліжком приклеєні малюнки безкінечних мерседесів, ауді і хонд. На простирадлі, поряд з навушниками, лежить Псалтир. Валера дістає з шафи картонну коробку і показує ще вирізки автомобілів.

— Я раніше тільки вирізав, але тепер і клеїти їх люблю, і малюю, — розповідає Валера.

Поряд з машинками висять фотографії Валери з іншими мешканцями будинку. Схожі світлини є на стінах майже кожної кімнати — це документація численних поїздок, конкурсів, занять, які проводяться для всіх, хто тут живе. Але над захаращеним зошитами і книжками столом пришпилені два трохи вицвілих і зовсім інакших знімка. На першому фото четверо — чоловік і жінка у білій весільній сукні у супроводі дружок, а на другому — ще зовсім юний Валера обіймає чоловіка з пишними вусами.

— Це я був колись маленьким, — розповідає Валера. — Не пам’ятаю, скільки мені тут років. Може десь 14. А ви бачили мій новий годинник?

— У Валери батьки рано пішли — не стало ні мами, ні тата, — пояснює пізніше працетерапевтка Валентина Степанівна.

Батьки навчили Валеру багатьом речам — ходити до супермаркету, вибивати правильний номер на вагах з овочами та фруктами, переходити дорогу з автомобільним рухом. Він закінчив школу і вміє працювати на комп’ютері. Однак більшості, для підтримки того рівня навичок, яких вони змогли досягнути у роботі з ерготерапевтами, психологами і батьками до 18 років, потрібен постійний супровід. Цього в психоневрологічних інтернатах, куди найчастіше потрапляють дорослі з ментальною інвалідністю, — катма.

Валера гортає свою папку з файлами, аж поки не знаходить сторінку зі своєю мрією.

Валера
Фото: Анна Ильченко
Валера

— Це буде моя машина, — повідомляє він нам, демонструючи намальовану на А4 маршрутку “Богдан”.

— Навіщо тобі така велика?

— Щоб їхати.

— Сам?

— Сам.

— І нікого не візьмеш?

— Чого ж, візьму всіх. І її візьму, — сміється Валера і киває в сторону психолога Дар’ї.

— І куди ви поїдете?

— Та куди захочемо.

Віталій

Віталій
Фото: Анна Ильченко
Віталій

У Віталія в кімнаті немає машинок. Зате є безліч дипломів з образотворчого мистецтва пришпилених до стіни над ліжком і медалей за гру в шахи.

— А з ким ти граєш в шахи?

— З Михаїлом Євгеновичем.

— Хто це?

— Це новий вчитель. Я вмію і так грати в шахи, але він показує мені хитрі ходи. Ми ведемо рахунок.

— Виграєш?

— Виграю.

Біля ліжка на тумбочці поряд з лампою лежить Євангеліє — раз на тиждень усі мешканці дому їздять в реабілітаційний центр “Джерело”. Там у них є заняття з релігії, фізичні вправи, танці.

Фото: Анна Ильченко

Фото: Анна Ильченко

Розмова з Віталієм схожа на словесний пін-понґ — відповіді без прикрас, нічого зайвого. Колись Віталій працював у пекарні, але довго не протримався, бо робота його виснажувала. За своє життя він встиг змінити хобі кілька разів: Віталій грає в театрі для людей з ментальною інвалідністю, займається шахами і шашками, а ще малює. В його кімнаті висить дві картини — натюрморт з глечиком і вербовими котиками і ескіз жінки у довгій сукні, схожій на кімоно. Віталій малював їх вдома, у батьків.

— Ти не хотів би продавати свої картини?

— А не хотів би.

— Чому?

— А тому що шкода. Вони дуже красиві.

Віталію 34 роки, у нього світлі очі, але зорового контакту він уникає. З найближчих родичів у Віталія лишилася мама.

— Я живу в цьому домі, але інколи їжджу до батьків, — каже Віталій. — Вони до мене теж приїжджають. Тільки тато більше не приходить.

Тоня і працетерапевтки

— У них у всіх є опікуни, у Саші — брат, у Валери — тітка, — розповідає Валентина Степанівна. — Вони можуть забрати їх додому, на свята або у відпустку. Але опікуни і батьки хворіють, втомлюються, інколи їх не стає. Що робити тоді?

Окрім 16 людей, які постійно проживають в гуртожитку, Валентина Степанівна, разом з працетерапевткою Аліною, проводять денні заняття для людей з ментальною інвалідністю, які постійно живуть з батьками. Місця в приміщенні мало, тому мешканці гуртожитку у ці дні їздять на фізичну реабілітацію і повертаються лише на вечерю і сон.

Валентина Степанівна, Аліна і Валера
Фото: Анна Ильченко
Валентина Степанівна, Аліна і Валера

Аліна працює в домі майже два роки. Вона на 15 років молодша за своїх учнів. Аліна ніколи не думала, що терапія — це її. Після місяця роботи хотіла звільнятися, але передумала. Вона каже, що до того, як прийшла працювати сюди і сама дуже рідко помічала дорослих з ментальною інвалідністю на вулицях.

— Люди, коли бачать нас разом на прогулянці, діляться на чотири типи: перші - починають нервувати, другі - переживати і тікати, треті тикають пальцями, четверті сприймають все як є. Найчастіше нам трапляється третій тип, — сумно посміхається Аліна.

На кухні брязнув посуд. Невисока дівчина у жовтій домашній кофтинці винувато зиркнула на Аліну, потім усміхнулася і продовжила розставляти на столах склянки, тарілки і кухонне начиння.

Тоня
Фото: Анна Ильченко
Тоня

— Я спочатку ставилася до них з жалістю, але потім зрозуміла, вони можуть бути щасливими, — каже Аліна. — Сьогодні на прогулянці до Валери підійшла жінка і хотіла допомогти перевести його через дорогу. На що Валера відповів: “Ще не можна переходити, я краще сам”. Або ось Тоня — сама допомагає накривати на стіл, а її про це ніхто не просив.

Аліна каже, що Валера, наприклад, міг би жити самостійно, але він би швидко засумував без компанії. Однак є і такі, кому потрібен постійний супровід. Вирішує усе діагноз і раннє втручання — якщо займатися реабілітацією з дитинства, то в дорослому віці можна лише підтримувати набуті навички. Але «підтримувати» тут — ключове слово.

— Інвалідністю займаються в дитинстві, а потім бац! — її ніби не стає, — каже Аліна.

Аліна
Фото: Анна Ильченко
Аліна

Тоня підходить до Аліни і усміхається. Говорити з нами вона не буде — немає настрою. Пошепки щось каже на вухо Аліні. Тулиться щокою до її плеча.

Наталя

З майстерні долинає музика. “Мужчина с цветами — это прекрасно”, — стверджує жіночий голос у динаміку телефону. Їй підспівують Машуня і Наталя. Наталі 45 років і вона більше, ніж на 20 років старша за свою психологиню Дар’ю.

Наташа
Фото: Анна Ильченко
Наташа

— Я живу в цьому гуртожитку. У мене є власна кімната, іграшки, музичний центр, — розповідає Наталя. — У мене в кімнаті висять мої дипломи. Я колись брала участь в конкурсі і маю тепер дипломи.

— А чим ти займаєшся тут?

— Я взагалі багато чим займаюся. Свічки, бісер. Малювати не дуже люблю. Шкода, що свічки ми зараз рідко робимо.

Фото: Анна Ильченко

Робити свічки — також було задумкою батьків, яку вони перейняли з європейського досвіду. У спеціально обладнаних майстернях люди з інвалідністю можуть виготовляти щось на продаж, аби мати власні кишенькові гроші. Однак в Україні справа не дуже пішла, а матеріали для ліплення свічок виявилися надто дорогими, щоб робити їх часто.

— Наталя дуже любить співати, у неї гарно виходить, — підказує Дар’я. — Вона буде виступати для нас всіх на святі весни.

Кімната Наталі знаходиться зовсім поряд з майстернею. На столі в неї лежить роздруківка зі словами пісні, яку вона має вивчити до свята.

Фото: Анна Ильченко

— Як ти думаєш, про що ця пісня?

— Чоловік дарує квіти для своєї жінки, дружини, — починає пояснювати Наталя. — Вона його любить, а він дарує їй квіти. Тому так і співаю: "Мужчина с цветами — это прекрасно, мужчина с цветами — это опасно". А чому "опасно" не знаю. Напевно, можна закохатися. А я поки ні в кого не закохуюсь. Ні-ні. Ніхто не випав мені з кавалерів.

Наташа
Фото: Анна Ильченко
Наташа

Аліна не знає, чи могли б її підопічні створювати сім’ї. Вона каже — парочки в домі є, але далі слів “ти — мій чоловік, я — твоя дружина” ніколи не заходить. Мешканці дому фактично перебувають під цілодобовим супроводом. Вдень є адміністратори, кухонні працівники, терапевти, вночі з кожним у кімнаті перебувають чергові санітарки.

— Я думаю, що українське суспільство не готове до думки, що люди з ментальною інвалідністю можуть створювати сім’ї, — говорить Аліна. — Про спільних дітей мова не йдеться. Лише нещодавно в Україні дозволили двом людям з синдромом Дауна одружитися (за інформацією LB.ua церемонія шлюбу мала неформальний характер і документально підтверджений не був).

Фото: Анна Ильченко

Наталя повертається до майстерні. За хвилину звідти вже знову доноситься нав’язлива мелодія: "Мужчина с цветами — это прекрасно...”

Льоша

Саме мама Льоші у 2005 році, разом з іншими батьками, знайшла приміщення і спонсорів для облаштування міні-гуртожитку.

— Так, моя мама. Раїса Іванівна, — не без гордості підтверджує Льоша.

Батьки дітей з інвалідністю не хотіли аби їхні діти опинилися в психоневрологічних інтернатах. Вони прагнули, щоб у кожного був особистий простір, щоб діти могли ходити на прогулянки, до магазину, мали улюблене заняття, підтримували одне одного.

У Льоші допитливий погляд і голос людини, яка цілком могла б працювати на радіо — заспокійливий і тягучий.

Льоша
Фото: Анна Ильченко
Льоша

— Скільки тобі років?

— Ну мені 34 років. Дорослий молодий парубок, — підморгує Льоша.

У Льоші в кімнаті немає нічого зайвого: стіл, стілець, шафа, ліжко, картина на стіні. Стіни заливає світло крізь велике незашторене вікно. Жодних постерів, вирізок, з предметів тільки телевізор і кілька іграшок на тумбочці біля ліжка. Дар’я пояснює — не кожного можна захопити чимось одним, все залежить від діагнозу.

— Я люблю займатися прибиранням, — зауважує Валера.

— Так, вони прибирають самостійно, — підтверджує Дар’я. — А ще відгортають сніг, чистять подвір’я. Їжу ми не готуємо тут, нам привозять, але на свято осені ми ліпили вареники разом.

психолог Дар‘я
Фото: Анна Ильченко
психолог Дар‘я

Льоша більшість часу мовчить і загадково усміхається.

— Може це і не правильно, що у мене немає свого захоплення.

— Чому?

— Не знаю. Але в мене є тут друзі, — на секунду Льоша задумався, а потім почав перераховувати. — Вова, Паша, Тоня, Юля…

Всіх Льоша пригадати так і не зміг.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter