ГоловнаСуспільствоЖиття

Маркери змін. Коментарі до Статуту Православної Церкви України

Найважливіше, що було зроблено на об'єднавчому соборі 15 грудня 2018 року – це ухвалення статуту нової церкви. Саме з нього почалася нова церква і саме він визначатиме, чи стане вона справді новою, чи залишиться старою із зміненою вивіскою. Далі пропоную не стільки детальний огляд усього документа, скільки аналіз деяких його моментів, які є маркерами потенційних якісних змін. Саме за станом цих маркерів можна буде визначити, чи змінилася українська церква на краще, чи вона залишається однією ногою у радянсько-імперському минулому.

Фото: Lb.ua

Історія документа

Історія статуту ПЦУ така. Його проект підготували в Греції професори богословських факультетів на основі статуту Церкви Еллади. Цей проект розглядався на засіданні Синоду Константинопольського патріархату у листопаді 2018 року. Після схвалення Синодом надзвичайний екзарх патріарха митрополит Гальський Емануїл привіз текст до Києва, де його розглядала спеціальна комісія з представників українських церков. Комісія внесла свої пропозиції щодо статуту. У такому зміненому вигляді його було представлено на об‘єднавчому соборі. На жаль, учасники собору були настільки зайняті обранням предстоятеля, що не мали часу навіть коротко розглянути статут – набагато важливіший пункт порядку денного, – і без належного обговорення ухвалили варіант, запропонований комісією.

Я далі порівнюю два варіанти статуту: ухвалений Синодом Константинопольського патріархату і ухвалений об‘єднавчим собором у Києві. У деяких випадках, що саме малося на увазі Константинополем, витікає з грецького оригіналу статуту, який я також залучаю до аналізу. Ще раз підкреслю, що якщо між двома варіантами існують розбіжності, то вони були запропоновані комісією у Києві під головуванням митрополита Емануїла, а не собором.

Соборність

Найголовніший маркер, за яким усім нам треба слідкувати – це так звана соборність, тобто колегіальність в управлінні церквою. Вселенський патріархат заклав під нею максимально широку платформу соборності. Прототипом статуту Православної Церкви України (ПЦУ) став статут Православної Церкви Еллади. І не лише буква цих статутів співпадає, але й дух. Саме про дух грецького статуту йдеться, коли у статуті ПЦУ згадується «дух томосу», бо томос лише передає, а не генерує цей дух. А це дух соборноправності, дуже органічний для українців. Він передбачає мінімум особистої влади і максимум влади колективної.

Назва Церкви

Константинопольський варіант передбачив таку назву: «Православна Церква в Україні». Ухвалений на соборі варіант: «Православна Церква України». Розглядалася й третя назва: «Українська Православна Церква». Ця назва є найбільш національно-орієнтованою. Найменш націоналістичною й найбільш теологічно коректною є назва, запропонована Константинополем: «Православна Церква в Україні». Вона підкреслює універсальність і всеохоплюючий характер цієї помісної церкви. Назва «Православна Церква України» є компромісною. Вона ставить на перше місце найголовнішу ідентичність цієї церкви: православна, але водночас підкреслює і українську ідентичність нової церкви.

 

Фото: EPA/UPG

Склад Церкви

Константинополь намагався зробити так, щоби з самого початку незалежна українська церква постала як максимально інклюзивна – церква для всіх, включно із титульною нацією та національними меншинами. Єдине її обмеження – це кордони української держави. В межах цих кордонів до нової церкви входять всі. Це не так очевидно в українському тексті статуту, де говориться про «всіх православних християн цієї країни», що може обмежити членство до громадян України. Але грецький текст вносить остаточну ясність: «усі хто в цій країні». Тобто усі громадяни й негромадяни, які проживають в Україні.

Це означає, що навіть ті віряни, які відносять себе до Московського патріархату, Константинополь вважає вірними ПЦУ. Що не скажеш про кліриків та єпископів УПЦ МП – з точки зору Константинополя вони після рішення від 11 жовтня 2018 року про скасування підпорядкування Київської митрополії Москві за замовчуванням належать Константинопольській Церкві. І в них є лише два канонічні шляхи: залишатися в Константинополі або перейти до ПЦУ.

У статуті чітко прописано, що ПЦУ не може мати жодної присутності за межами України. Це зворотня сторона помісності: чим більш церква національно-орієнтована, тим більш вона розвиває свої закордонні структури, як-от Румунська. І чим менш вона національно-орієнтована й по-справжньому помісна, тим менше закордонних (екстратериторіальних) структур в неї може бути. Іншими словами, помісність і національний характер церкви – це не синоніми, а радше антоніми – протилежні поняття.

ПЦУ і Константинополь

Канонічною підставою для надання Константинополем автокефалії ПЦУ стало відкликання акту від 1686 року. В результаті в Україні спочатку було відновлено Київську митрополію у складі Константинополя, а потім їй надано автокефалію. У статуті ніде не згадується про таке минуле ПЦУ, крім одного загадкового виразу у п. І.2: ПЦУ є «автокефальною, згідно з наданим їй кенотично (через самопожертву) цим статусом». В грецькому тексті немає фрази у дужках – це пояснення для українців грецького κενωτικῶς. Константинополь пожертвував залежністю від нього своєї Київської митрополії і надав їй незалежність. Очевидно, що це не просто красива фраза, а реальна ситуація, коли Константинополь не скористався нагодою, яка буває раз на тисячу років, отримати собі у підпорядкування цілу церкву – хоча українські ієрархи своїми чварами давали Константинополю масу приводів відкласти розгляд питання про незалежність ПЦУ на потім.

Вселенский Патриарх Варфоломей
Фото: 1tv.ge
Вселенский Патриарх Варфоломей

Томос і Статут

Томос і статут ухвалювалися на Фанарі одним пакетом і залишаються тісно пов‘язаними одне з одним. Наразі вони між собою узгоджені, але у статуті в принципі передбачається і можливість неузгодженості між ними – у випадку, коли статут може бути змінено. Новостворена церква має право змінювати свій статут на Помісному соборі, але такі зміни не повинні виходити за окреслені рамки. Пункт ІІ.4 статута зазначає, що усі зміни мають здійснюватися виключно в дусі томосу.

Ще вужчою передбачається можливість розбіжностей між томосом і статутом у грецькому оригіналі статута. Там, де в українському тексті стоїть «розбіжності», у грецькому – «δυσερμηνείες», тобто «розбіжності у витлумаченні» засад церковного життя. Іншими словами, грецький оригінал не передбачає навіть розбіжностей між двома документами, а лише можливість непорозумінь у їх тлумаченні. У такому разі томос має перевагу над статутом як критерій для витлумачення останнього.

Статут передбачає створення спільної комісії з представників Вселенського патріархата і ПЦУ, яка б розглядала питання статутного регулювання. Очевидно, що комісія має бути створена найближчим часом – як одна з найперших адміністративних структур нової церкви. Вона має розв’язувати питання, які не передбачені у статуті. Очевидно, що в компетенцію цієї комісії не входить тлумачити статут у дусі томоса або не допускати таких змін в статуті, які не відповідають томосу. Хоча про це не йдеться у статуті, найочевидніше, що такі питання належать до компетенції Вселенського патріарха.

Помісний собор

У статуті зазначено, що «найвищою церковною владою Православної Церкви України є зібрання кліру та мирян (Помісний собор)». Цей постулат є більш просунутий, ніж у Константинопольському проекті, де найвищою владою зазначаються предстоятель і синод церкви. Але, на відміну від Константинопольського проекту, згідно з яким «Помісний собор» мав би збиратися раз на три роки, ухвалений статут передбачає п‘ятилітні інтервали. Іншими словами, декларативно роль «Помісних соборів» у другій версії статуту (прийнятій на соборі) підвищена, але реально – звужена.

Чому я пишу «помісний собор» у лапках? Бо це невдалий переклад назви такого інституту як «зібрання кліру і мирян». У грецькому оригіналі статуту він позначений як κληρικολαϊκές συνελεύσεις. Цей інститут виник у дев’ятнадцятому столітті на Балканах. Він став прототипом парламентів у таких державах як Греція та Болгарія у період формування їх державності. Відповідно, він передбачає дуже широке залучення вірян до життя Церкви.

У дев‘ятнадцятому столітті такі зібрання стали нормою в балканських церквах. Російська церква змогла зібрати такий форум із великим запізненням – лише після зречення у 1917 році царя Миколая, який під час царювання його усіляко гальмував. Він став відомий як Помісний собор, що тривав у Москві з 1917 до 1918 року. Після цього в російській традиції усі такі форуми стали називати «помісними соборами», хоча ця назва не зовсім коректна і не передає суті «клірико-мирянських зібрань».

По зрівнянню з балканськими «зібраннями кліру та мирян», російські «помісні собори» більш стримані у залученні вірян до життя церкви і накладають на їх участь більші обмеження.

ПЦУ для своїх зібрань кліру та мирян, з одного боку, засвоїла назву з російського церковного лексикону – «помісний собор». З іншого боку, в остаточній версії статута не вказано обмежень на кількість кліриків і вірян, які можуть брати участь у цьому соборі. У першому (грецькому) варіанті статута ця кількість була обмежена по одному від кліриків та вірян (а також ченців). Можна вважати, що це позитивна риса статуту навіть у порівнянні його грецьким прототипом.

 

Фото: пресс-служба президента

Обрання митрополита Київського

Початковий грецький варіант статута передбачав наступну модель обрання предстоятеля ПЦУ: Помісний собор обирає трьох кандидатів, з яких архієрейський собор обирає предстоятеля. Нова версія статуту, ухвалена на об‘єднавчому соборі, змінила процедуру на протилежну: трьох кандидатів обирають архієреї, а з них єдиного предстоятеля обирає помісний собор.

Власне, саме за такою процедурою повинні були обирати предстоятеля і на соборі 15 грудня 2018 р., але чомусь пішли протилежним шляхом, який передбачала відкинута і не прийнята норма статута: трьох кандидатів обирали за участю вірян і духовенства, а з них архієреї обрали предстоятеля.

Архієрейський собор

Як вже було зазначено, статут ПЦУ багато у чому повторює статут Церкви Еллади – на мою думку, найбільш прогресивний серед усіх Помісних Православних Церков. Але між ними є й певні розбіжності. Наприклад, у статуті Церкви Еллади «Священний собор ієрархії» проголошено найвищою владою цієї церкви. У грецькому варіанті статута ПЦУ така норма також була запропонована (на додаток до архієерейського собору найвищою владою чомусь було також проголошено Київського митрополита), але вона не увійшла до остаточної версії статуту. Як ми вже зазначали, вище за архієрейський собор тут поставлено Помісний собор. Це положення є більш прогресивним, ніж навіть у статуті Церкви Еллади.

Перелік повноважень «священного синоду ієрархії» ПЦУ і Церкви Еллади співпадає (розділи 4 і 2 відповідно; примітно, що співпадає і назва цього інститута в грецьких версіях обох документів) і включає майже все. По суті, це найголовніший орган церковного управління. Як і в Церкві Еллади, роль Київського митрополита більше схожа в ньому на роль спікера у парламенті – модерування дискусії.

Річний синод

Головна філософія статуту ПЦУ – соборноправність. Ця філософія визначає і функціональність так званого «річного священного синоду». В українській версії статута в дужках надано пояснюючу назву цього органу: «постійний синод». Ця назва відповідає аналогічному органу в статуті Церкви Еллади: «постійний священний синод». Вона звучить подібно і до назви аналогічного органа в російській церковній традиції. Але у випадку ПЦУ логіка «постійного синоду» знову ближча до елладської, аніж російської церкви.

В одному зі своїх досліджень я зробив припущення, що інститут постійного синоду в російській традиції, як він сформувався у синодальний період і зміцнів у радянську добу, є сурогатом соборності, оскільки лише наполовину – у своїй змінній частині – репрезентує церкву. Саме таким сурогатом він залишався і в Київському патріархаті, який повністю копіював російські інститути соборності.

У новоствореній церкві «постійний синод» є повноцінним соборним органом, оскільки він, по-перше, працює на основі ротації. Він оновлюється повністю раз на рік, у дві черги – через що й називається у статуті «річним». По-друге, він не замінює собою архієрейський собор, а виконує більше виконавчу роль при ньому.

Щоправда, статут передбачає перехідний період, під час якого у «постійному синоді» буде залишатися незмінна частина з трьох членів, які представлятимуть три українські церкви, що влилися у нову структуру: УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ МП. Йдеться про бувших митрополитів Київських Філарета і Макарія, а також митрополита Вінницького Симеона. Ці три члени абсолютно рівні між собою і з іншими членами синоду. Єдина їх відмінність – вони залишаються незмінно у синоді. Будь-які спроби колишнього митрополита Київського Філарета виступати у якості патріарха не відповідають статуту, рішенням Об’єднавчого собору і є неканонічними.

Наостанок ще одна цікава деталь – посада генерального секретаря Синоду. У радянській системі ця посада була політично дуже важливою і належала лише впливовим архієреям. У новому статуті вона більш технічна і зарезервована для священника. Цей священник є також секретарем архієрейського собору. Ця деталь підсилює соборний характер і синоду і собору.

Обрання єпископів

В сучасній російській традиції, якій у цьому і деяких інших питаннях повністю відповідав і Київський патріархат, обрання єпископів подібне до залучення нових членів до англійського клубу: туди можна потрапити виключно на запрошення від членів клуба – зазвичай провідних і зазвичай внаслідок кулуарного обговорення. І в теперішній РПЦ, і в Київському патріархаті запрошення залежить виключно від патріарха.

Фото: пресс-служба президента

У новому статуті передбачена менш кулуарна і більш незалежна від особистих вподобань предстоятеля процедура. Вона розділена на два, а точніше – на три етапи:

– Нульовий етап передбачає формування списку кандидатів на архієрейство. Це є практика Церкви Еллади, де існують такі списки. Ці списки оприлюднюються, і кожен член церкви може висловити свої зауваження щодо окремих кандидатів. Це дозволяє відсіювати одіозних кандидатів і робить процедуру обрання єпископів більш прозорою.

– На першому етапі «постійний синод» має рейтингове голосування і висуває від одного до трьох кандидатів, які набрали найбільшу кількість голосів.

– Третій етап – на тому самому засіданні синоду з цих кандидатів обирають одного.

У початковій версії статута, прийнятій у якості проекта у Константинополі, передбачалося, що всі кандидати обов’язково мають пройти через публічний список. Але на етапі обговорення у комісії в Києві цю норму було змінено. У новій версії статуту на додаток до списку, своїх кандидатів можуть пропонувати предстоятель і члени синоду. Це є повернення до практики англійського клубу і відступ від більш прозорої процедури Церкви Еллади.

Загальна оцінка

Статут нової української церкви є, без сумнівів, прогресивним – він на дві голови вищий за статути усіх українських церков, які існували до створення ПЦУ. При цьому слід зазначити, що на етапі обговорення цього статуту на комісії в Київі деякі представники цих церков спромоглися повернути до нього окремі старі імперсько-радянські норми. Також існує небезпека перегляду цього статуту вже найближчим часом. Це може бути спроба влаштувати ще більш радикальну ревізію статуту і його переорієнтації з норм соборності і прозорості на старі норми іерархійності і влади однієї людини.

Фото: пресс-служба президента

Більш докладно про становлення інститутів автокефалії та соборності у Православ’ї можна дізнатися у щойно надрукованій книзі автора «Риштовання Церкви»: https://duh-i-litera.com/bookstore/rushtovannja-cerkvy

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter