ГоловнаСуспільствоЖиття

Уберегти від інтернату

Все життя Тетяни і Анатолія обертається навколо Вані. Їх не пов'язують родинні стосунки. Просто рік тому чоловік з дружиною вирішили: у них є сили, щоб вберегти чужих дітей від життя в інтернаті. Зібрали документи, пройшли навчання і стали патронатними вихователями.

Фото: Макс Требухов

Вані майже рік: невпевнені перші кроки, вісім зубів, ямочки на щоках, примружене око - вроджена особливість, яка, однак, робить його ще милішим.

Він вміє все робити інакше, ніж більшість дітей: повзає виключно назад, більшу частину часу не капризує і постійно вимагає їсти: картоплю, хліб, банани і печиво.

Ваня - четверта дитина в родині, але у рідному домі йому були не раді. Довгий час він недоїдав, потім опинився в лікарні зовсім один - мама перестала цікавитися його життям. На той час, у свої вісім місяців, він важив сім кілограм.

Поки Ваня жив у лікарні, він звик, що на його плач ніхто не реагує. Тому засинав швидко і спав на спині - так, як поклали. З лікарні Ваня мав би переїхати в інтернат і вже там чекати рішення щодо свого майбутнього: чи виправиться мама, чи її позбавлять батьківських прав, що дасть шанс знайти нову родину, чи встановити статус не вдасться і він залишиться в інтернаті надовго.

Одного дня в лікарню до Вані приїхали Анатолій та Тетяна. Вони посадили його у свою стареньку машину і повезли до себе додому: великий будинок з садом і городом, качками і курами та собакою Беллою. У Вані з собою був один пакетик: шапочка, кілька майок і труси, одна тепла кофта, штани.

Фото: Макс Требухов

Тетяна і Анатолій витягнули з горища ліжко, у якому спали ще їх діти, взяли підгузки у соціальному центрі, друзі принесли маніж, а донька - віддала речі, з яких виріс їх онук. Так у Вані з’явився новий тимчасовий дім.

Все життя Тетяни і Анатолія тепер обертається навколо Вані. Насправді, вони йому не мама і не тато, їх не пов'язують родинні стосунки. Ще три місяці тому вони взагалі нічого не знали про нього. Просто рік тому чоловік з дружиною вирішили: у них є сили, щоб вберегти чужих дітей від життя в інтернаті. Вони зібрали документи, пройшли навчання і стали патронатними вихователями.

Гроші є, кандидатів нема

Патронат з’явився в Україні в 2009 році - тоді спеціально підготовлені родини у Києві, Білій Церкві та Броварах за підтримки громадської організації почали у своїх будинках надавати допомогу дітям, які опинилися у складних обставинах, щоб не дати їм потрапити в притулок чи інтернат.

У 2017 році закон легалізував послугу патронату і передбачив бюджетні гроші на її розвиток.

Фото: Макс Требухов

Зараз у патронатну сім'ю влаштовуються діти, від яких відмовилися в пологовому, над якими знущалися біологічні батьки, які пережили насилля, залишилися наодинці через хворобу рідних, а також неповнолітні вагітні. В одній патронатній родині всі діти мають бути біологічними братиками-сестричками або раніше виховуватися в одній родині. Кожна дитина може бути під патронатом максимум шість місяців, а в середньому - три. Поки вона живе у вихователя, соцпрацівники мають шукати їй постійну сім’ю - або працювати з рідними батьками, щоб повернути дитину їм, або підібрати нову прийомну родину чи батьків-усиновлювачів. Якщо у сімейну форму дитину влаштувати не вдасться, то вона може потрапити в інтернат, але це радше виняток, ніж закономірність. Усього за час існування послуга патронату надавалася 300 дітям, більшість з яких були у віці до 3 років.

За законом, у патронатній сім’ї працюють разом вихователь та його помічник - дружина, чоловік, мати, брат. Вихователь не має суміщати допомогу дітям з іншою роботою, тому щомісяця він отримує зарплату у п’ять прожиткових мінімумів (зараз майже 9 тисяч гривень) за одну дитину. Додаткові 10% виплачуються за кожного наступного вихованця, або якщо той має інвалідність чи важкі захворювання. Однак, незалежно від кількості дітей в родині та їх діагнозів, максимальна зарплата вихователя може бути 5 прожиткових мінімумів + 50% - зараз це сума у 13000 гривень. На утримання кожної дитини держава виділяє по два прожиткові мінімуми - 2-3 тисячі гривень на місяць.

Фото: Макс Требухов

Поява патронату з закладеними на нього нехай і невеликими, але державними коштами, стала визначальною подією для тих, хто розуміє, наскільки важко розвивати сімейні форми виховання у країні, де люблять інтернатні стіни. Влітку 2018 року Україна ухвалила стратегію реформування інтернатної системи, за якою до 2026-го інтернати мають зникнути. Це означає, що держава проголосила курс на розвиток сімейних форм виховання: життя дитини в родинному колі, ближче до біологічної родини. 

Сьогодні понад 100 тисяч дітей продовжують виховуватися в державних закладах - інтернатах, дитячих будинках, при цьому лише 8% з них є сиротами. З 2020 року державою накладений мораторій на розміщення дітей у будинки дитини. Щоправда досі сімейних форм більше не стало, так само, як і не посилилася їх державна підтримка.

Лариса Стрига
Фото: Управління праці та соціального захисту населення Уманської міської ради
Лариса Стрига

Менеджерка проекту “Сімейний патронат” благодійної організації “Партнерство кожній дитині” Лариса Стрига від початку розвиває патронат в Україні. “Саме про таких чудових патронатних вихователів, які є у нас зараз, я і мріяла. Але я не думала, що їх буде так мало”, - резюмує останні майже десять років роботи Стрига.

Сьогодні на всю Україну працює 56 патронатних вихователя в 13 областях. Є й ті області, де, за словами місцевих чиновників, “кандидатів немає”, попри те, що гроші на патронат - є: на Закарпатті, у Чернівецькій, Хмельницькій, Рівненській, Тернопільській, Луганській областях. На Дніпропетровщині та Волині зараз працює лише по одній патронатній родині.

  • Система інституційного догляду на місцях зрозуміла і звична. Відправили дитину в інтернат - і ніяких обов'язків. Центри соціальних служб довго працювали з кризовими сім’ями, яким можна сказати: “ми знаємо, як треба жити і виховувати дітей”. Патронат став для них викликом, бо зобов'язав говорити із самодостатніми сім'ями, гарантувати їм фінансову і психологічну підтримку. Дехто взагалі розглядає патронатних вихователей як загрозу, бо вони - люди ззовні, які в інтересах дитини можуть ставити місцевій владі незручні питання, - говорить Лариса Стрига.

У Чернігівській області перші патронатні вихователі почали навчання рік тому. Зараз їх працює п’ятеро. Ще двоє готуються розпочати патронат у самому Чернігові.

  • Патронат - дуже зручна форма влаштування дитини, особливо в районі. Вилучили ми її, нам не треба домовлятися з лікарнею, реабілітаційним центром чи притулком, далеко везти дитину - одразу передаємо навченим вихователям. Ще й дитину не травмуємо, - говорить директор обласного центру Соціальних служб Чернігова Алла Кот.

  • Кандидатів справді мало, бо до них є вимоги - необхідність досвіду виховання дітей, відсутність власних маленьких дітей (хоча ці вимоги, наскільки я знаю, скоро спростять). Головна причина - те, що сама форма патронату ще не дуже розвинута: на жаль, на інші форми влаштування дітей - опіка, усиновлення, дитячі будинки сімейного типу, звернень більше, - погоджується психолог Центру Наталя Хатнюк.

Фото: Макс Требухов

Лариса Стрига визнає всі недосконалості патронату і намагається придумати, як зробити так, щоб вихователям вистачало грошей і вони надходили вчасно, щоб всім родинам надавали субсидії хоча б на зимовий період.

  • Сьогодні патронат - це все ж таки більше справа ентузіастів. Ті вихователі, які зрозуміли, що не лише на них, а й на громаді лежить відповідальність за дитину, також вчаться вимагати у місцевої влади допомоги. Одній виховательці передали дитину, у якої залишилися три зуби після побиття рідними батьками. Вона взяла рахунок від стоматолога, пішла в сільраду і до голови адміністрації зі словами: “Скільки грошей ви готові мені дати за те, що допустили дитину до такого стану?” Буває, що на лікування дитини гроші виділяє наша організація. Зараз в Києві під патронатом перебуває 13-річна дитина, яка ні дня не вчилася, і яку забрали після 9 місяців психлікарні з купою діагнозів, включно з втратою зору: дитина не ходила в окулярах, при тому що вони були замкнуті в сейфі. Всі ці випадки нас кожного дня переконують, що для нашої справи треба мати додатковий ресурс, треба ще вдосконалити послугу.

Насправді Стрига більше за все боїться не того, що патронат вдосконалити не вдасться - у неї, навпаки, є конкретний план, і вона впевнена - все спрацює вже найближчим часом. Її лякає пасивність місцевого керівництва і соціальних працівників.

  • Я мрію, щоб громада довірилася послузі патронату і створила у себе хоч би одну сім'ю. Тоді я буду впевнена, що це оцінять, а я не виглядатиму як людина, як десь в Києві скуштувала смачну цукерку і всім тепер розповідає про неї в теорії. Я хочу, щоб ми самі брали відповідальність за дітей поруч з нами. Щоб ми знали, що от вони, діти-сироти - ходять разом з нашими в садочки і школи. Щоб ми не закривали їх більше в закладах, а знали: ми можемо їм допомогти.

“Потрібна любов”

У Тетяни на столі борщ, котлети, печеня і салат. Важко уявити, як вона встигає все по господарству, особливо з того часу, як у їх з Анатолієм родині з’явився Ваня. Але Тетяна так звикла: все життя працювала вчителькою в Прилуках - повна хата гостей, а чоловік часто був у відрядженнях - доводилося залишатися одній. Удвох подружжя виховало сина і доньку. Третю дитину думали всиновити, але все відкладали. Зараз і Тетяна, і Анатолій на пенсії: мають город, сад, чимале господарство з качками, курками, кролями. Два роки тому у них народився другий онук.

Фото: Макс Требухов

Донька Тетяни працює в Центрі соціальних служб, який два роки тому захотів підготувати перших в районі патронатних вихователей.

  • Подзвонила донька: “Мама, ви ж завжди хотіли всиновити когось, але у вас уже вік такий - не вийде. Давайте будете патронатними вихователями? Це така соціальна послуга для знедолених дітей". Я прийшла додому, сказала Толі і замовкла, не вмовляла його.

  • А я і не здивувався, тільки запитав: “А ми потягнемо?”, - згадує і сміється Анатолій.

  • Отак ми за тиждень погодилися. Потім ще місяць збирали документи, а потім почалися заняття.

Перш ніж отримати висновок, який дозволить стати патронатною родиною, потрібно не лише зібрати документи, а й пройти 12 занять повного дня, включно з психологічною і домедичною підготовками та виїздними консультаціями у власному будинку. Під час занять вихователів застерігають - не прив’язуватися до дитини, інакше неодмінне розлучення з нею може бути важким; не варто дозволяти вихованцям називати себе мамою чи татом - краще на ім’я.

“Нас ніби розвідників готували. Але жодного разу не було бажання кинути: все ж таки треба вчитися - потім ти несеш повну відповідальність за дітей”, - говорить Тетяна.

Фото: Макс Требухов

У новій тимчасовій родині Ваню називають сонечком. Він став першим, кого служба направила до Тетяни на виховання. Сестричці і братику Вані пощастило менше - поки вони в інтернаті. Перші кілька місяців виплати на дитину та зарплата Тетяни затримувалися, тому подружжю доводилося витрачати свою пенсію. Дитячі речі зібрали друзі родини і донька. Але основні витрати були на ліки - економити не стали.

Тетяна і Анатолій безперестанку розповідають про Ваню: що любить, чого навчився, яким був. Вони не нарікають: про те, що фактично вся їх зарплата йде на дитину і те, що родина залишилася без субсидії, а тому для економії опалює великий будинок не газом, а грубкою, вони згадують лише після довгих розпитувань.

Фото: Макс Требухов

  • Ясно, що держава в програші з патронатом не буде. Але не це головне, - відмахується Анатолій і йде підкидати дрова.

  • Не це. Жалко просто цих дітей, - підтримує Тетяна. - В інтернат я його не віддам, не для того його нам передали. Головне - що в цей період ми дали йому сімейне тепло. Всі знайомі нас підтримали, бо точно знають, що це важлива справа, хоч може і самі б не ризикнули. І Ваня нам багато дав: друзі кажуть, що у мене в очах промінчики сонця. Звісно. Я не маю право здатися, бо знаю, що можу зробити життя хоча б однієї дитини краще.

Тетяна годує Ваню картоплею з м’ясом: він спокійно сидить у неї на руках і набиває повні щоки їжі. За два місяці у нього стало на чотири зуби більше, з’явилися всі щеплення, тепер він не боїться купатися і вміє перевертатися на живіт. Тетяна вкладає Ваню спати, поруч стрибає собака Белла. Хлопчик засинає швидко, а Тетяна і Анатолій нарешті йдуть на кухню пообідати.

  • Кожного вихователя своє турбує. Хтось переживає, як дитину відпустити, хтось боїться контакту з біологічними батьками. А я от десь там глибоко боюся, аби з ним нічого не сталося, - звертається до Анатолія Тетяна.

  • Всі переживають, як інакше. Але секрет у патронаті один - просто потрібна любов і небайдужість. Інше якось саме докладається.

    Фото: Макс Требухов

Маргарита Тулуп Маргарита Тулуп , Журналистка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter