ГоловнаСуспільствоЖиття

"Сьогодні школа добре вчить імітації"

Розмова про будь-яку реформу рано чи пізно впирається в тему реформи освіти. Ніякі чудові інституції та механізми не зможуть працювати чесно і ефективно, якщо критична маса людей в суспільстві не буде сповідувати такі ж чудові ідеали та цінності. Якими будуть наступні покоління українців? Якими навичками вони мають володіти, аби бути успішними у майбутньому? Чи навчаться вони тому, чого не вміємо ми - довірі, терпінню, повазі один до одного? Про все це - в інтерв'ю з Вікторією Бриндзою, магістром соціології, учасницею Несторівської групи, викладачкою критичного мислення в Українському католицькому університеті.

Вікторія Бриндза
Фото: Твоє Місто
Вікторія Бриндза

Зараз багато батьків намагаються відкласти момент, коли дитина зіштовхнеться з чужим і, можливо, не дуже дружнім середовищем - зокрема, якомога довше не віддають дитину в садочок, шукають особливі та комфортні початкові школи. Інші ж, навпаки, вважають, що дитині варто набувати навичок адаптації ще з пісочниці. На вашу думку, який з підходів є більш розумним?

Можна рухатися в різних напрямках: намагатися захистити дитину від стресу чи навпаки, дозволити їй з малечку вчитися давати собі з ним раду, і, відповідно, мати різні наслідки. Але є дещо важливе: для того, щоб розвиватися, дитині, та й дорослому, зрештою, необхідно відчувати безпеку, знати, що оточення не вороже. Безпека дозволяє розвивати впевненість в собі і здатність до подальшого ефективного сприйняття інформації, знань. А якщо світ ворожий, то ментальні сили людини будуть сконцентровані на пошуках безпеки.

Якщо, наприклад, в родині є агресивний алкоголік, діти з маленького віку вчаться розуміти, коли безпечно взаємодіяти з цією людиною. Навпаки, в безпечному, дружньому середовищі навичка зчитувати потенційну небезпеку слабо розвивається.

Отже, відповідь на ваше запитання залежить від того, що ми очікуємо від дитини. Чи ми хочемо, щоб дитина дала собі раду в жорстокому світі? Щоб вона могла одразу відчути небезпеку? Чи ми б хотіли, щоб дитина могла взаємодіяти у високорозвиненому світі, де панує довіра?

В нашому суспільстві, що цікаво, ці дві парадигми існують одночасно. Нам треба долати і примітивні виклики, пов’язані з життям, умовно кажучи, у варварському суспільстві. І, разом з тим, вміти розумітися із розвиненим світом - суспільствами, які передбачають довіру і взаємодію на “високих обертах”. Тому в кожній родині, напевне, буде своя формула, де занурити дитину в складне середовище, а де дати їй подушку безпеки.

Фото: Макс Требухов

Що ви вибрали для себе?

Моя дитина з 4-х років ходила в український комунальний садок. За рік ми поїхали до Австралії (Вікторія з родиною тимчасово живе в Австралії - Авт.) і вона пішла в австралійський садок. Було дуже цікаво спостерігати за змінами. В Україні на дитячих майданчиках вона завжди пильнувала свої іграшки, сканувала ситуацію, дивилася, чи ніхто не підійде їх забирати чи проявляти агресію. А коли прожила певний час за кордоном, ця риса відпала. І навіть з‘явився трошки перекос - їй було байдуже, що з її речима.

В Австралії діти на майданчиках не відбирають одне в одного іграшки?

Не відбирають. Якщо намагаються, то батьки миттєво втручаються. Тут навіть незнайомі собки один на одного не гавкають і якщо спущені з повідка, не гризуться між собою. Це для мене було дуже дивно. 

У повної відкритості і беззастережій довірі також є недоліки. Наприклад, в тій самій Австралії за останні 5 років погіршилася картина ментального здоров’я дітей і підлітків. Тобто поява труднощів в житті може сприйматися як щось таке, що неможливо подолати, і викликати сильний стрес. Тоді як ті люди, які з дитинства вчилися долати труднощі і бачили різні загрозливі ситуаціії, легше впораються з труднощами і потім.

Візьмемо приклад Ілона Маска з його 5 дітьми. Сам він зростав в дуже непростих умовах, натомість його діти навряд зіштовхнуться з такими складнощами. Він говорить про те, хотів би якимось чином стимулювати стресс для дітей, щоб вони були не зовсім розслаблені, щоб вони вчились давати собі раду. Це непросто, тому що ми не хочемо для своїх дітей страждань. Але ми маємо визначити, в який момент дозволити дитині впасти, а в який момент її треба підтримати, зловити і не дати травмуватися.

Також, не маючи проблем в дитинстві, ми можемо в дорослому віці перестати цінувати безпеку. Це, наприклад, ми зараз помічаємо при взаємодії з розвиненими країнами. Коли ми, як країна, говоримо про серйозну загрозу з боку Росії, наприклад, західні країни можуть недооцінювати рівень цієї загрози і вважати, що в будь-який момент можна порозумітися за допомогою діалогу. Тоді як ми знаємо з власного досвіду, що інколи діалог не спрацьовує. Розвинені країни можуть такого досвіду у близькому минулому вже не мати.

Родина перечікує у підвалі будинку вибухи боєприпасів після пожежі на артилерійських скаладах у Сватово
Фото: Макс Левин
Родина перечікує у підвалі будинку вибухи боєприпасів після пожежі на артилерійських скаладах у Сватово

Як вам здається, наскільки взагалі українські батьки готові до того, щоб виховувати в своїх дітях довіру до світу і готовність співпрацювати з незнайомцями?

Потрібно розглядати два аспекти - готовність і спроможність. Бо готовність, можливо, є - не у всіх, і навіть не у більшості, але у певної критичної маси ця готовність може спостерігатися.

Але справа в тому, що це не завжди питання нашого бажання.

Цінності мають свою ієрархію. І якщо ми змушені дбати про своє виживання, про свою безпеку, то нам може бути складно довіряти, може просто не бути спроможності довіряти. Для більшості українського суспільства, як показують дослідження, поки що характерні цінності виживання. А вони передбачають недовіру як первинний спосіб взаємодії.

Чи можемо ми, будучи такими, починати виховувати довіру в дітях?

Складне питання. Я вірю, що можемо. Я користуюся формулою - припускати довіру як спосіб взаємодії, але при першому її порушенні з боку іншого - вмикати захист. Поки наш оппонент не проявить довіру у відповідь. Тоді знову довіряти. Я думаю, що це єдиний вихід. Тому що ми, напевно, ще довго не зможемо продемонструвати іншу картину цінностей. Вони міняються дуже повільно. Ми маємо розуміти, чому ми так поводимося, чому сваримося, звинувачуємо один одного, чому ми постійно в напруженні. За цим колючим фасадом можна і варто розгледіти вразливого співрозмовника, який, ймовірно, теж шукає довіри і безпеки, але не може на неї наважитися. І, можливо, саме батьки стануть піонерами в довірі через взаємодію з дітьми і через переосмислення своїх наявних когнітивних звичок.

Вікторія Бриндза
Фото: facebook/Taras Byk
Вікторія Бриндза

Батьки мають більше значення для виховання в дитині довіри до світу, ніж школа?

Думаю, що ці чинники мають схожу силу. До певного віку, звичайно, родина є важливішою. Далі вступає в силу школа. В молодших класах в дитини ще не розвинена критичність сприйняття і вона активно поглинає те, що бачить і чує у школі, засвоює спосіб взаємодії, який бачить навколо, як норму. Потім важливішим стає оточення і однолітки, а також ті, кого діти самі обирають собі за авторитетів. Всі чинники впливають на формування цінностей - і школа, і родина, і оточення, медіа в широкому розумінні цього терміну. Для людей, що вважають себе віруючими - це також церква.

В певний певний я момент зрозуміла, що мої цінності також є пострадянськими, хоча я вважала, що вони європейські. Наприклад, я хочу дитині закладати якісь нові речі і спостерігаю, як моя ціннісна інерція пручається. Це дуже цікаво.

Наприклад?

Наприклад, я інерційно питаю в дитини: “Ну хто так робить?!”. Але в цій фразі ховається уявлення про те, що якщо ніхто так не робить, то вона не має права так робити. Або коли він щось накоїв, запитувала: “Чому ти так зробив?” замість того, аби пояснити, чому це небезпечно і як би треба було зробити. Те саме стосується, наприклад, заклику “поводитися, як слід” без пояснення, а як слід. Ну і базове питання - що означає поводитися добре? Не привертати увагу? Сидіти тихо? Підпорядковуватися старшим? Ці фрази ми не осмислюємо, ми знаємо їх зі свого дитинства і інерційно повторюємо. Батьківство дає змогу такі речі помічати і переосмислювати. Це тестовий майданчик для формування цінностей - в першу чергу не в дитині, в собі. А дитина вже буде цінності наслідувати за батьками.

Сучасні діти дійсно багато в чому відрізняються від нашого покоління в їх віці. От наприклад, якщо дитина шкільного віку взагалі не хоче і не говорить з тими, з ким їй не хочеться говорити - це є проявом її свободи? З одного боку, ніби це дуже круто, а з іншого - заважає життю в соціумі.

Тут є два аспекти свободи. Одна річ - не допустити обмеження власної свободи з боку інших. Інша річ - не обмежувати свободу інших. Якщо з дитиною хтось вітається чи прощається, то від дитини очікують поваги у відповідь, щоб не порушити гідність тих, хто до неї звернувся.

Фото: Макс Левин
Оскільки українські діти менше часу, ніж дорослі, жили в умовах несвободи, ми можемо повчитися у них дбати про свою свободу і захищати її: сказати, що я втомлена, коли я потребую відпочинку чи вже не хочу спілкуватися, обмежити втручання у приватний простір.

Але разом з тим, у суспільстві потрібно взаємодіяти. Ми відходимо від одних правил взаємодії, переходимо до інших, які ми до кінця ще не продумали і не визначили. Для нас новим є, наприклад, концепт гідності, коли жодну людину не можна принизити чи порушити її гідність. Що це означає? Що вчитель та й батьки не можуть накричати на дитину, вдарити її. Не можуть завдавати емоційного насилля - цей термін ще дуже слабо зрозумілий для українського суспільства.

“Ти що, сліпий? Не бачиш, куди йдеш?” - це ж ніби всі батьки так кажуть. Нам складно прийняти, що дитина – це теж людина, яка має гідність, що принижуючи її, ми пригнічуємо її волю, змушуємо підпорядковуватися, тому що нам так легше, коли дитина чітко виконує наші вказівки. Важливо прийняти, що дитина народжується особистістю, а не стає особистістю в процесі навчання і виховання, як нас переконували у дитинстві. І стосунки з нею потрібно будувати як з особистістю, а не “роби, як я сказала, і не вигадуй”. Це не означає, що потрібно дитині все дозволяти. Ні, звісно, дитина не може приймати сама всі рішення. Потрібно виходити з того, що у дитини є воля і гідність.

Фото: Катя Селезнева

Вам не здається, що сьогодні бути батьками набагато складніше, ніж 30 років тому? Незважаючи на те, що в нас є багаторазові підгузки і пралки.

У чомусь важче, тому що раніше була одна лінія, одна концепція і ніхто не ставив її під сумнів. Або дотримуєшся, або не виживаєш. Можливо, менше люди замислювалися над складними питаннями. Не будували стосунків з дітьми, а стосунки – це непросто. Навіть для розвинених країн цей досвід відносно новий. Але в розвиненому світі можна покластися на інституції, на систему освіти - в яку б школу ви дитину не віддали, система не буде її пригноблювати чи ламати її волю. Тоді як в Україні такої впевненості поки ще нема. Можливо, це те, що лякає батьків найбільше. 

З одного боку дитячий садочок і медицина – це суспільні блага для батьків, але з іншого - не довіряючи цим системам, ми змушені витрачати додаткові зусилля, захищаючи дитину від них. Тобто вони ніби мають полегшувати життя, а виходить так, що деколи ускладнюють.

Те, що я би хотіла для українських батьків, - щоб ми розуміли комплексність наших викликів. Тобто, з одного боку перед нами стоять виклики, пов’язані з безпекою і з недовірою, з іншого - виклики, з якими просто не впоратись, не маючи довіри. Коли це розумієш, то вже трошки легше давати тому раду. Можна балансувати і розуміти, що в цей момент, наприклад, потрібно побачити в співрозмовнику травмовану людину, яка кричить не через те, що вона зла чи погана, а через те, що в неї дуже високий рівень загроженості. Кожна людина взаємодіє через призму загального рівня загроженості. Це розуміня мало б давати нам трошки більше терпіння одне до одного.

Чи відомо, з яким набором цінностей вийдуть зі школи сьогоднішні старшокласники?

Сьогодні на молодь впливає багато чинників окрім самої школи: війна, Майдан, внутрішні переселення, трудова міграція батьків. Разом з тим, ми живемо у час сильних глобальних змін - епоха пост-правди, зовсім інше ставлення до приватності, роботизація і нові етичні виклики, пов’язані з цим. І набагато більше рішень доводиться приймати молодим людям щодня. Тобто, більше, ніж потрібно було приймати їх батькам в їх віці. Тому, думаю, в них мав би бути добрий рівень життєзарадності (те, що англійською resilience), адаптивності і гнучкості. Це з позитиву.

Фото: Валентина Ростовікова

З негативу - все ж таки після пострадянської української школи ще лишається цінність дистанції влади, схильність до вертикальної взаємодії - тобто коли ми підпорядковуємся авторитетам. Також є певна несамостійність мислення - орієнтація на шаблони, догми і патерналізм.

Нова українська школа мала б розвивати в дітях самостійність і критичність мислення, а також вміння давати собі раду. Але поки реформа ще не набула імплементаційної фази, з цим складно. Старшокласники закінчують школу з розумінням, що школа - обов’язкова річ, але вони не дуже розуміють, для чого вона потрібна. І тут є ризик, що дитина може сформувати уявлення, що треба щось робити просто через те, що треба. І неважливо, навіщо.

Сьогодні школа добре вчить імітації. Якщо в молодших класах це допустимо, до в середній та старшій школі, а тим більше в університеті, це шкодить цілому суспільству, адже потім, вже дорослими люди імітують роботу, відповідальність та зрештою і щастя. 10 років діти закарбовують звичку зчитувати очікування вчителя, ще довше - очікування батьків. Для того, аби вижити (або просто не надто постраждати ) їм потрібно розуміти, що від них хочуть, і це виконувати. Натомість, мало уваги приділяється навчанню і розумінню, чого ж хочуть вони самі.

Вчителі розгублені, батьки - не довіряють школі, державі, вчителі не довіряють органам управління освіти і батькам. В такій взаємодії складно говорити про педагогіку партнерства в тому обсязі, який декларує Нова українська школа. Хоча те, що вона це декларує, це вже дуже-дуже великий поступ. 

Я би дуже хотіла, щоб Нова українська школа мала успіх. Вона відкриває до цього повністю закриту систему освіти, орієнтовану на відтворення слухняного трудового ресурсу, потрібного тоталітарній державі. Міністерство нарешті перестане бути головою, яка всім керує, а стане втілювачем, виконавцем. Будуть міцнішати низові ініціативи, які матимуть вплив на школу. Я думаю, ще якийсь час все за інерцією триватиме так, як було, бо батьки досі ставляться до школи як до дозвільної структури, від якої треба відкуповуватися.

Фото: Макс Требухов

І вчителі досі налаштовані робити так, як каже управління освіти.

Так. Але я намагаюсь дотримуватися своєї ж поради - в думках па’мятаю, чому вчителі так чинять. Я розумію, що є певний тиск на них з боку управлінь освіти та керівництва шкіл, і вони мають цей тиск витримувати, аби вижити. Я сподіваюся, що втілюючи нову концепцію, вчителі будуть вчитися разом із цими малими дітьми. Разом мають вчитися самостійному мисленню, вмінню будувати партнерські стосунки - і з органами управління, і з батьками. Вчитися гідності. Не дозволяти собою маніпулювати, принижувати себе.

Ви думаєте, можна виховати гідність в дорослому?

Думаю, що вік - це не критично. Критичним є наявність безпеки. Якщо у вчителів є змога хоч трошечки унезалежнитись від виживання в цій системі освіти, то може йтися про гідність. Бо якщо людина дуже залежна від системи - чи не звільнять, не додадуть 10 гривень до зарплати - це її обмежує в діях.

Додати вчителю відчуття безпеки можуть додаткові джерела заробітку. Англійська мова, додаткові компетенції - щоб людина знала, що в неї є ще якісь можливості, наприклад, конкурентність поза межами України. Це дасть відчуття захищеності.

Фото: Маркіян Лисейко

В мене ще є питання на іншу тему - розпочався сезон передвиборчої соціології. Розкажіть як соціолог та викладач критичного мислення, яким чином можна відрізнити замовні рейтинги від справжніх?

Завжди дивіться на методологію. Як збирали дані, як обробляли. Якщо написано просто "Більшість українців підтримують ..." - без жодних пояснень, що це за більшість, кого питали, коли, яким методом, то не поспішайте цей висновок приймати. Звертайте увагу, чи в запитанні були різні варіанти відповіді, чи тільки один. Як саме воно було поставлене. Чи згадано, наприклад, відсоток тих, хто відмовився відповідати. Окрім того, важливо порівнювати різні дані.

Ця тема тісно пов’язана з якістю освіти, існуванням професійних стандартів та тієї ж безпеки. Це важко подолати, бо спокуси великі: якщо за замовний рейтинг платять набагато більше, ніж можна заробити чесною працею. Інколи це не просто спокуса, це різниця між виживанням і життям.

Вікторія ГерасимчукВікторія Герасимчук, журналістка, заступник головного редактора
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter