ГоловнаСуспільствоЖиття

Зраджені, але горді

Гімн України у виконанні маленької частки курсантів Військово-морського ліцею та Академії ВМС у Севастополі торік став хітом YouTube. Десяток юнаків під час заміни державних прапорів на триколори окупантів, дивлячись в лице ворога, затягнули «Ще не вмерла Україна…». Вони продемонстрували сильній агресивній державі, що вона може не все. Заспівали і назавжди залишили Крим.

Рік по тому в розмові з LB.ua один із ліцеїстів (ім'я хлопець просив не називати) розповів подробиці того дня. А також про настрої, що ширилися у Криму напередодні анексії півострова. Зараз він, як і більшість тих, хто тоді заспівав гімн разом із ним, учиться на факультеті ВМС Одеської національної морської академії.

Далі – пряма мова.

Фото: www.azglobus.net

Поява «зелених чоловічків»

Крим на події осені 2013-го року - масові протести через не підписання Асоціаціїї з Євросоюзом, котрі після кривавих розгонів переросли в Революцію Гідності – відреагував спалахом справжньої ненависті до подій в Києві. І те, що протест в Україні мав не політичний, а національний характер, на мою думку, тільки додало агресії. Хоча якихось суттєвих проявів вона не мала. Проросійські мітинги та акції не носили масштабного характеру. А отже не могли призвести до чогось страшного.

Але люди швидко перетворилися на жертв російської пропаганди. В Києві ще не встигли справити жалобу за «Небеснею Сотнею», а півостровом вже ширилася паніка, викликана чутками про міфічних бандерівців, які знищують російськомовних громадян, навіть українців за походженням. З кожною годиною ситуація дедалі напружувалася.

23 лютого, ближче до обіду, в Севастополі з’явилися автобуси з гучномовцями, які агітували місцевих жителів виходити ввечері на площу Нахімова і продемонструвати своє невдоволення «переворотом» та «київською хунтою». В той же день на вулиці вийшли молодики с колорадськими стрічками – «Народна дружина Севастополя». Вони переконували мешканців, що Правий Сектор вже в Криму.

На мітинг прийшла п’яна юрба з триколорами, стягами СРСР, Андріївськими прапорами Чорноморського флоту. Зі сцени оратор закликав дати опір Україні та об’єднатися для протидії «фашистам». Тоді ж Севастополь оголосив про «відокремлення» від України, створення самоврядування і власних правоохоронних органів. Слід зазначити, що місцева міліція ледь не одразу перейшла під крило самопроголошеної на «віче» севастопольської влади.

Фото: EPA/UPG

Вже наприкінці дня на виїзді з Севастополя були встановлені протитанкові їжаки та розставлені пости ДАІ, які не контролювалися Україною. В цей день я був у звільненні, і вперше побачив славнозвісних «зелених чоловічків». Вони оточили штаб ЧФ. Від знайомого російського військовослужбовця дізнався, що в частинах Чорноморського флоту було оголошено підвищену бойову готовність.

24-го лютого сепаратизм почав швидко поширюватися на решту території Криму. В Севастополі за ініціативи проросійських сил відбувся перший масштабний мітинг. Почалася масова мілітаризація населення та поповнення лав так званої «дружини».

25-го лютого на противагу сепаратистським акціям пройшов перший проукраїнський мітинг кримськотатарського народу. Загинула людина. Того ж дня з будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим зірвали державну символіку й замінили її на російську.

Початок «дивної війни»

В ніч з 25 на 26 лютого в середині кримської влади здійснився переворот: до керма приходить самопроголошений прем’єр-міністр Криму Сергій Аксьонов, очільник фракції «Русское Единство». Він виступив по місцевому телебаченню з закликами зберігати спокій та з проханням до Путіна ввести російські війська на «захист» Криму від незрозумілого ворога. В цей день в автономії з’явились перші російські спецпризначенці та колони військової техніки Росії.

Наступної ночі вони захопили сімферопольський аеропорт. Це стало початком «дивної війни», як я її називаю.

Тоді здавалося, що план у росіян наступний: місцеве населення провокує українські військові частини на застосування проти них сили і зброї. Далі - введення військ з боку Росії під приводом захисту своїх громадян, і початок війни. Але силу так ніхто й не застосовував.

Напруга дедалі зростала - збільшилась кількість блокуваних українських військових частин. Місцеві протестувальники радикалізувалися. За сприяння місцевої влади вони перетворилися на бойовиків.

Фото: EPA/UPG

Кримськими містами почали ходити завезені з Росії «казаки» та сербські четники.. Все йшло до війни, але український уряд не був до неї готовий.

Попри те, що військові частини в Криму були приведені в повну бойову готовність, Ставка Верховного Командування віддала наказ – не піддаватись на провокації. Це рішення стало смертоносним для України і Криму в її складі. (Насправді, техніка ВСУ в АРК була в неналежному стані, відчувався дефіцит запчастин, була відсутня мотивація військовослужбовців – О.Р.).

Загони місцевих бойових «бабусь» та молодиків, за спинами яких ховалися російські військові, блокували частину за частиною, підрозділ за підрозділом. Команда «Вогонь!», на мою думку, могла все змінити, але її ніхто не віддавав.

Керівник нашого ліцею, капітан 1 рангу Колежнюк Ігор Васильович, віддав наказ про заборону дискусій на політичні теми та довкола ситуації у Криму. Він запевняв, що все під контролем і от-от ситуація проясниться. Але все вийшло не так.

Зрада та знищення Військо-морського ліцею

1 березня 2014 року виконуючий обов’язки президента України Олександр Турчинов призначає на пост командувача ВМС Дениса Березовського, контр-адмірала, заступника командувача ВМС з бойової підготовки. Перший ж його наказ був злочинним – опір окупантам не чинити, зброю здати на склад, кораблі залишати на місцях несення служби. Тобто в бухтах, де знаходились військові частини ВМС. (Саме внаслідок цього приказу у окупантів залишився корвет “Тернопіль”, котрий був готовий пливти до Одеси – О.Р.)

Фото: EPA/UPG

А вже 2 березня Денис Березовський в штабі Чорноморського Флоту Росії присягнув на вірність Криму й Севастополю та визнавав владу Аксьонова над автономією.

Для мене це був страшний удар. Ще з тієї причини, що я знав Березовського особисто – товаришував з його сином Дмитром. Ми навчалися разом в ліцеї. Я не очікував такої зради від батька мого дуже доброго приятеля. Контр-адмірал завжди відрізнявся патріотизмом, любов’ю до України та проукраїнською позицією.

Після блокування військових частин черга дійшла до Академії ВМС ім. Нахімова. ЇЇ неодноразово намагались взяти в блокаду, але через рішучість курсантів під командуванням начальника АВМС, капітана 1 рану Гончаренка, дати відсіч окупантам, спроби були провалені.

Мій ліцей знаходився на території Академії ВМС. Ми, 16- та 17-річні юнаки, в силу свого віку ще не давали присягу, тому доступ до зброї у нас був обмежений. Ми просто сиділи й чекали, що буде далі.

Начальник ліцею - з метою зберегти наші життя - прийняв рішення надати ліцеїстам позачергову відпустку терміном на 10 діб. Протягом 1-10 березня ми, тоді ще ліцеїсти, знаходились вдома: місцеві – в Криму, решта - на материковій Україні. По закінченню відпустки ми повернулися до Криму, напруга на півострові зростала. Вже були захоплені деякі військові частини та перші кораблі ВМС. От-от мав відбутись референдум, не визнаний жодною державою світу, а військові все чекали на наказ з материкової України.

Картини з Севастополя вражали: вулиці патрулювали п’яні «казаки» та підрозділи «бойових бабусь», скрізь лунала сербська мова від четників.

Наказу все не було.

16 березня пройшов референдум, а наступного дня в Палаці Федерації Путін офіційно підписав акт про «включення» Криму до складу Російської Федерації. З того моменту агресія окупанта та пасивний опір з нашого боку досягли критичної межі - окупант брав частину за частиною, корабель за кораблем.

Фото: EPA/UPG

Для Академії ВМС - разом із нашим ліцеєм – настав час обирати сторону. Через зраду керівництва академії, представники Збройних Сил РФ потрапили на територію навчального закладу та Військово-морського ліцею.

Всіх присутніх одразу поставили перед фактом: Крим тепер територія Росії, особовий склад академії та ліцею має або залишитися на півострові й продовжувати службу на користь РФ, або залишити АРК.

Над АВМС та ліцеєм ще майоріли українські прапори. Але вони от-то мали бути замінені на ганебні триколори. Якщо курсанти, що досягли повноліття і дали присягу, вирішували самостійно свою подальшу долю, то за нас, ліцеїстів, все мали вирішити батьки. Я одразу заявив своїм, що за будь-яких обставин залишаюсь служити Україні і не збираюсь усе життя носити ярлик зрадника. В родині мене підтримали. Але далеко не у всіх ліцеїстів була така реакція від батьків.

Керівник ліцею зібрав загальні збори, які мали вирішити наступні кроки. Запросили ліцеїстів, їхніх батьків. Без запрошення прийшов заступник начальника ВМФ Росії адмірал Фєдотенков. Ще до початку зборів переважна частина батьків почала розпитувати росіян про вигоду від можливого переходу на бік РФ. Лунали запитання «Які переваги навчання в Росії?» «Чи отримає мій син російський атестат?» і жодного на тему, як залишитись вірним Україні.

Росіяни одразу ж взялися агітувати ліцеїстів залишитись у створеному на базі ліцею «Президентському кадетському корпусі». Розповідали про блага від окупантів.

Начальник ліцею цього не витримав, пішов зі зборів. А за ним і командир роти, капітан 2-го рангу Плєхун Сергій Володимирович та старшина роти, старший прапорщик Пустовойт. На цьому збори закінчилися і для мене. Під вигук “Слава Україні” ми з батьком пішли геть. Наш приклад наслідували кілька ліцеїстів з батьками. Всі вони продовжили навчання у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна.

Через два дні настав час прощатись з людьми, з якими я провів два найкращі роки свого життя. Цього дня горді українські прапори над ліцеєм мали замінити на триколори.

Година спуску прапорів ставала все ближче і ближче. То були години пекла: ліцеїсти то братались, то сварились; то казали тим, хто залишається, теплі слова подяки за проведений разом час, то готові були вбити один одного. Так тривало до 18:00.

О 18:00 27 березня 2014 року Військово-морський ліцей припинив своє існування у Криму.

Після зачитаного заступником начальника ліцею наказу про відрахування частини ліцеїстів і спуску українських стягів на плацу, у нас розпочалося нове життя.

Фото: www.day.kiev.ua

Олександр Рудоманов Олександр Рудоманов , Корреспондент
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter