ГоловнаСуспільствоЖиття

Магія ювілейних дат

Зазвичай ЗМІ публікують тексти про різні круглі та ювілейні дати на цілий рік протягом зимових свят – десь між економічними прогнозами та східним гороскопом. На початку 2014 року ми усі якось не думали про круглі історичні дати, бо мали чим себе «розважити» і без цього. Але на ювілеї поточного року таки варто звернути увагу: це просто містична (даруйте, іншого слова не знайду) підбірка кармічних завдань для України, які треба нарешті завершити, ґештальтів, які треба закрити, і просто нагадувань про важливі речі.

Ми вперше в житті відсвяткували день народження Шевченка так, як самі хотіли, без нудного офіціозу, фальшивого пафосу і псевдопишних (а насправді невимовно вбогих) заходів радянського зразка. Вірші лунали на барикадах, кружляли соціальними мережами, до «канонічних» зображень поета примальовували то шину, то пляшку з «коктейлем», то берет a la Че Гевара. Напевне, якби Тарас Григорович знав, що 200-річчя від дня його народження відзначають у боях за волю, був би нами задоволений.

Міністр культури Євген Ніщук під час святкування дня народження Шевченко на сцені Майдана
Фото: nbnews.com.ua
Міністр культури Євген Ніщук під час святкування дня народження Шевченко на сцені Майдана

Ми цілу важку зиму пам’ятали, що наближається трагічний ювілей – 70-річчя депортації кримських татар, яка відбулася 18 травня 1944 року. Хто б міг подумати, що спогади про жахи депортації зіллються зі страшним сьогоденням: окупацією Криму, відвертими погрозами російської влади на адресу Меджлісу, страхом репресій?

Взимку ми у запалі боротьби не помітили декілька круглих дат, хоча й не усі вони є приводом до святкування. Зокрема, 8 січня виповнилося 360 років підписання Переяславських угод , тих самих до яких потім причепили гасло «Навіки разом!». Союзницький договір, подібні якому протягом своєї історії не раз підписувала, напевне, кожна країна, імперські ідеологи перетворили на пропагандистське кліше. Насправді, достеменно невідомо, що там Хмельницький підписував із царем. Відредаговані на користь Московії Переяславські статті після смерті гетьмана підсунули на повторну ратифікацію сину Богдана, Юркові, на якому природа, як то кажуть, добряче відпочила. От тут і почалася доба Руїни з відчайдушними спробами послідовників Хмельницького видертися з-під московського ярма, протидією їм різних пристосуванців та вторгненням ворожих військ з різних боків. Здається, риску нині підведено, Переяславська рада стане просто рядком у підручнику історії, без жодних алюзій із сучасністю. Подумати тільки, для цього знадобилося цілих 360 років!

Ще одна визначна дата, яку дехто таки встиг згадати на Майдані: 95 років тому, 22 січня 1919 року Директорія проголосила Акт злуки Української народної республіки та Західноукраїнської народної республіки. Україна стала соборною. І такою має залишатися.

20 березня виповнилося 150 років від дня народження Василя Липківського , митрополита Київського і всієї України відродженої ним у 1921 р. Української Автокефальної православної церкви. Чомусь за 23 роки незалежності у шкільних підручниках історії не знайшлося місця для людини, яка намагалася створити помісну церкву – як належить у незалежній державі. Що цікаво, попри боротьбу з більшовиками та усілякі проблеми, Російська православна церква ще до проголошення автокефалії позбавила Василя Липківського духовного сану – за те, що провадив службу Божу українською.

Фото: www.religion.in.ua

29 червня є привід святкувати: 355 років тому козацьке військо під проводом гетьмана Івана Виговського із союзниками кримськими татарами за підтримки польських підрозділів вщент розтрощило 50-тисячну армію Московського царства у битві під Конотопом . Цвіт російського боярства поліг під козацькими, татарськими, польськими шаблями, Москва тремтіла, цар ходив у жалобному одязі й збирався евакуюватися за Волгу. Похід на Москву не відбувся з характерних причин: переможці не домовилися між собою. А успіх, який не змогли розвинути, невдовзі затьмарила пекельна війна усіх з усіма – доба Руїни. Може, ми нарешті вивчили уроки історії і навчилися домовлятися? Хотілося б вірити.

Ще дві дати, обидві скорботні для світу, але для України наповнені багатьма додатковими смислами: 1 серпня виповнюється 100 років від початку Першої світової війни, 1 вересня – 75 років від початку Другої світової. Перша світова для України – це, як і для усієї Європи, величезні людські жертви, помножені на жах братовбивства: піддані Російської імперії та Австро-Угорщини опинилися у ворожих арміях. Але це і визвольні змагання, і проголошення незалежності, перші за 200 років приклади героїзму, готовності покласти «душу й тіло» за свободу. До речі, саме тоді гімн почали активно виконувати, хоча офіційно так і не затвердили. У ті ж часи виникло гасло «Воля України або смерть!», яке між двома світовими війнами примандрувало з Холодноярської республіки на Галичину і прижилося, як рідне. Коротше кажучи, є що згадати. І треба врешті припинити ридати з приводу поразок, давайте краще пишатися перемогами.

Фото: Виталий Головин

Друга світова – окупація, Голокост, незліченна кількість знищених людських життів, «чорносвиточники» з окупованих територій, яких війська НКВС гнали беззбройними на фашистські кулемети. Але і перемога над фашизмом, і могутня УПА, для якої війна тривала на десять років довше, ніж для решти світу, бо воювати доводилося одразу проти двох тоталітарних режимів. Як бачимо, Друга світова для нас ще не закінчилася: сусідня країна все ще користується риторикою радянської пропаганди, налигуючи нам свою специфічну картину світу та лякаючи не надто знайомих з історією громадян «бендерівцями». Тож на часі формування у суспільстві правдивих уявлень про ту війну і, найголовніше, спокійного ставлення до історичних подій, без надриву і проекцій на сьогодення.

А восени на нас чекає справді велика дата, бо 500-річчя події хвилює самим форматом часового відтинку. Так от 500 років тому, 8 вересня 1514 року під Оршею військо Великого князівства Литовського під командуванням Великого гетьмана Литовського князя Костянтина Острозького за підтримки польської важкої кінноти розгромило армію Московського царства.

70-тисячне військо московітів, переважно важка кіннота, вторглося на територію Великого князівства, на зустріч йому рушила 35-тисячна армія, у якій була важка і легка кіннота, піхота, і, що найголовніше – гармаші. Чисельній перевазі супротивника Костянтин Острозький протиставив військо, здатне до гнучкого маневру і блискавичної контратаки. Легка кіннота Великого князівства використала суто татарський прийом: імітацію атаки з наступною удаваною втечею. І привела московітів просто під вогонь гармат. Далі – фланговий удар із засідки, недовга гонитва за переляканим ворогом, поле битви за нами, у загарбника до 10 тис. втрат (у нас до 2 тис.). Перемога! Хотілося б, щоб попри усі негаразди, цю дату не забули і якось приємно відзначили, адже згадка про звитяги добряче піднімає бойовий дух та й просто радує. Дуже хочеться вірити, що до 8 вересня 2014 року в Україні запанує спокій. І можна буде святкувати ювілеї – без сліз і болісних спогадів.

Катерина Липа Катерина Липа , журналист
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter