ГоловнаСуспільство

Дідусь та овечка

Нехай пробачать мені українці, росіяни, євреї, караїми, усі ті милі, порядні люди, з якими траплялося зустрічатися в Криму. Для мене півострів впродовж останніх 25 років має виразно татарське обличчя. І я не хочу бачити на цьому прекрасному обличчі сліди побоїв і сльози.

Фото: 15minut.org

Добре пам’ятаю, як вперше зустрілася з кримськими татарами. Влітку 1990 р. ми з чоловіком, юні, безтурботні й необтяжені дітьми, вешталися з рюкзаками стародавніми скельними містами в околицях Бахчисарая. Дорогою на Мангуп-кале нас підвозив дядечко-татарин середнього віку. Він із щасливою посмішкою розповідав, що татари нарешті повертаються додому, що відправляють в Крим найкращих – порядних, виважених, працьовитих. «Бо нам же тут треба стосунки з людьми налагоджувати, як хтось один дурницю бовкне – біда для всіх буде. Нам треба жити мирно». А коли ми виходили з машини і спробували розплатитися, водій образився: «За кого ви мене маєте! Українці і татари брати. Хто ж з братів бере гроші!»

Біля підніжжя Мангупа татари щось будували, ми йшли повз них стежкою. Зупинилися біля вивішеної на стовпі копії довоєнної карти Криму, на якій ще не було усіляких Ґвардєйскіх та Уютних – тільки давні кримськотатарські назви сіл. І тут на нас зусібіч ринув потік інформації про якісь давні пригоди, про водопостачання півострова, яке не потребувало б ніяких каналів, якби було кому розчищати гірські джерела, легенди, побрехеньки й оповідки. І ще – невимовна радість цих чоловіків, які були готові розчищати давні джерела, ростити сади, будувати.

Наступного разу я потрапила до Криму вже з восьмирічним сином. Перше, що впало у око, коли потяг гальмував біля перону в Сімферополі – здоровецький напис на паркані: «Хохлы, убирайтесь в Киев!» Я старалася відволікти дитину, щоб не побачив напису і не переживав, що його звідси виганяють. Поки їхали до Судака, зауважила, що у горах обличчя Криму таки стало татарським – і у дослівному, етнічному сенсі, і у сенсі якогось особливого затишку, що запанував у цих краях.

А за кілька днів перебування у Судаку син запитав мене: «Мамо, а чого нас, українців, усі тут так не люблять?» Поки я вигадувала відповідь, яка не надто вразила б дитячі почуття, малий продовжував: «Тут, напевне, татар люблять…» У мене, даруйте, відвисла щелепа і я пробелькотіла: «Чому ти так вважаєш?» «Як чому, вони ж корінне населення», – безапеляційно відповів восьмирічний політолог. Тут я зрозуміла, що не треба вигадувати якихось спеціальних версій історії для дітей. Повела сина до скромної стели, встановленої на згадку про депортацію кримських татар і вивалила на нього все, що знала, починаючи від козацького гетьмана Оліфера Голуба, який загинув, захищаючи Бахчисарай, і побратима Богдана Хмельницького, перекопського мурзи Тугай-бея, аж до жахів депортації цілого народу. І ще розповіла про українця Петра Григоренка, який відстоював права кримських татар, і єврея Семена Глузмана, який намагався захистити генерала Григоренка від радянської каральної психіатрії. Син уважно вислухав і заявив, що хоче побачити кримськотатарську столицю і ще хоче тюбетейку «не таку, як усі на пляжі носять, а справжню татарську». Звісно, ми відвідала ханську столицю, звісно, хлопець отримав правильну тюбетейку. Цей головний убір мій білявий «нордичний» син вдягав потім щоразу, коли приїздив у Крим. А з придбаним тоді прапорцем українських ВМС я вийшла на Майдан в перший вечір мирного протесту – іншого державного прапорця в хаті не знайшлося.

І ще одне щемке враження з того давнього літа. Щовечора на галявинці неподалік Судакської фортеці з’являвся дідусь-татарин. Він сидів на ослінчику, а поруч паслася одненька овечка, яку вартував крихітний абсолютно кімнатний песик. Собача поводилося, наче справжня вівчарка: хоробро гавкало на перехожих, відганяючи їх від своєї «отари». Було у цьому щось невимовно зворушливе: у монументальному заглибленому в себе старигані з освітленим призахідним сонцем сумним обличчям, у цій єдиній вівці та хороброму песику. І я уявляла, як замолоду старенький пережив усі жахи депортації, поневіряння на чужині – а нині повернувся на рідну землю, де місцеве населення приймає репатріантів, м’яко кажучи, не надто ласкаво.

Так от, я хочу, щоб дідусь з овечкою спокійно дожив віку в своїй хаті, а його дітям та онукам не було чого боятися за своє майбутнє. Я хочу, щоб археологиня з Бахчисараю Аліє Ібрагімова спокійно продовжувала свої дослідження, щоб ті хлопці-татари, які зараз тягають каструлі з гарячим пловом до обложених росіянами українських військових частин, гуляли на дискотеках, а не були змушені йти в гори з автоматами.

Коли все складатиметься погано, українці можуть виїхати з Криму і, як це не важко, розпочати нове життя деінде. Кримським татарам немає куди відступати, весь народ піти на еміграцію не зможе. Україна не повинна залишати своїх братів напризволяще, як би не було важко втримати півострів. Бо інакше чого вартуватимуть наші моральні досягнення останніх місяців?

Катерина Липа Катерина Липа , журналист