ГоловнаСуспільствоОсвіта

Нелюбима дочка української влади

В країні важка ситуація, передреволюційний стан. Здавалось сьогодні не на часі говорити про освітянські проблеми. Але думаю, що час! Бо невігластво, безграмотність, непрофесійність і цинізм все більше захоплюють сфери державного управління, бізнесу і політики. Зрозуміло, що наша відстала сировинна економіка індустріально-аграрного типу середини минулого сторіччя не потребує фахівців високої якості, не висуває серйозних вимог до української освіти, звідси «посіріння» української школи, таке собі тихе болото в галузі. Освіта давно стала нелюбимою дочкою української влади, такою собі кульгавою качечкою. Хтось заперечить – дивіться на перемоги в олімпіадах, творчих конкурсах, міжнародних рейтингах. Та це все від лукавого. Якість освіти в Україні низька, і з цим погодиться неупереджений читач.

Фото: Георгий Эрман

Прикро, що влада вже не один рік не проявляє цікавості до освіти і науки, пустила її на самоплив. Ніби і затвердив президент Стратегію розвитку освіти, але про неї вже навіть ніхто не згадує. Про це також свідчить бюджет 2014 року, де недофінансування освітньої галузі складає 58 мільярдів гривень, а на науку встановлено взагалі «рекорд» за всі роки незалежності – маємо в шість разів менше фінансування від визначеного Законом! Євросоюз в Лісабонській стратегії визначив відсоток фінансування на науку в 10 разів вищий, ніж в Україні. Повний крах! І це робить уряд, де серед міністрів практично всі із науковими ступенями, а перші особи держави – доктори наук.Уся освітня політика віддана в руки профільному міністерству, яке все підпорядкувало політичній доцільності, абсолютно не сприймає чужої думки, відгородилося від громадськості, освітян неприступним муром. Очільникам держави не до проблем дитини і вчителя, вузу і школи. Щось там робиться в галузі – і слава Богу! А якщо ще й по інерції по якимось показникам займаємо якесь більш-менш пристойне місце в світі – то радощам немає меж. Вмінню маніпулювати суспільною думкою треба повчитись у нинішніх керманичів галузі.

Влада живе своїм життям, а педагогічна громадськість, професори, вчителі, студентство – живуть своїм життям. Ідей у освітніх чиновників – як скла в ящику. Кожна скляночка прозора, а всі разом – темрява. Щось в їх роботі є й доброго. Планують підвищити зарплати перед президентськими виборами в кінці року і за те спасибі.

Зламаний соціальний ліфт

Аналіз показує, що 2013 рік не приніс нічого видатного в історію української освіти. Параліч державних фінансів, безгрошів’я, постійні втручання влади в освітній процес, блокування рахунків навчальних закладів, затрапезність матеріальної бази, зупинення всілякої дослідницької роботи, неможливість підтримки творчих викладачів, вчителів, дослідників, всіляких інновацій – серйозно впливають на якість освітнього життя. Яка якість наших випускників, освітньої справи видно із стану економіки, державної машини, того, що відбувається на площах і вулицях міст. Корумпована влада, тіньовий бізнес, відсталість технологій, відчутна сировинна складова в економіці, енергозатратність – все це ознаки нашої реальності.

Погляньте на регіональне чиновництво, особливо перших осіб. Часто-густо безграмотні і нахабні мужі. Мусимо з прикрістю констатувати, що українська освіта попри всі переможні реляції її очільників деградує. Бо якісне навчання є таким, яке дає нову, кращу якість життя кожній людині, її сім’ї і в цілому – всій державі. Цього не відбувається. Освіта комерціалізується, зростає тіньова фінансова складова. Оскільки економіка держави об’єктивно не вимагає якісної підготовки фахівців, а наявність диплому про освіту – це перш за все данина моді, то звідси процвітає корупція, купівля дипломів, дисертацій.

Не може не тривожити і те, що в державі взагалі відсутня гуманітарна політика, проблемами виховання молоді ніхто не займається, багато молоді втрачає інтерес до освіти і це прикро. Багато хто кидає навчання, а багато не можуть вчитися. Адже ще в VI сторіччі до н.е. китайський філософ Сюнь Цзи писав, що вчитись треба все життя, хто кидає навчання – той звір. Тож не дивуймося сьогодні жорстокості і свавіллю, що панує в державі. Безпросвітність, безробіття, аморальність, штовхають нашу молодь на протести. Це результати нашої роботи.

Освіта не стала соціальним ліфтом, а вірніше влада зламала його, лише закріплює існуючу соціальну диференціацію, нерівність, відсталість і сірість.

Фото: Макс Левин

Наполеглива політика влади привела до закриття за останні чотири роки 1306 шкіл (збудовано близько 70), збіднення матеріальної бази, фактичне зупинення реального росту зарплат, численні скандали на верхівці освітянського олімпу свідчать про взятий курс на згортання норм Конституції і Законів про освіту, про пріоритет освіти і науки, її доступність і безоплатність. Не випадково в Конституційній Асамблеї дискутувалося питання про відміну положень ст. 53 Конституції про обов’язковість і безоплатність середньої освіти. А заплановане запровадження профільного навчання без зміни термінів навчання – приведе до серйозного спаду загального освітнього рівня. Напевно прийшов час відмовлятися від усталеної норми про те, що держстандарти змінюються раз на 10 років. Життя вимагає їхньої зміни більш динамічно, залежно від ситуації.

Початок нового року нічого нового в ситуацію в освіті не вніс. Звично блокують рахунки освітніх установ, а доведення на рівні 75% до минулого року показників кошторисів І кварталу взагалі паралізує всіляку діяльність. В окремих університетах на рахунках заморожено десятки мільйонів гривень. Окремі вузи, зокрема такі міжнародні гіганти як КПІ, відправляє співробітників у змушені відпустки.

Реалізація нових стандартів початкової і основної школи відбувається в цілковитій тиші. Батьки і вчителі відзначають складність програм, перевантаження малюків, проте глибокого вивчення, апробації ходу запровадження цих новацій не чути ні з боку міністерстві, ні Національної академії педагогічних наук.

Дискусія навколо так необхідних проектів нового закону «Про вищу освіту» тихо згасла і напевно до них в ближньому майбутньому справа не дійде. Так що реальної автономії, посилення демократичних засад, залучення бізнесу до дослідництва, створення незалежної системи оцінювання якості освіти, радикальних змін у вищий школі суспільство не дочекається.

Розроблений в надрах МОНу проект закону «Про професійну освіту», що передбачає об’єднання технікумів і ПТУ, не вирішує кардинально питання – взаємодії навчальних закладів і бізнесу,зацікавленості виробництва в якісних фахівцях. В запропонованій редакції він може привести до уже звичного великого переділу майна і землі технікумів і профтехучилищ, їхнього масового закриття. Потрібно готувати низку змін в інші Закони щодо стимулювання бізнесу вкладати в освіту. На часі створення окремого органу - Національної агенції з відродження продуктивних сил, яка б опікувалася майбутніми робітниками, техніками і т.і., бо МОНу до цього діла немає. І ще довго не буде.

Не можна не бачити руйнації сільської школи, яку багато хто пропонує занести в Червону Книгу поряд із рідкісними представниками рослинного і тваринного світу. Собак, кішок, різні мохи і квіти захищаємо, а сільських дітей ні. Кожна заява урядовців про збільшення числа шкільних автобусів мусить громадськість насторожувати. Це означає, що чергову школу можуть закрити у будь-який час. Створення освітянських округів не повинно вести до ліквідації шкіл, особливо початкових в малих селах. Це недопустимо.

Фото: Макс Левин

Спроби парламентського комітету впливати на всі процеси, зайнятися стратегічним реформуванням освітянського законодавства відбуваються у прямому протиборстві із владою, що саме по собі позбавляє їх майбутнього.

Передбачаю, що життя української освіти в новому році не буде сильно відрізнятися від минулорічного, за виключенням хіба що посиленням адмінтиску на педколективи, вчителів, викладачів у зв’язку із майбутніми президентськими виборами. Отже будемо мати словесні потоки владців про «здобутки», а внизу – буде звичний застій і деградація.

Не хочу звинувачувати всю освітянську громаду в бездіяльності. Більшість освітянських колективів дитсадків, шкіл, училищ, технікумів, вузів за рахунок патріотизму, добросовісності та патріотизму педагогів і батьків будуть добре робити, як завжди, свою справу, сподіваючись на торжество розуму в країні.

Тут не можна оминути і проблеми нашого вчительства, науково-педагогічних кадрів. Від них залежить дуже багато, якщо не все.

Як знайти серед молоді майбутнього Вчителя, як підтримати його, як допомогти йому прийти в школу, як навчити? Ці питання вічні. Український вчитель нині перебуває під сильним психологічним пресингом. Адже в умовах безробіття, постійної кризи на школу все більше перекладається непосильних соціальних функцій. Знервовані, збіднілі батьки часто-густо виливають свою образу і гнів на педагогів. Це видно також із постійних телепрограм про конфлікти в школі.

На цьому тлі відбір, підготовка майбутніх педагогів нині перебуває у занедбаному стані. Відбувається такий собі подвійний негативний відбір педагогів. До педвузів ідуть, як правило, ті, хто не може іти із-за безгрошів’я на «престижні» спеціальності. Після закінчення вишів кращі студенти, молоді вчителі із-за низької платні змушені кидати школу та йти на іншу роботу. Частина педвузів намагаються змінювати профіль, переходити на підготовку комерційно вигідних спеціалістів. Це не добре.

Старіння учительських колективів негативно впливає на якість роботи. Люди нервово виснажуються, зморюються, не завжди готові до діалогу із сучасною молоддю, яка вже інша, не завше хоче вчитися по старим методикам.

Без справжньої реформи заробітної плати, пенсійного законодавства, виконання ст. 57 Закону «Про освіту» – позитивних змін не досягти! Жити за зарплату Вчителя я можу два тижні, каже мій товариш, учитель із 30-річним стажем. І це правда. Не випадково ж російський вчитель отримує сьогодні майже у двічі, а німецький чи швейцарський - в 17 разів вищу заробітну плату! Із-за принизливо низьких пенсій педагоги просто бояться йти на пенсію.

Не змінивши пенсійне законодавство в освіті, не довівши пенсію хоч до 80% зарплати, наша школа не зможе омолоджуватись, перейти на нові інноваційні технології. Необхідно стимулювати молодь іти навчатися до педвузів, збільшуючи студентам-педагогам стипендії та ввівши доплати молодим вчителям хоча б до 50% від ставки на перші три роки, як в місті, так і в селі. Практика показує, що на цьому тлі всіляка курсова, післядипломна освіта не відіграє необхідної ролі.

Потребують освітяни і суспільно-моральної підтримки. Давно перезріла необхідність мати освітні канали і програми. Не з зрозумілих причин поспіль кілька років на загальнодержавному рівні навіть не відзначається День Вчителя. І якимось дивним чином навіть серед лауреатів державних премій з освіти вчителів, директорів шкіл практично не має, зате чиновників – хоч греблю гати.

Фото: Макс Левин

Світ прямує до суспільства знань

Перспективи розвитку країни, освіти потребують ретельного аналізу не тільки того, що відбувається в середині країни, а і у наших сусідів, всіх розвинених країнах. Ті країни, які ведуть перед в світі економіки, ті країни і мають гарну освіту. Державний кінь тягне освітянського воза, бо розуміє, що на ньому його корм і його майбутнє. Азійські тигри впевнено зайняли лідируючі позиції не тільки в економіці,а й в освітніх рейтингах, сміливо експериментують в освіті, вкладають мільярди в розвиток шкіл, університетів, дошкілля.

Американці, які мали кращі університети в світі, в решті-решт серйозно зайнялися і своїми публічними школами, дбають за природничо-математичну освіту, підтягують публічні школи до рівня приватних.

Європейська середня школа переживає бурхливе оновлення, посилюється її інноваційний характер, зростає зв’язок із життям, виробництвом. Інтернет, інтерактивні технології, індивідуальне навчання, ігрові методи, сучасні психолого-педагогічні новації, високий соціальний захист викладача – стали правилом буття європейських шкіл, університетів.

Навчання в школі з п’яти років, оволодіння повною середньою освітою за 12-14 років, динамічна зміна змісту освіти, компетентісний підхід, справжня профільна школа, вибір індивідуальної освітньої траєкторії школяра – ось основні напрямки розвитку західної освіти.

Кращі університети світу стурбовані своїм майбутнім, почали відчувати конкуренцію з боку нових освітніх структур – стартапів, консалтингових фірм, які замахнулись на святая святих – право навчати і видавати дипломи. Про це переконливо говорять англійські дослідники Барбер Майкл, Доннелі Кейтлін, Різві Саад в своїй праці «Напередодні сходу лавини. Вища освіта і майбутня революція». І якщо західним університетам є ще за рахунок чого утримувати свої позиції – це потужний дослідницький сектор, реальні зв’язки із бізнесом, наявність автономії, то у наших вишів ситуація дуже непроста. Спеленані по рукам і ногам, за відсутності серйозної науково-дослідницької бази, сковані безгрошів’ям, вони не зможуть на рівних конкурувати не тільки з іноземними вузами, не говорити про конкуренцію із сучасними інноваційними структурами. Ми сьогодні відчули серйозну конкуренцію з боку польських, російських та інших західних університетів, які масово перехоплюють наших кращих випускників, навчають їх безкоштовно. І це лише початок.

Терміново в країні мусять бути вжиті адекватні заходи, змінюватися законодавство, включати механізми боротьби з корупцією, самоврядності, творчості, фінансово-економічних свобод для стрімкого підвищення якості освіти. І ніякі глупі партійні догми владців, що наш Закон є кращим, бо підготували його ми, – не повинні стримувати цей процес.

До речі, в ході цих змін проблема кількості неякісних вишів відімре, бо як тільки будуть запроваджені прозорі механізми зовнішньої оцінки діяльності університетів, все стане на своє місце.

Кардинально мусить бути і переглянута правова основа співпраці з бізнесом, доля якого в структурі кошторисів університетів не перевищує 1%, що в десятки разів нижче, ніж на заході.

Маємо парадоксальну річ – у державі грошей на освіту немає, але при цьому до ресурсів бізнесу виші також не допускаються. Куди не кинь – всюди клин!

На мою думку, Закон, розроблений громадськістю на чолі з академіком Згуровським треба приймати дуже швидко. Держава повинна визначити кілька т.з. точок зростання – п’ять-сім справжніх дослідницьких університетів, які потягнуть вгору за собою всю українську вищу школу. Пріоритет досліджень, а на це треба спрямувати хоча б третину від бюджету вузу (нині 3%), динамічне оновлення бази, змісту освіти, гнучкі фінансові механізми діяльності, співпраця з виробництвом, можливість стимулювання творчої праці кращих науковців і педагогів, – ось шляхи виходу із кризи вищої школи.

Міжнародні дослідження свідчать, всі ці реформи забуксують без реально автономії, демократії, реального зламу закостенілої системи управління вишами і підняття ролі та відповідальності викладача вузу, всього науково-педагогічного колективу, відродження відповідальності студентства за своє навчання.

Без громади школа не підніметься

Резервом нашої школи є налагодження нових, продуктивних зв’язків із громадськістю. Поки що співпраця із батьками, громадськістю сіл, міст, бізнесом часом носить не дієвий характер.

Напевно прийшов час розкріпачити школу, одночасно посиливши роль педагогічних рад, наглядових рад, громадськості в діяльності шкіл, дитячих садків, профтехучилищ. Педколективи мають отримати законодавче право обирати керівника, щорічно заслуховувати його звіти, спільно приймати перспективні рішення життя навчального закладу. Більше прав школа, учитель має отримати у виборі змісту освіти, використанні новітніх методик, засобів навчання, має відбутися дебюрократизація освітнього процесу, запровадження нових фінансових механізмів оплати праці – ось неповний перелік пробудження творчості у наших педпрацівників.

Колись всі вважали, що у стрибках вгору вже досягнуто межі. Та американець Фосбері взяв і замість звичного перекидного стрибнув вперед спиною. І результати стали іншими. Так ми мусимо діяти і в освіті, де не одне обладнання вирішує все.

Батьки, громадськість повинні мати право більше впливати і відповідати за стан справ у школі чи дитячому садку. Вони також повинні голосувати за керівника і його заступників за певною квотою. Вносити пропозиції щодо поліпшення якості викладання і виховання, харчування дітей, розвитку бази навчального закладу.

Мусимо визнати, що в умовах, що склалися, держава не здатна одноосібно надавати якісну освіту. Тому громада, місцеві ради повинні мати законодавчу базу для створення фондів шкіл, фондів розвитку середньої освіти, право запроваджувати цільові освітянські податки і збори, благодійницькі внески. Це не означає відмову від ст. 53 Конституції, навпаки цей крок порятує нашу школу. Адже із-за бідності інколи навчальний процес в школах просто стає нікчемним. Бо що то за навчання, коли в навчальному закладі немає інтернету, літератури, обладнання, холод і голод, бідність і розруха. Колись в Україні школи називали «громадинськими», тож мусимо на новій основі задіяти силу громади, колективу.

Невже в Херсонській, Полтавській областях, в Криму чи Львові ми не можемо нагодувати один раз гарним обідом всіх учнів чи студентів, оснастити спортзал, бібліотеку, створити умови для творчості Вчителів.

Просто треба цим усім займатися, переживати за справу, особливо місцевим радам, адміністраціям, де часто чубляться за політику, не помічаючи розвалених будинків творчості, спортивних шкіл чи дитсадків. Сучасна виконавча влада націлена лише на одне – самозбагачення, добрий відсоток на чергових виборах, а реальне життя людей її не цікавить. Необхідні зміни до законів, урядові постанови, рішення рад, накази, положення можна напрацювати дуже швидко, бо багато чого вже і є. Освітні Ради шкіл, районів, міст мусять очолити талановиті підприємці, представники інтелігенції, патріоти, ті, кому болить доля країни, доля дитини.

Найскладніше це не написати Закони, а перелаштувати свідомість владців громадян, вчителів, батьків – що крім нас самих ніхто за дітей, наше майбутнє не подбає. Патерналістська звичка показувати пальцем на державу, владу веде до колапсу. Мусимо самоорганізовуватись, брати на себе відповідальність. Іншого не дано! Поєднання продуктивної праці з навчанням, виховання підприємливості, т.з. професійної компетентності, кмітливості, почуття господаря, трудових вмінь і навичок, патріотизму і любові до свого краю – основне завдання майбутніх реформ.

Скажете, що я мрійник, ідеаліст, а стаття не на часі. Це не так. Адже ще в святому писанні було сказано – спочатку було слово і ми його першими і вимовляємо. Розуміємо, що важко добитись чогось в олігархічній економіці. І це так. Потрібні радикальні зміни. Природні монополії, енергетика, лікеро-горілчана галузь, природні копалини – мусять перейти під контроль держави. Один лише приклад - Цар Микола ІІ в 1896 році ввів держмонополію на винний промисел. Доходи від горілки, вина різко виросли і склали 285 мільйонів рублів за рік! Це були величезні кошти. А у нас концерн «Укрспирт» збитковий! Прямих податків з населення, до речі, тоді зібрали аж 98 мільйонів рублів. Переконаний, що тільки деолігархізація економіки, підтримка конкуренції, дрібного і середнього бізнесу, перехід до економіки знань порятують Україну.

На часі радикальна зміна державної політики в галузі освіти і науки. Вже в цьому році слід довести витрати на освіту до 8%, а на науку до 1% від ВВП за рахунок скорочення витрат на силові структури, чиновництво та інше. Освіта мусить бути відкритою для громадськості, слід поновити діалог між освітянами і владою, стимулювати бізнес вкладати кошти в освіту.

Цей процес викличе до участі в розбудові держави сотні тисяч, мільйони молодих талановитих людей. Економіка знань потребує освіченого народу, молодих здібних людей з усіх прошарків населення.

Країна, її освіта, виховання громадян потребують змін, потребують демократії, цивілізованості, прогресу і патріотизму. Інакше будемо мати те, що маємо.

Станислав Николаенко Станислав Николаенко , екс-міністр освіти та науки України