ГоловнаСуспільствоВійна

"Наші" африканські діти

Африка виявилась прекрасною і відкритою, а головне – дуже близькою. В Мозамбіку ми (Спільнота Святого Егідія) працювали у центрі харчування для дітей. Звичайно, ніяких коштів за цю роботу не отримувала. Цих три тижні в Африці – просто частина іншої роботи, яку ми проводимо увесь час. Наприклад, в Києві допомагаємо бездомним і літнім людям, інвалідам у будинках старих. І ми віримо, що немає бідних своїх і чужих, особливо у нашому глобалізованому світі, де всі пов’язані зі всіма.

Ольга Макар Ольга Макар , начинающий журналист

На вулицях Мапуто зустрічаємо багатьох маленьких дітей. Вони зовсім самі, деякі 6-річні несуть на спинах немовлят. Діти не те щоб граються – іграшок в них немає, навколо пилюка і сміття, їздять машини і вирує хаотичне життя. Просто тут, в столиці Мозамбіку, на півдні Африки, на узбережжі Індійського океану, у дітей немає дитинства – вони дорослі й серйозні, вони похмурі й заклопотані безліччю своїх недитячих проблем.

Фото: Ольга Макар

Типова для Мозамбіку вулиця: тут всі щось продають, тут немає асфальту, натомість – багато сміття. І тут безліч самотніх дітей: 40% населення Африки – діти до 16 років. Одна жінка в середньому народжує 5 дітей.

Фото: Ольга Макар

Дівчинці на ім’я Ана – сім років. Ми з нею познайомилися у Центрі харчування на периферії Мапуто, куди я приїхала на три тижні працювати, а Ана приходить вже кілька років поїсти. Цей центр, як і багато інших у Мозамбіку та всій Африці, збудувала Спільнота святого Егідія, міжнародна організація, що виникла у Римі 44 роки тому і зараз у всьому світі допомагає бідним. У центрі працюють африканці, а фінансується він щомісячними пожертвуваннями двох сотень європейців.

Поїсти Ана приходить зі своїм маленьким братиком – забирає його з дому після школи. Тут їх добре знають, знають про всі їхні проблеми і успіхи – працівники центру не просто щодня реєструють дитину, яка прийшла обідати, вони спілкуються з нею, знайомляться з її сім’єю. Якщо дитина не приходить більше тижня – ідуть до неї додому, щоб дізнатися, що трапилось. Якщо дитина хворіє – просять маму відвести її до лікаря, якщо в мами немає часу – ведуть самі.

Після обіду влаштовуємо ігри для дітей – Ана бігає і стрибає (вона й сама вже забула, що ще дитина), а братик на її спині – втомлено спить. Не плаче, не скиглить – він звик, що у його сім’ї надто багато справ, щоб ще й його бавити.

Фото: Ольга Макар

Щодня в центрі обідає 600-650 дітей. Найменші, яким лише два чи три роки, ще не вміють добре тримати ложку, але їдять швидко і впевнено, не залишаючи ані крихти на тарілці. А якщо раптом щось залишиться – діти поруч з’їдять. Ця порція для більшості дітей – єдина повноцінна їжа в день.

Фото: Ольга Макар

П’ятниця – особливий, завжди святковий день. Якщо якась дитина не приходила в центр протягом тижня, вона обов’язково прийде в п’ятницю. Справа в тому, що це – день курки. А курку мозамбіканець їсть не частіше ніж два рази в рік: на Різдво й Великдень.

Фото: Ольга Макар

У центрі ми вчимо дітей мити руки – вдома на це не звертають уваги. Вчимо користуватися унітазом – де ще вони хоча б побачать таку розкіш? Вчимо не пити воду з кранів – вдома у них немає питної води, від цього – багато проблем і круглі животики. Називаємо їх на ім’я – у них це викликає небувалу радість. Так, у школі вчитель звертається до своїх учнів за номером.

Фото: Ольга Макар

Місцева школа – це багато одноповерхових будівель. Тут діє кілька змін: одні діти вчаться з 7 до 11 години, інші – з 11 до 15 – і так аж до пізнього вечора. Кілька класів займаються в дворі, під деревом – їм не вистачило приміщення.

Фото: Ольга Макар

Клас – це від 50 до 80 дітей. Парт і стільців тут теж немає – діти сидять на підлозі, пишуть на колінах. У деяких з них немає взуття. Втім, у їхньому дорослому житті школа – це радість, сюди приходять охоче, вчителя слухають уважно. За останні роки навчання стало доступним навіть для найбідніших – це великий крок для країни, де майже половина населення – неграмотні.

Фото: Ольга Макар

Коли починається перерва і діти вибігають на вулиці, ми викликаємо у них неабиякий інтерес. До того ж, вони помічають у мене фотоапарат, а немає більшої розваги для мозамбіканців аніж фотографуватися і потім дивитися на своє зображення на маленькому екрані. Так, у багатьох з них вдома немає дзеркал.

Фото: Ольга Макар

Живуть у невеличких (де тільки там поміщаються такі великі сім’ї?) будинках з цементу чи каменю, хоча є цілі райони, де єдиний будівельний матеріал – це очерет. Що далі від столиці, то більшими стають такі райони.

Фото: Ольга Макар

Улюблене заняття дітей у нашому центрі – тримати когось з дорослих за руку. Мої білі руки вони ніяк не можуть поділити – доходить мало не до бійок. Кожен хоче, щоб його обняли, кожному треба хоч трішечки уваги. Зрештою, вони мають на неї право, як мають право на їжу, ліки і хоча б трішки дитинства.

Фото: Ольга Макар

Поїздка в Мозамбік не була для мене тритижневою акцією, яка закінчується, як тільки літак з Мапуто піднімається в небо. В Україні ми продовжуємо роботу для цієї країни, для дітей, з якими там подружилися: збираємо гроші, щоб купити їм фільтри – так “наші” діти зможуть пити чисту воду вдома і, відповідно, менше хворіти. Наприклад, у суботу, 13 жовтня, влаштовуємо Party for Africa – вечірку, кошти з якої підуть якраз на ці фільтри.

Ольга Макар Ольга Макар , начинающий журналист