ГоловнаСуспільство

Як мовний закон впливає на формування спільної ідентичності громадян України

Продовжуємо серію публікацій Тетяни Воропаєвої про мовний закон. Хоча цей текст був написаний в липні, сьогодні він набув ще більшої актуальності - після того, як Віктор Янукович все ж таки підписав закон Про засади державної мовної політики.

Фото: Макс Левин

Наша дослідницька група (в яку входять науковці трьох університетів Києва) вивчає трансформації колективної ідентичності громадян України в рамках кількох Міжнародних проектів, починаючи з 1991 р. (Див.: Theoretical and empirical aspects of the formation of national and European identity of citizen of Ukraine (1991 – 2011) // European Science and Technology. – Wiesbaden, Germany, 2012. – P. 715 – 720). Зокрема, ми вивчали вплив Помаранчевої революції на трансформацію колективної ідентичності громадян України (коли в процесі опитування, яке проводилось на початку грудня 2004 р. 27% респондентів написали в графі «Національність» слово «українець» («українка») з одним або з трьома знаками оклику або підкреслювали це слово, при цьому окремі етнічні росіяни писали про себе так: «этнический русский и политический украинец!»).

У цьому році ми вивчаємо вплив Євро-2012 на трансформацію національної та європейської ідентичності громадян України. Ми зафіксували рівні розвитку цих форм ідентичності до початку Євро-2012, а тепер завершуємо дослідження цих рівнів після футбольного чемпіонату. 1 – 3 липня, і навіть 4-го липня (на наступний день після скандального голосування за мовний законопроект) ми отримували дуже оптимістичні результати, які свідчили про позитивний вплив Євро-2012 на формування спільної ідентичності громадян України. Але, починаючи з 5-го липня, після агресивної пропаганди у місцевих ЗМІ законопроекту 9073 та організації відповідних антиукраїнських мітингів на Сході та Півдні України, ми почали отримувати майже протилежні результати. Доволі багато респондентів (зокрема, близько 17% респондентів у Донецьку) вже практично забули свої позитивні враження від Євро-2012 і пов’язані з цим патріотичні почуття, адже домінантою їхніх зацікавлень і переживань стало мовне протистояння, вони доволі агресивно налаштовані, окремі з них заявляють, що вони «кормят Западную Украину» і тому «именно западенцы должны изучать наш язык, а не мы ихний».

Фото: Макс Левин

Отже, народним депутатам України, які голосували за законопроект, зовсім не потрібна цілісна, об’єднана Україна, вони навіть і не планували використовувати позитивний потенціал Євро-2012 для формування спільної ідентичности та консолідації країни (адже «режисери» усіх штучних протистоянь в Україні вимагають постійного тиражування у ЗМІ заяложених фраз на кшталт: «Мы очень разбалансированная страна»). Ці народні депутати не хочуть навіть думати про інтеграційний потенціал державної мови (яка у більшості країн світу є одним з найважливіших чинників державного суверенітету і консолідації нації); цим депутатам не потрібна зважена мовна політика, сформована у відповідності до європейських (а не придуманих антиукраїнськими політтехнологами) стандартів, адже відомо, що юридичні органи Європейського Союзу вирішили: «згідно з європейськими нормами, пріоритет завжди має залишатися за державною мовою, використання якої є гарантом єдності держави і рівності її громадян.

Лише особливий статус державної мови може забезпечити право громадян на рівне спілкування і отримання необхідної інформації, незважаючи на етнічне походження, релігійну приналежність або інші відмінності».

Таким чином, депутати, які з порушенням регламенту, з використанням підтасовок і маніпуляцій проголосували за законопроект, свідомо зробили антиукраїнську провокацію, внаслідок чого:

1) було створено ще один привід для зневажання й ігнорування української мови, для подальших спроб затвердження російської мови як другої державної в Україні; було порушено той мовний консенсус, який вже сформувався в Україні (адже більшість громадян України добре розуміють, що українську мову, яка упродовж сторіч зазнала великих утисків з боку пануючих націй, потрібно не знищувати, а відроджувати);

2) прискорюється деукраїнізація України, що повністю підтверджують навіть члени Української асоціації викладачів російської мови та культури, які підкреслюють, що «количество людей, считающих себя носителями русского языка и культуры … неуклонно растет», а за нашими даними, від 54% до 78% студентів, які навчаються у ВНЗ південно-східних областей України, зазначили, що їхні дідусі й бабусі (або хтось один з них, або і дідусь, і бабуся разом) раніше спілкувалися українською мовою, що також підтверджує наявність між-поколінних процесів деукраїнізації України;

3) якість політичної культури багатьох українських урядовців та депутатів, на жаль, не підвищиться (адже висока політична культура передбачає обов’язкове володіння державною мовою та її використання в усіх службових ситуаціях), а комплекс неповноцінності (пов’язаний із нездатністю або небажанням окремих державних службовців вивчити державну мову) лише поглибиться;

4) відбулась «каналізація» протестних настроїв українського населення в русло мовного протистояння, що є серйозною загрозою цілісності держави;

5) вкотре нівельована суб’єктність України у мовно-культурній та етнополітичній сферах, адже набагато менші держави (в тому числі й слов’янські) більш шанобливо ставляться до своєї державної мови, ніж сучасна Україна (наприклад, у Люксембурзі для набуття громадянства необхідно скласти державний іспит з люксембурзької мови); адже ні громадяни Польщі, ні громадяни Росії (наших сусідніх країн) не можуть собі навіть уявити, що їхні урядовці й депутати можуть виконувати свої професійні обов’язки, абсолютно не використовуючи державну мову; а громадяни будь-якої цивілізованої країни світу також не можуть собі навіть уявити, що їхній парламент відмінить обов’язкове дублювання фільмів на державну мову і зменшить відсоток присутності вітчизняного продукту в ефірі національного телебачення і радіо.

Фото: Макс Левин

Я против львовско-галицких диалектов, которые засорили сегодня средства массовой информации. Я не считаю то, что нам предлагают, украинским языком. Это отрыжка той части Украины, которая когда-то была постоянно под чьим-то гнетом.— Вадим Колесниченко, народний депутат від Партії регіонів

Сьогодні питання державної мовної політики потрібно розглядати в контексті глобалізації, адже тільки ті держави, яким вдасться зберегти свою національну ідентичність і самобутність, свій тип духовності й креативності, не піддадуться глобалізаційним схемам. В умовах активізації глобалізаційних процесів проблема збереження української мови стає невідкладною, а від якісного вирішення мовного питання залежить цивілізаційний поступ української нації та держави.

Наші багаторічні дослідження свідчать про те, що:

1) вивчити українську мову може будь-яка психічно здорова людина у будь-якому віці (найбільш лінгвістично обдарованим людям потрібно для цього від двох – шести місяців до одного року, а найменш лінгвістично обдарованим – до двох років);

2) найкраще і найшвидше оволодівають українською мовою етнічні білоруси, росіяни, поляки, чехи і словаки, хоча дуже добре оволодівають українською мовою також китайці, в’єтнамці, грузини, американці та ін.;

3) сплески свідомих устремлінь до вивчення української мови спостерігались у 1990 – 1991, 1996 – 1997, 1999 – 2000 та у 2004 – 2005 роках (останній сплеск був найпотужнішим);

4) упродовж 20 років української незалежності позитивне ставлення до української мови формувалось у громадян швидше спонтанно, хаотично й ситуативно, держава цією сферою практично не займалась, оскільки серйозної підтримки української мови (на кшталт підтримки російської мови в СРСР або у РФ) не було ні у сфері освіти, ні у сфері культури, ні у сфері науки;

5) найменша динаміка у позитивному ставленні до української мови спостерігається у Південному та Східному регіонах через порушення інформаційно-психологічної безпеки українських громадян та антиукраїнську політику в мовній сфері з боку місцевої влади цих регіонів, адже доволі багато представників регіональної влади на Сході та Півдні України спеціально формували (і продовжують формувати) у населення психологічну упередженість проти української мови та української нації.

Фото: grytsenko.com.ua

Отже, негативне ставлення до української мови (яка є основою самоідентифікації народу і держави, розвитку культури й духовності, забезпечення цілісності мовно-культурного простору держави) нівелює спільну ідентичність громадян України, а мовний закон наніс колосальний удар по українській ідентичності. Якщо врахувати, що кожного року (за умови відсутності агресивної українофобської пропаганди) приблизно на 2,3% збільшується кількість громадян України, колективна ідентичність яких набуває позитивних ознак, то прихильники мовного закону зробили надзвичайно погану послугу власній країні, адже в липні 2012 р. позитивну українську ідентичність багатьох мешканців Південного Сходу було знівельовано й відкинуто до рівня 2002 – 2003 рр.