ГоловнаПолітика

Мир у мишоловці

26 березня Європейський Союз вчергове підтвердив свою позицію щодо невизнання незаконної анексії Криму Російською Федерацією. Наступного дня силові структури окупаційної влади Криму провели численні арешти та обшуки представників кримськотатарського народу. Таке загальне тло п'ятої річниці окупації Криму. Питання деокупації та реінтеграції АРК могло б стати ключовим пунктом політичної дискусії, але «сітки», «зливи» та компромати відтягнули увагу як політиків, так і виборців.

Фото: facebook/Крымская солидарность

Водночас, питання повернення Криму нікуди не зникає, навіть якщо кандидати на пост президента не дискутують про способи відновлення українського суверенітету на території півострова, обмежуючись обіцянками «миру для Криму». Та чи здатне слово повернути те, що захоплено силою? Чи є простір для компромісу між агресором і його жертвою? Врешті, чи веде такий мир до свободи?

Попри те, що з блакитних екранів нам розповідають про унікальність війни в Україні, ми не є ні першою ціллю агресії сучасної Росії, ні винятком із загального правила. Задовго до України жертвами імперських амбіцій Кремля були Молдова і Грузія, які досі намагаються відновити територіальну цілісність шляхом дипломатії. Досить лише простежити хронологію подій в цих країнах, щоб мати уявлення, наскільки неефективним є шлях переговорів з Росією.

Президенти Молдови та РФ уклали «Угоду про принципи врегулювання конфлікту в Придністров'ї 21 липня 1992 року. Її наслідком справді стало припинення бойових дій. Однак жодних зрушень у питанні відновлення суверенітету Молдови над регіоном за 27 років не було.

Российские *миротворцы* в ПМР
Фото: beztabu.net
Российские *миротворцы* в ПМР

Не допомогли й різні варіанти планів врегулювання конфлікту, як-то запропонований на початку 2000-х років «План Козака» (Заступника глави Адміністрації Президента Росії) чи «План Порошенка-Ющенка», розроблений під егідою ГУАМ у 2005 році. Недієвими виявились і односторонні поступки Молдови маріонеткам Росії. Навіть надання Придністров’ю особливого статусу у 2005 році не зрушило ситуацію з мертвого місця, а регіон і сьогодні залишається больовою точкою Молдови, яка гальмує рух країни на Захід.

Історія переговорів Грузії з агресором є ще барвистішою. Першу угоду «Про принципи врегулювання осетинського конфлікту» сторони уклали 24 червня 1992 року в Сочі. 3 вересня того ж року Борис Єльцин та Едуард Шеварднадзе підписали угоду про припинення вогню в Абхазії. Грузинська сторона виконувала підписані нею мирні ініціативи. Тим часом Росія перекидала в Абхазію підконтрольні їй нерегулярні формування «добровольців» і «казаків» з Придністров’я та Північного Кавказу. Тільки-но накопичивши достатньо сил, росіяни та абхази перейшли у наступ та захопили місто Гагру. Свій успіх Росія закріпила ще однією угодою про припинення вогню, укладеною 27 липня 1993 року в Сочі. За нею Грузія мала відмовитись від перекидання додаткових військ, а на майбутнє і взагалі вивести їх із Абхазії.

В період другого затишшя агресор накопичив сил, щоб повзти далі, і вже через 20 днів після укладення попередньої угоди силами своїх маріонеток та регулярних підрозділів російської армії перейшов у наступ на столицю регіону – місто Сухумі. Та битва була у війні найкривавішою і призвела не лише до декількох тисяч загиблих, а й змусила залишити свої домівки понад двісті тисяч етнічних грузинів-мешканців Абхазії .

За її підсумками Росія та Грузія 14 травня 1994 року уклали чергову угоду в Москві про припинення вогню і розведення сил грузино-абхазького конфлікту. Вона зобов’язала сторони розвести сили, встановила вимоги до відведення важкої артилерії і бронетехніки дуже близькі до тих, які є в Мінських угодах. Ця угода нарешті привела до припинення гострої фази протистояння і перетворила конфлікт у заморожений на ціле десятиліття. Однак кривава рана війни і окупації частини території відкинула Грузію у глибоку економічну прірву і позбавила можливостей до швидкого розвитку.

В свою чергу Росія не лише отримала повний фактичний контроль за Абхазією та Південною Осетією, але й закріпила за собою статус миротворця. Адже на лінії розмежування сторін були розміщені її «миротворчі» війська чисельністю 3000 військовослужбовців, які не залишали район конфлікту незважаючи на вимоги Грузії.

Российские войска в Грузии
Фото: EPA/UPG
Российские войска в Грузии

Для відновлення суверенітету Грузії над Південною Осетією була створена Змішана контрольна комісія у складі представників Грузії, Росії, Південної Осетії та Північної Осетії (суб’єкта Російської Федерації). Контроль за дотриманням перемир’я в Абхазії забезпечувала Спостережна місія ООН у Грузії.

Також, під егідою ООН та за посередництва Росії регулярно відбувались консультації в рамках так званого Женевського формату щодо можливих компромісів між сторонами для відновлення суверенітету Грузії над Абхазією.

На початку 2000-х під проводом Спеціального представника Генерального Секретаря ООН були сформовані основні принципи розподілу повноважень між Тбілісі та Сухумі, за якими Абхазія отримувала статус широкої автономії в межах Грузії, а повноваження між сторонами розподілялись на підставі договорів. Однак, навіть така напрочуд вигідна для Абхазії угода була нею відкинута.

Після «Революції троянд» та приходу до влади Міхеїла Саакашвілі, який окреслив для своєї країни чіткий курс країни на Захід, стосунки Тбілісі і Москви стали ще більш напруженими. Прагнучи перешкодити успішному розвитку Грузії, Росія спровокувала чергову війну у регіоні.

В кінці липня 2008 року після серії збройних провокацій з боку Південної Осетії та входження 7 серпня підрозділів регулярної російської армії на територію захопленого регіону офіційний Тбілісі вирішив діяти, розпочавши наступ на Цхінвалі. Проте вже наступного ранку Росія завдала авіаударів по грузинських містах і розпочала свою сухопутну атаку. Приєднались до неї і збройні формування Абхазії, які захопили Кодорську ущелину.

Российский танк в Абхазии в 2008 г.
Фото: EPA/UPG
Российский танк в Абхазии в 2008 г.

12 серпня Кремль погодився з ініціативою Президента Франції і підписав так званий план Саркозі. Він передбачав негайне припинення бойових дій, повернення збройних сил сторін на довоєнні позиції і безперешкодний доступ населення до гуманітарної допомоги. Цю домовленість влада РФ зуміла порушити ще в момент її підписання, продовживши руйнування інфраструктури Грузії авіаударами.

Припинення бойових дій вдалось досягти лише 16 серпня, тобто через 4 дні після погодження тодішнім президентом РФ Дмитром Медвєдєвим мирної ініціативи Ніколя Саркозі. А вже 26 серпня Росія знову порушила взяті на себе зобов’язання, визнавши незалежність Абхазії та Південної Осетії.

Визнання самостійності окупованих регіонів нівелювало план Саркозі, який мав на меті повернути сторони до довоєнного стану справ. Тому Президент Франції вдруге вирушив до Росії 8 вересня, де він замість захисту попередніх домовленостей прийняв нові умови Кремля. Як наслідок, питання, що стосувались зобов’язань російських маріонеток було фактично виключені з угоди.

Післявоєнні переговори щодо відновлення суверенітету Грузії над окупованими Росією територіями періодично відбуваються в Женеві до наших днів, але не мають особливого сенсу через одностороннє визнання Росією їхньої незалежності.

В 2010 році Грузія спробувала піти альтернативним шляхом, схваливши Державну стратегію щодо окупованих територій «Залучення шляхом співпраці», яка передбачає відновлення економічних взаємин з Абхазією та Південною Осетією і надання соціальної підтримки місцевому населенню. За понад 10 років до помітних зрушень у справі відновлення суверенітету Грузії ця стратегія не привела. Натомість за цей час незалежність Абхазії та Південної Осетії визнали Нікарагуа, Венесуела, Науру та Сирія.

Для Кремля дипломатія – лише один із засобів досягнення своїх планів, а не прояв волі до миру. Росія може десятиліттями вести безплідні переговори, але всі її обіцянки розвіюються тоді, коли знову виникає потреба пролити кров. У такий момент її жертву не захистять ні попередні гарантії, ні участь закордонних посередників, ні те, що війська агресора називаються «миротворчими».

На жаль, досвід Грузії та Молдови є не прикладом для наслідування, а радше історією помилок, яких нам необхідно уникнути, щоб зберегти державу. Для цього і кандидати в президенти, і решта українців мають чітко розуміти, що застосовуючи ті ж засоби досягнення миру, що й твої попередники, не варто чекати на якийсь кращий результат. А за солодкими обіцянками Росії про порозуміння може ховатися чергова війна.

Однак, як мінімум топ-кандидати у президенти України історичного уроку Молдови та Грузії не засвоїли, бо не пропонують жодних ініціатив звільнення окупованих Росією територій, які були б докорінно новими.

Четверо кандидатів – Зеленський, Кошулинський, Ляшко, Смешко – пропонують просто змінити формат переговорів щодо окупованої частини Донбасу і домовлятись про мир з Росією за участі підписантів Будапештського меморандуму – США та Великобританії. Юлія Тимошенко до цієї ідеї додає необхідність колективного примусу агресора до миру. Петро Порошенко пропонує посилити політико-дипломатичні заходи, вжиті за останніх п’ять років введенням міжнародної миротворчої місії у регіон. Анатолій Гриценко загальними фразами обіцяє звільнити Донбас дипломатичними, воєнними, економічними заходами. Юрій Бойко планує домовлятися із усіма сторонами конфлікту, а його екс-колега по фракції Олександр Вілкул пропонує ввести миротворчий контингент з числа військовослужбовців дружніх Росії Казахстану та Білорусі, а також нейтральних країн: Фінляндії, Швеції та Австрії. Олександр Шевченко закликає боротися за український Донбас, не кажучи як саме.

Фото: liga.net

Ще менше ідей було у претендентів на президентське крісло щодо звільнення Криму. Бойко, Вілкул і Ляшко взагалі не згадують про окуповану Автономну Республіку. Петро Порошенко обіцяє активізувати політико-дипломатичні зусилля для відновлення суверенітету України. Юлія Тимошенко пропонує боротися за Крим тими ж військово-дипломатичними заходами. Ігор Смешко планує використовувати для цієї мети Будапештський меморандум, а Зеленський, Кошулинський і Шевченко констатують, що Крим – це Україна і обіцяють його звільнити не кажучи як це зробити.

Саме через неефективність усіх попередніх спроб вгамувати агресивний апетит Кремля цивілізований світ, а з ним і Україна просто змушені шукати нові підходи до забезпечення миру та безпеки, щоб « позбавити прийдешні покоління нещасть війни », як обіцяє Преамбула Статуту ООН.

Назар Заболотний, аналітик ГО “Центр UA”
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter