ГоловнаПолітика

"Гібридні війни" Росії. Відлуння спецоперацій через 100 років

Звернення до подій, пов’язаних із зародженням 100 років тому перших підрозділів української розвідки у період Української національної революції 1917–1921 років, ще раз наочно підтвердило, що Росія тоді, як і нині, застосовувала проти України такі ж методи «гібридної війни».

Відмінність полягає хіба що в тому, що тоді спецслужби РРФСР (Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки) – Всеросійська надзвичайна комісія, військова розвідка Червоної армії, Іноземний відділ ВНК – ще не були такими глобальними монстрами, як нинішні путінські ФСБ, СЗР, ГУ Генштабу ЗС РФ та низка інших спеціальних служб, і не мали такого необмеженого фінансового ресурсу для проведення спецоперацій у всьому світі. Водночас вороже ставлення, а то й ненависть до незалежної України і українців вже тоді наполегливо вбивалися в голови російських чекістів і закріплювалися кров’ю.

Невідомі озброєні люди у військовій формі блокують українську військову базу в Балаклаві, Крим, Україна, 1 березня 2014
Фото: EPA/UPG
Невідомі озброєні люди у військовій формі блокують українську військову базу в Балаклаві, Крим, Україна, 1 березня 2014

Дослідження історії вітчизняних спецслужб привертає увагу до разючої схожості того, що відбулося в Криму і на сході України у 2014 році, з подіями столітньої давності.

Ознайомлення з архівними матеріалами і науковими дослідженнями істориків висвітлює чимало цікавих паралелей. Для того, щоб стало зрозуміло, про що йдеться, варто хоча б побіжно зупинитися на тих епізодах, які красномовно перегукуються із сьогоденням, на формах і методах інформаційної війни, спецопераціях тогочасних спецслужб із залученням агентів впливу, п’ятої колони і всіляких маргіналів.

Візьмімо події останніх місяців 1917 року. Тоді Центральна Рада ухвалила ІІІ Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки, що фактично ставала на шлях самостійного державного будівництва. Такий перебіг подій не влаштовував більшовицький уряд у Москві. Там одразу почали розробляти плани, як перешкодити створенню суверенної Української держави. Перша спроба переобрання Центральної Ради в Києві 4 грудня 1917 року провалилася. Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів не зміг цього зробити, не вистачило голосів.

У цій ситуації радянський уряд з центром у Москві не поспішав оголошувати війну УНР. Більшовики усвідомлювали, що не мають достатньої підтримки в Україні. Тоді вдалися до маніпуляцій. Під приводом нібито боротьби з контрреволюційним заколотом на Дону російські червоні загони почали прибувати до українського Харкова, а разом з ними – партійні пропагандисти, озброєні червоними прапорами, листівками і відповідною риторикою про єднання й світову революцію, про землю селянам, а заводи робітникам.

Але це був лише антураж. Під прикриттям московських сил місцевим більшовикам вдалося провести альтернативний з’їзд. У цьому зібранні брали участь делегати лише від незначної частини України, зате абсолютна більшість була членами більшовицької партії. Вони за заздалегідь спланованим сценарієм і проголосили встановлення радянської влади в Українській Народній Республіці, створили свій уряд, свої збройні формування, які визнала і підтримала Москва. Проголошення альтернативної «народної республіки» і наявність двох центрів влади – у Києві і Харкові – дало змогу російським більшовикам у подальшому маскувати свою участь в агресії проти України, формально нібито залишатись осторонь війни і демонстративно ставитися до неї як до внутрішнього конфлікту УНР. Мовляв, це самі українські мешканці повстали проти київської влади, яка не є легітимною.

Це нагадує події весни 2014 року. Тоді до Харкова потягами й автобусами приїздили групи молодиків з російськими триколорами агітувати за приєднання до Росії, пікетувати облраду і примусити депутатів голосувати за якісь рішення, заздалегідь розроблені в Кремлі. Так само здійснювалися спроби захоплення адміністративних будівель і розпалювання сепаратизму в інших містах.

Фото: EPA/UPG

Усе це події так званої першої більшовицько-української війни 1917–1918 років. Тоді нашестя на Україну здійснювалося силами більшовицької «п’ятої колони», активно використовувався русифікований пролетаріат великих міст. Напрошуються аналогії з маргіналами Донбасу, які нині воюють у складі самопроголошених «ДНР» і «ЛНР».

Друга фаза більшовицько-української війни розпочалася після приходу до влади у грудні 1918 року Директорії УНР. Після цього створений у Москві Тимчасовий робітничо-селянський уряд України за допомогою частин Червоної армії без оголошення війни почав наступ на Україну.

У зв’язку з незаконним вторгнення цих військ на українську територію уряд Директорії УНР у січні 1919 року надіслав до Москви низку нот протесту. Зокрема, у ноті Народного міністра закордонних справ В. Чехівського від 3 січня 1919 року повідомлялося:

«…Министерство иностранных дел уведомляет, что регулярные войска Советской России, а именно: 9 Курская дивизия, 4 Брянская дивизия, 17 стрелковая дивизия, направлены на Украину. Впереди регулярных войск посылаются партизанские отряды, снабжаемые оружием и средствами военным командованием. Уже заняты Валуйки, Купянск, Белгород, Новгород-Северский и другие города, находящиеся на украинской территории».

На це нарком закордонних справ РРФСР Георгій Чичерін 6 січня 1919 року надіслав радіотелеграфну відповідь. Вона наскрізь пронизана таким самим цинізмом, як і нинішні заяви МЗС РФ про відсутність російських військ на Сході України і про невтручання у внутрішні справи України.

Г. Чичерін наголошував на тому, що військові дії на території України точаться між військом Директорії й Українського радянського уряду, який, мовляв, є цілком незалежним.

Ось лише деякі цитати з цих послань:

«Между Украиной и Советской Россией не происходит в настоящее время никаких вооруженных столкновений. Выраженное в Ваших радиограммах желание достижения мирного исхода может относиться только к конфликту между Директорией и украинским советским Правительством».

«… перечисленные Вами воинские части Советской России на Украину не направляются и даже не находятся около ее границ и никаких войск Российской Социалистической Федеративной Советской Республики на украинской территории не имеется. Военные действия на украинской территории в настоящее время ведутся между войсками Директории и войсками украинского советского Правительства, обладающего полной независимостью. Между Украиной и Советской Россией не происходит в настоящее время никаких вооруженных столкновений».

«Гражданская война, которая происходит теперь на Украине, не есть дело каких-то агентов российской советской власти, а естественный результат той внутренней борьбы, которая ведется на Украине между рабочими и бедным крестьянством, с одной стороны, и украинской буржуазией – с другой».

Через 100 років майже те саме говоритимуть про нову російсько-українську «гібридну війну» нинішні кремлівські керівники.

Георгій Чичерін
Фото: Subscribe.Ru
Георгій Чичерін

Інші лідери радянської Росії і РКП(б) – Лев Троцький, Григорій Зінов’єв та інші навіть не вдавалися до дипломатичних реверансів.

Їхні публічні заяви стосовно України були наповнені неприхованою загарбницькою риторикою. «…Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами...», – зазначалося в інструкції агітаторам-комуністам в Україні (зі звернення Л. Троцького до курсисток). Якщо ж вести мову про методи, якими Москва мала намір прибрати до рук Україну, то вони також цілком співвідносяться із сьогочасними.

Основними каналами ведення у 1918 році підривних дій проти Української держави були дипломатичні й консульські можливості. Через ці канали легальним і нелегальним шляхом упроваджували емісарів з метою розгортання антиурядового підпілля. Нехтуючи нормами міжнародного права, радянська Росія активно використовувала участь своєї делегації у мирних переговорах з Україною. До її складу включали осіб з досвідом ведення розвідувально-підривної роботи у царській армії, а під виглядом дипломатів і консульських працівників було надіслано близько тисячі агентів та агітаторів, яким поставили завдання з підготовки антигетьманського повстання. Для цього керівникові російської так званої Мирової делегації Християну Раковському було виділено близько 40 мільйонів карбованців.

Кошти нелегальним формуванням надходили тоді з Росії здебільшого дипломатичною поштою. Одного з радянських дипломатичних кур’єрів було затримано з трьома мільйонами карбованців, які призначалися для підривної діяльності. Потрапляли в розставлені органами безпеки молодої Української держави тенета й самі дипломати. Влітку 1918 року в Одесі затримали радянського консула М. Бека разом з вісьмома його підлеглими. Під час обшуку в приміщенні консульства знайшли велику кількість агітаційної літератури, циркуляри для підготовки збройних виступів, а також картки з фотографіями і біографічними даними членів бойових підпільних організацій.

Велику ставку московські більшовики робили на комуністичне підпілля у робітничих центрах України. Розгалужена мережа діяла на Донбасі, зокрема були створені підпільні групи в Юзівці, Маріуполі, Луганську із завданням ведення політичної агітації, організації страйків, диверсій, створення збройних формувань для майбутнього антигетьманського повстання. Для цього підбиралися конспіративні квартири, завозилися кошти. Така ж робота проводилася у Катеринославі, Одесі, Севастополі, Сімферополі, Керчі та інших містах, де під проводом комуністичних активістів розгортався страйковий рух вчинялися диверсії.

Ось лише деякі приклади. 6 червня 1918 року було здійснено диверсію в передмісті Києва Звіринці, внаслідок чого вибухнули порохові склади. Тоді загинуло більше 200 осіб, понад 1000 дістали поранення, 10 000 залишилися без даху над головою. 31 липня 1918 року терористи підірвали великий склад з набоями в Одесі.

Це були непоодинокі випадки. Проти військ УНР постійно застосовували диверсійні акти на транспортних комунікаціях і лініях зв’язку. Документи свідчать про те, що усім бригадам, полкам і окремим загонам радянських сил Лівобережної та південно-східної частини Правобережної України було наказано сформувати «підривні команди» по 5–25 диверсантів. Ці команди отримали завдання знищувати телефонні і телеграфні лінії, мости, нападати на штаби та інші військові об’єкти.

Ліквідація наслідків пожежі на складах у Сватово
Фото: Макс Левин
Ліквідація наслідків пожежі на складах у Сватово

Те ж саме відбувається в Україні упродовж останніх кількох років, про що свідчать диверсії на військових складах поблизу Ічні, Сватового, Балаклії та ін. Росія широко застосовує розвідувально-диверсійні групи. Нинішні російські спецслужби активізували свої агентурні мережі в Україні для здійснення диверсійних і терористичних актів. Службою безпеки України викрито низку таких шпигунських груп в Харкові, Одесі, Запоріжжі, Києві, Очакові та інших містах. Розкрито замахи на державних діячів, політиків і громадських активістів. За цими справами чітко простежується «рука Москви».

Свого часу підрив боєздатності збройних сил Гетьманату здійснювався і шляхом вербування та переманювання військовослужбовців. Красномовним щодо цього був візит з Москви до України у червні 1918 року емісара, який в архівних документах фігурує під прізвищем Г. Камєнєв, за завданням тодішнього голови військового відомства РРФСР Л. Троцького з метою вербування пілотів авіаційних частин та авіатехніків. Більшовицький емісар спокушав фахівців привабливими умовами подальшої служби в Червоній армії і ліпшим грошовим забезпеченням. При цьому наочно демонстрував пачки купюр. А ще він вимагав від пілотів перегнати до Росії літаки.

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України збереглися матеріали зі свідченнями підривної діяльності Г. Камєнєва. За ним встановили стеження, яке виявило конспіративні зустрічі з офіцерами авіаційних частин в ресторанах, кафе і на київських вулицях. У його готельному номері провели обшук, під час якого знайшли підроблене посвідчення службовця Першого українського авіазагону. Подальша оперативна розробка засвідчила, що московському візитеру вдалося завербувати одного з льотчиків – фон Вітте, в якого знайшли розписки про отримання коштів. Після цього емісара і агента заарештувати й помістили до Лук’янівської в’язниці.

Таких самих вербувальників та їх посібників затримала Служба безпеки України у 2014 році. Вони підбурювали українських льотчиків до викрадення сучасних бойових літаків.

Фото: Макс Левин

Такі паралелі зустрічаються чи не на кожному кроці. У тогочасних документах і мемуарах безпосередніх учасників революційних подій є згадування про контакти більшовицьких московських функціонерів із шахтовласниками Донбасу. Уже тоді окремих донецьких «олігархів» Москва використовувала для фінансування мережі збройних формувань з числа російських шовіністів для відкритого виступу проти існуючої української влади. Йдеться, зокрема, про таємну організацію в Харкові, яка мала у своєму складі офіцерський батальйон чисельністю близько 1000 активних бійців, 3000 гвинтівок та 20 кулеметів. Виступ планувався на момент початку бойових дій Добровольчої армії проти Української держави.

Або пригадаймо, як на тлі просування російських військ з Харкова на Київ синхронно спалахували більшовицькі повстання в Одесі та Миколаєві, а 29 січня 1918 більшовики організували повстання на Київському заводі «Арсенал». Це істотно знизило можливості українських військ протистояти регулярним російським частинам, що наближалися з боями до столиці УНР.

Як сто років тому, так і нині російська пропаганда гібридними методами насаджує у свідомості своїх громадян негативне ставлення, а то й ненависть до всього українського: української влади, національних героїв, традицій, святинь, української церкви. Це автоматично переноситься на поводження російських і проросійських бойовиків із полоненими українськими бійцями, а то й мирними українськими патріотами на тимчасово окупованих територіях Донецької і Луганської областей. Ці звірства аналогічні тим, які здійснювалися в Україні у межах дій так званого «червоного терору».

Згідно з Декретом «про червоний терор» від 5 вересня 1918 року більшовики нібито ставили завдання боротьби з контрреволюцією, спекуляцією й злочинами за посадою шляхом ізолювання «класових ворогів» у концентраційних таборах і фізичного знищення «всіх осіб, причетних до білогвардійських організацій, змов і заколотів». Насправді репресії розгорнули проти всіх, хто не підтримував радянську владу як у самій Росії, так і в інших регіонах колишньої Російської імперії.

При цьому дії червоногвардійців в Україні відрізнялися особливою жорстокістю. Наприклад, Харківська надзвичайна комісія використовувала скальпування і «зняття рукавичок з кистей рук», у Полтаві і Кременчуці священнослужителів саджали на палю. У Катеринославі застосовували розп’яття і побиття камінням, в Одесі офіцерів розривали навпіл колесами лебідок, або опускали по черзі в казан з окропом і в море.

Таких прикладів чимало. Звісно, не можна спрощено підходити до порівнянь. Бо ситуація того ж 1918 року суттєво відрізняється від сьогоднішньої. Водночас у завойовницьких планах змінилося не так багато, як і в стратегії кремлівських діячів.

Загін озброєних червоногвардійців
Фото: ТАСС/krymr.com
Загін озброєних червоногвардійців

Стратегічною метою імперських зазіхань є не лише ресурси і територія. Сто років тому радянські вожді у Москві не в останню чергу боялися, що Українська Народна Республіка стане розбудовувати заможну, багату, успішну державу на демократичних європейських принципах народовладдя. І це буде разюче контрастувати з тим, що відбувалося на російських просторах, з політикою диктатури пролетаріату, «червоного терору», примусу, залякування. Це могло стати поганим прикладом для своїх, російських громадян, а також прикладом для наслідування іншими народами царської Росії, які більшовицька Росія силою зброї і з використанням гібридних методів заганяла в нове утворення – Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Якщо проводити паралелі із сьогоденням, то бачимо, що одним із глибинних мотивів російської агресії проти України у 20014 році було прагнення зірвати реалізацію українського «європейського проекту». Перспектива того, що Україна може стати прикладом проведення реформ і створити кращі умови життя для своїх громадян саме через реалізацію європейського, а не євразійського інтеграційного курсу, створювало серйозну загрозу для правлячого режиму Росії.

Щодо цього влучно висловився Голова Комітету Європарламенту у закордонних справах Е. Брок: «Найгірше, що може трапитися з Росією – це якщо Україна стане демократичною і економічно успішною державою, де пануватиме верховенство права. Це буде катастрофою для Кремля…»

Євроінтеграція України, вихід зі сфери впливу Росії є провалом російськоцентричного євразійського інтеграційного проекту, крахом претензій Москви на регіональне лідерство та особливі права на пострадянському просторі.

По суті, нині РФ вдається до тих самих старих методів, хіба що використовує нові інструменти й технології. Кремль просто покращує їх і використовує проти своїх сусідів, проти Заходу і навіть проти власного населення.

Більше того, спираючись на думку європейських і американських дослідників природи «гібридної війни» у російському виконання, можна стверджувати, що вона має не столітню історію. Багато методів досягнення імперською Росією своїх стратегічних цілей, насправді, використовуються Москвою вже протягом кількох століть. У всякому разі, стосовно України.

В принципі, вся історія стосунків України і Росії – це «гібридне» спотворення дійсності в рамках імперської моделі розвитку подій.

Фото: EPA/UPG

Джеймс Шерр, співробітник британського Королівського інституту міжнародних відносин, один з кращих експертів по Росії, ще в 2013 році у своїй книзі «Hard Diplomacy and Soft Coercion» опублікував ряд традиційних практик, які використовувалися Росією в царські і радянські часи. Цей набір методів і тактик дуже схожий на інструментарій «гібридної війни» проти України, яка почалася в 2014 року. Він має такі складові:

- політика поділу і впливу;

- використання вразливості (моральної, фінансової, політичної);

- проникнення (до противників і союзників);

- залучення («тимчасові і умовні союзи»);

- створення фіктивних компаній, «тіньових структур», використання підставних осіб;

- використання «операцій агентів впливу»;

- лінгвістичні маніпуляції;

- пропаганда (інформаційна боротьба).

Зрозуміло, що нинішні методи «гібридної війни» відрізняться від давніх. Змінюються умови та інструментарій їх практичної реалізації, що пояснюється як виникненням новітніх технологій, так і значно більш широким спектром способів їх реалізації. Але суть залишається незмінною. При цьому Москва імперіалістичну чи комуністичну ідеологію замінила на російсько-шовіністичну в контексті реалізації планів побудови «руського міра» та інтеграції євразійського простору.

У цій ситуації оптимізму додає усвідомлення того, що за ці роки й десятиліття Україна і українці стали іншими. Водночас роки протистояння російській агресії переконливо доводять, наскільки важливо знати історію для того, щоб розуміти ті механізми, які використовувалися в минулому і ще активніше застосовуються проти України нині.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter