ГоловнаПолітика

Чорна діра недовіри

Повчально було спостерігати за ФБ-реакцією на форум «Новий курс України», який нещодавно організувала та провела Юлія Тимошенко. Я не даремно вжив слово «реакція», оскільки дискусії, на жаль, не відбулося. Не відбулося попри те, що форум був зухвалим викликом нашій історичній короткозорості та відчайдушною спробою змінити горизонти політичної дискусії зі спринтерських (дасть/не дасть МВФ Україні черговий транш, посадять/не посадять Насірова, запрацює/не запрацює цього року антикорупційний суд) на марафонську (як нам змінити політичну, соціальну та економічну матрицю України, аби глобальний чорторий вчергове не зруйнував нашу кволу державність). Повторюсь, попри низку цікавих та водночас дискусійних концепцій та ідей, озвучених на форумі, він не спровокував широкої суспільної дискусії про майбутній суспільний договір, про потребу у новій конституції України, про можливі способи її підготовки та ухвалення.

Під час форуму 'Новий курс України'
Фото: Макс Требухов
Під час форуму 'Новий курс України'

Натомість у Фейсбуці розгорівся «срач» (слово літературне, зафіксоване у словниках Бориса Гринченка та М. Уманця і А. Спілки) навколо єдиного питання: наскільки припустимо для представників громадянського суспільства було брати участь у заході, який організувала та модерувала Юлія Тимошенко. Контроверсійна (але безумовно яскрава) особистість Юлії Володимирівни геть затьмарила всі ідеї та концепти, які вона артикулювала у своєму програмному виступі у п’ятницю 15 червня. Суспільство поділилось не за ознакою підтримки чи непідтримки думок та міркувань, озвучених ЮВТ та експертами, що брали участь у форумі, а за ставленням до самої Тимошенко.

За іронією долі, саме про цю пастку, про «чорну діру» недовіри до українського політикуму в цілому та його окремих представників зокрема, яка анигілює цінність будь-яких ідей, які вони озвучують, намагався сказати автор на самому форумі, будучи одним із спікерів панелі «Новий суспільний договір». Отриманий після форуму фідбек тільки підтвердив мою тезу: в інфантильному суспільстві (до якого безумовно належить суспільство українське) те, ХТО озвучує ті чи інші ідеї, набагато важливіше за самі ідеї, їхню глибину, обґрунтованість, іноваційність, перспективність, реалістичність тощо. Бо українське суспільство дуже нагадує футбольних фанатів, які готові пробачити своїй команді будь-які гріхи, але в оці чужої помітять щонайменшу скалку. І це стосується не тільки Юлії Тимошенко чи Петра Порошенка. Така саме ситуація, наприклад, у сфері охорони здоров’я, коли суспільство поділилось на тих, хто безумовно довіряє Супрун та підтримує будь-які її дії, і тих, хто її щиро ненавидить, що б вона та її команда не робили. І дай бог, аби в обох групах знайшлось бодай по 10% тих, які здатні аргументовано пояснити, що саме у діях нинішнього керівництва МОЗ їх надихає чи викликає неприйняття.

Фото: facebook/Уляна Супрун

Любити або ненавидіти президента, депутата чи міністра набагато простіше, аніж докладно розбиратись та критично аналізувати його/її слова, вчинки та дії, особливо в ширшому контексті слів, вчинків та дій його/її сотень українських та міжнародних візаві, які і створюють для кожного політика коридор можливостей. Хотілося б аби український нарід пам’ятав та спокійно і глибоко аналізував учинки своїх політичних поводирів, беручи до уваги, що реальна політика – не блокбастер, в якому усі хлопці та дівчата від початку чітко поділені на героїв та негідників. В реальному житті між чорним та білим існує щонайменше 50 відтінків сірого, але інфантильне суспільство цього знати не хоче – любити «своїх» і ненавидіти «чужих» набагато легше…

На жаль, окрім браку раціональності та надміру емоційності у ставленні до українських політиків, українське суспільство просякнуто глибокою недовірою до політичного класу та владних інституцій як таких. Згідно з останніми опитуваннями фонду «Демократичні ініціативи», баланс довіри-недовіри до президента складає мінус 60%, до уряду – мінус 65%, до судів – мінус 75% та до парламенту – мінус 76!!!

Якщо ми від інституцій перейдемо до імен, то побачимо, що ситуація так само сумна. Згідно з цьогорічними дослідженнями IRI (Міжнародного республіканського інституту), баланс довіри/недовіри до вірогідних учасників найближчих президентських перегонів коливається від мінус 24 (Анатолій Гриценко) до мінус 68% (Петро Порошенко). Мінус!!!

В умовах такої тотальної недовіри суспільства до окремих політиків, політичного класу як такого та майже всіх державних інституцій (позитивним винятком є тільки Збройні Сили України), будь-які спроби системних реформ приречені на фіаско. Чорна діра недовіри до тих, хто розробляє політики, ухвалює та відповідає за дотримання правил гри, має прямим наслідком тотальне порушення (точніше ігнорування) законодавства та намагання замість співпрацювати з державою – обдурити її. Оскільки громадян, які недовіряють державі, бачать у ній насамперед здирника, ворога та рекетира, а не партнера і захисника, на порядки більше, аніж суддів, поліціянтів, СБУшників, ДБРівців та детективів НАБУ, будь-які закони, що стосуються широкого загалу, матимуть дуже низьку ефективність. Ніхто не захоче платити податки, якщо віритиме, що вони витрачаються не на лікарні, школи та дороги, а на збагачення Кононенка, Ахметова чи Косюка. І жодна реформа податкової цьому не зарадить…

Один з давньогрецьких міфів оповідає, що все, чого торкався Мідас, напівлегендарний цар Фригії, перетворювалось на золото. Через чорну прірву недовіри, все, що піднімають на прапор українські політики, одразу починає асоціюватись у широкого загалу з підступом, оманою та «кидком». Нереформована держава генерує недовіру до політикуму та державних інституцій, а недовіра унеможливлює будь-які глибинні реформи. Найяскравіший приклад з недавньої історії – доля закону «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», ухвалений більш як 4 роки тому… Нагадаю, на сьогодні баланс суспільної довіри-недовіри до судів мінус 75%, другий з кінця після Верховної Ради.

Акція шахтарів, чорнобильців та афганців під стінами ВР, 19 червня 2018.
Фото: Lb.ua
Акція шахтарів, чорнобильців та афганців під стінами ВР, 19 червня 2018.

Чи є вихід з цього замкнутого кола? Чи можна якось виборсатись з цієї чорної діри недовіри, яка за означенням «створює настільки потужну силу тяжіння, що жодні, як завгодно швидкі частинки, не можуть вирватись з її гравітаційного поля»?

Як на мене, вихід є. Якщо ми подивимось купини довіри в болоті українського зневір’я, то побачимо, що відродити (а точніше народити) в українського народу віру в українську державу, відчуття, що держава – це не щось підступне і чуже, а своє та рідне може лише військовий переворот (див. аномально високий рівень довіри Збройним Силам України) або символічне перезаснування держави поза політичним класом. Правила гри для політиків та можновладців мають написати ті, хто політиками і можновладцями не є, але хто за останні буремні роки потом і кров’ю заслужив довіру українського суспільства. Новий суспільний договір мають формувати ті, хто зупинив ворога та захистив українську землю в найскрутніший для української державності час, а отже захищатиме і нові правила гри, якщо потрібно, зі зброєю в руках і ціною власної жертви. І я маю на увазі не тільки наших воїнів, але також добровольців, волонтерів, підприємців, медиків, інженерів, програмістів – усіх, завдяки кому Україна у 2014-му не зникла з політичної мапи світу.

Колись американський суддя та філософ права Біллінгс Льорд Хенд написав слова, які мають бути викарбувані на вході до всіх українських конституційних комісій, судів та асамблей: «Я часто думаю, чи не занадто ми покладаємось у наших надіях на конституцію, на закони та на суди. Це марні надії, повірте мені, це марні надії. Свобода лежить в серцях чоловіків та жінок; коли вона помирає там, жодна конституція, жоден закон, жоден суд не здатні врятувати її...». Нову Конституцію України мають написати не професійні конституціоналісти, а саме ці «чоловіки та жінки», в серцях яких живе свобода, любов до України і готовність помирати (і вбивати) за них. Без цієї закваски, без безпосередньої участі та провідної ролі в конституційному процесі цих «чоловіків і жінок», ми знову отримаємо на виході черговий стос паперу, а не справжній суспільний договір.

Фото: Сергей Нужненко
Фактично ми стоїмо перед вибором: написати першу в світі справді народну конституцію (спроба, яку Ісландія так і не змогла довести до логічного скутку) або і далі користуватися латаним-перелатаним текстом основного закону як ширмою, за якою триває реальне життя, настільки ж далеке від конституційних приписів, як війна на Донбасі від її інтерпретацій у виконанні Дмітрія Кисельова.

Чи вистачить в українських політиків мудрості йти на вибори не з власним проектом основного закону та обіцянкою винести його на всенародний референдум, а з обіцянкою одразу по приході до влади створити конституанту, до складу якої не входитимуть чинні та колишні можновладці та членам якої буде заборонено обіймати владні посади впродовж бодай 10 років після ухвалення нової Конституції, - питання відкрите. Але тільки такий аполітичний орган зможе стати «плацдармом довіри» для українського суспільства.

Якщо цей орган (як колись Філадельфійський конвент) не пересвариться, не загрузне у дріб’язкових амбіціях та чварах, якщо його члени проявлять достатньо зрілості та мудрості для знаходження складних компромісів і винесення за дужки питань, що поділяють націю, і якщо він виявиться спроможним врешті-решт народити новий основний закон, у останнього (тобто у нової Конституції) буде великий шанс отримати у спадок величезний капітал суспільної довіри та мільйони активних охоронців. І тоді вірогідно в українців з’явиться відчуття не тільки своєї землі, своєї країни, а й своєї держави, яку вони боронитимуть, якій довірятимуть і який служитимуть вірою і правдою.

От тільки чи вистачить в когось з українських політиків мудрості та далекоглядності повірити власному народу?

Фото: Макс Левин

Геннадій ДрузенкоГеннадій Друзенко, юрист-міжнародник
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter