ГоловнаПолітика

Пекельний лоукост, або Справжня історія переговорів з Ryanair

Ірландська лоукост-авіакомпанія Ryanair скасувала свій широко розрекламований прихід до України, не зумівши домовитися з київським аеропортом “Бориспіль”. За словами директора аеропорту “Бориспіль” Павла Рябікіна, Ryanair (нагадаємо — найбільша на сьогодні авіакомпанія Європи, що успішно працює в 33 країнах) висунула “Борисполю” геть неприйнятні умови, які потягли б за собою збитки в 2 мільярди гривень на рік — українська сторона просто не могла погодитися на таку кабальну аферу і справедливо відмовила ірландцям! Судячи з цих слів, у нас не цукерочку забрали, а навпаки, врятували нас від неабиякої європейської халепи. Тож замість того, щоби по-жлобськи нити за втраченими польотами в Європу по 20 євро та шукати в цьому інтереси МАУ Коломойського, давайте спробуємо уявити собі, як відбувався цей видатний подвиг київських чиновників у славу національних інтересів України.

Фото: corporate.ryanair.com

Юрко Космина Юрко Космина , політичний оглядач LB.ua

— Розумієте, нам дуже-дуже потрібні ці лоукост-рейси. Бо ми, представники української влади, насамперед піклуємося про інтереси простих громадян. Ну от самі подумайте — якби нас цікавили інтереси якогось Коломойського, хіба б стояв я зараз перед вами на колінах у салоні вашого персонального “Боінга”? — трохи знічено, але твердо промовив директор Міжнародного аеропорту “Бориспіль” Павло Рябікін, поглядаючи знизу вгору на генерального директора Ryanair Майкла о'Лірі.

Старий досвідчений капіталіст відклав убік свіжий випуск “Нью-Йорк Таймс”, сьорбнув віскі з чайної чашечки й поблажливо кивнув Рябікіну:

— Можеш встати, Пашо. Ми ж авіаційники! Нам, народженим літати, повзати не годиться!

— Просто, розумієте, українці місяць тому отримали безвіз, і нам зараз дуже-дуже потрібні лоукости... — забурмотів Павло, підводячись із килиму та вмощуючись у крісло навпроти ірландця.

— Розумію, Пашо, розумію. Не ви перші, не ви останні. Всі колись починали... — о'Лірі мрійливо відсьорбнув іще ковток віскі з горнятка і раптом посуворішав. — Я сподіваюся, ви чітко усвідомлюєте, через що вже довелося пройти трьом десяткам країн і що чекає тепер і на вас?!

— Т-так, мені б-багато чого р-розповідали, — проговорив Рябікін, згадавши ті моторошні історії, якими його європейські колеги погоджувалися ділитися лише після літру горілки. — Але в нас немає вибору. Ми, молода українська влада, завжди піклуємося лише про інтереси наших громадян! А громадянам потрібні лоукости... Так, ми готові на все! Чого ви хочете?

О'Лірі клацнув пальцями, і довгонога стюардеса піднесла Рябікіну товстелезний фоліант вимог компанії Ryanair. Павло відкрив книгу й почав швидко перегортати сторінки:

— Безкоштовна земля для готелю, єдина ставка аеропортового збору, безкоштовна аеронавігація... Але ж це принесе Україні, — швидкий розум професійного управлінця-державника миттєв прорахував усі перспективи. — ...збитки в 2 мільярди!

Саме так, Пашо. Два мільярди. Дрібними купюрами. Залишити в кабінеті нашого нового безкоштовного офісу. Не пізніше, ніж післязавтра. І — я тебе попереджаю! — жодних дзвінків у поліцію, бо тоді не бачити вам нашого лоукоста ще 30 років!

Але ж це купа грошей! Де я за два дні візьму стільки готівки? — мало не плакав Рябікін.

Придумаєш щось. Любиш лоукостами літати, Пашо, люби й валізки сам носити. Ти що, думав, усі європейці просто так нашими рейсами на шару літають? — о'Лірі розреготався просто Павлові в обличчя. — Велкам ту реальність! І це, до речі, ще божеська ціна, з регіональною знижкою. Франція он 30 мільярдів щороку платить, Німеччина — 50. А Великобританію ми знаєш як за горло вхопили?! Вони й Brexit замутили, щоби рейсів у Європу поменшало!

— Brexit?! — не повірив директор “Борисполя”.

Ага. Фунти в королеви скінчилися — зі всі ці європольоти розплачуватися. Та ти не парся, в тебе ж знижка. Два мільярди — і рік літайте!

— Д-добре, гадаю, ми зможемо, — ледь витиснув із себе Рябікін і рвучко закрив важкий фоліант. — Хоч це умови злочинні й кабальні, але ж інтереси простих громадян України... Це все?

— Га-га-га, — о'Лірі знову зареготав. — Ні, друже, ВСЕ лише починається... Окрім цього офіційного переліку вимог, компанія Ryanair висуває до своїх партнерів іще й низку неофіційних.

— Так, я слухаю, — спохмурнів Рябікін іще дужче.

— Кожна справжня акула капіталізму прагне взяти в клієнта найцінніше, що той може дати. Січеш, Пашо? Чим Україна славиться?

— Гм, ну, дівчата в нас найкрасивіші...

Правильно! Тому наша наступна вимога — кожному пілоту і штурману літака Ryanair при кожному прильоті в Україну по безкоштовній українській красуні!

— Як?! Наших цнотливих українських дівчат?! — жахнувся Рябікін. Такого цинізму від хижих європейців він собі навіть уявити не міг.

Лоукости, Пашо, штука недешева... Не забувай, ви ж молода українська влада, ви піклуєтесь лише...

Фото: cityam.com

— ...Лише про інтереси українських громадян. Добре, будуть вам дівчата! Що ще? — Павло навіть сам від себе не чекав, що зможе погодитися на таке. Йому щиро кортіло зацідити по пиці цьому хтивому ірландському дракону — та він раз по раз стримувався, згадуючи сповнені надій погляди простих українських громадян, які проводжали його на переговори з ірландським змієм. “Що я скажу цим людям, які чекають від мене радісної звістки?” — мучився директор, з жахом уявляючи, через що йому ще доведеться пройти, аби очі цих наївних громадян не вкрилися сльозами розчарування.

— Від завтра ви повинні дозволити корупцію в аеропорту.

— Ні, пане о'Лірі, — Рябікін аж сам здивувався твердості власного голосу, та це лише додало йому сили. — Цього ми якраз дозволити не можемо ні собі, ні вам. Адже ми — молода європейська демократія, боротьба з корупцією є чи не головною метою нашої діяльності! Ви не повірите, — Рябікін раптом стишив голос і перейшов на шепіт, — але навіть компанія МАУ нам не платить ні копійки! Тож просіть чого хочете, але тільки не цього!

О'Лірі посміхнувся з затятості чесного державника й трохи нахилився до нього:

У тому-то й річ, Пашо, що компанія Ryanair просить саме цього. А коли компанія Ryanair чогось просить, вона це отримує. За нашим бізнес-планом, відтепер через “Бориспіль” має йти 30% контрабандного трафіка Європи. Сам подумай, ну як це забезпечити без корупції?!

— Але ж імідж аеропорту “Бориспіль”...

Що таке імідж аеропорту, Пашо, що таке навіть твоє особисте добре ім'я поруч із інтересами простих громадян? Так, дрібничка, порох... — Майкл о'Лірі зняв зі свого піджака невидиму пилинку й пальцями “розчавив” її над плечем Рябікіна. — Ти ж розумієш, що громаданям не потрібен чесний Паша — їм потрібні лоукости...

— Добре, я це забезпечу, — Павло навіть не впізнав голосу, яким вимовив ці слова. Більш за все йому хотілося зараз опинитися десь далеко-далеко, в офісі якого-небудь МАУ, де за слово “лоукост” штрафують на тверть місячної зарплатні. — Буде вам корупція.

От і молодець! Ідемо далі. Ryanair потрібна фракція в парламенті.

Що-о-о?!

— Фракція у Верховній Раді України.

— Але ж це неможливо! — Рябікін від обурення навіть підхопився з крісла та забігав по салону літака. — Навіть ірландець мусив би знати, що українські депутати — найнепідкупніші депутати у світі! Ніхто й ніколи не зможе купити українського народного депутата! Я сам — колишній депутат!

О'Лірі вислухав цю палку промову мовчки й після її завершення сухо додав:

— Бажано — до кінця цієї сесії.

Павло зрозумів, що опиратися безґлуздо, і перейшов до торгу:

— Це ж лише кілька днів, ми точно не встигнемо. Може, хоча б депутатську групу?

— Добре, давай групу, — на диво легко погодився ірландець. — І одного суддю тоді докинь.

— Але ж українські судді — найчесніші...

— Пашо, не нуди, — дещо втомлено кинув о'Лірі.

Добре. Вам Печерського чи Шевченківського?

— Апеляційного!

Добре, буде апеляційного.

— І, цей, лідером депгрупи хай буде Розенблат!

— Так він же корупціонер!

Ну й слава богу, Пашо, слава богу!

Рябікін мовчав. В нього вже не було сил на жоден опір — він лише старанно записував до нотатника все нові й нові вимоги європейського шантажиста.

— Так, далі. МАУ... — презирливо промовив о'Лірі.

О так, авіаційне надбання українського народу. Наша гордість і краса. Кволе лелеченятко, яке Україна виходила й прекрасним білокрилим птахом впустила в небо, — ледь не заспівав Рябікін.

Так ось...

Ви тільки скажіть, ми їх від усіх рейсів усунемо.

— Пхе!

— Мало? Можемо взагалі розігнати й заборонити.

Та ну...

— Майберга посадити?!

— Нє, Пашо, так ми з тобою не домовимось... Не дозріла Україна до співпраці з Ryanair!

Ні-ні-ні, благаю! Ми ж на все згодні, інтереси ж громадян, мать їх... Чого вам треба, іроди?!

— Усі літаки розпиляти, переплавити й поставити на Хрещатику металевий напис Ryanair висотою з готель “Україна”!

— Добре. А Майберга саджати?

Дався тобі той Майберг... Саджай! У круглу металеву клітку — замість крапочки над “і” в написі буде! — о'Лірі аж заплескав у долоні в захваті від власної ідеї.

Фото: antikor.com.ua

Павло згадав елегантні літаки МАУ, уявив собі величезні літери з Майбергом над “і” й утер зі щоки раптову зрадливу сльозу.

— Ще багато?

Та ні, вже фактично самі формальності лишилися. Зараз швиденько оформимо угоду про продаж душі дияволу, підпишемо її твоєю кров'ю й перейдемо до останньої вимоги! — весело промовив ірландець і спритно витяг із кишені хірургічного скальпеля.

Продаж душі дияволу? Але ж Україна — це християнська держава, її влада має завжди дбати про наші споконвічні православні цінності...

— Пашо, та харош уже! Після всього, на що ти тут погодився, подякуй, що за твою душу хоч щось заплатити хочуть. І не щось, а цілий лоукост! Інтереси українського народу...

— Ріж, змію, ріж! — Павло заплющив очі й простягнув руку Майклові...

...Директор аеропорту “Бориспіль” переглядав щойно підписану кров'ю з його власного пальця угоду — про продаж душі дияволу, створення фракції, напис на Хрещатику, корупцію, контрабанду, двомільярдні збитки та ще купу всього цікавого.

Ох і непрості ж умови у вас, у лоукостерів... І це ж лише для одного аеропорту! А що ви, до речі, Львову висунули? — Рябікін підвів погляд на о'Лірі.

Тю, а ти хіба телевізор не дивишся? — здивувався той.

Що, вся ця історія зі сміттям...

— Саме так, Пашо, саме так...

— Уфф, то я ще, можна сказати, легко відбувся, — з полегшенням зітхнув директор “Борисполя” й віддав угоду Майклові.

Так отож, Пашо, так отож. Тому читай останню нашу вимогу й радій, що все скінчилося, — о'Лірі простягнув Рябікіну маленький папірець.

“Ну, на такий багато не влізе”, — вже зрадів Павло, розгорнув цидулку й закляк. Там чорним по білому було написано: “Остання вимога Ryanair — аеропорт “Бориспіль” має зустрічати й проводжати рейси виконаннм гімну Росії”.

Як Росії? Чому Росії?! До чого тут узагалі Росія?!— пробелькотів Рябікін.

Ну як же, Пашо? Щоби отримати лоукост, країна має піти на максимальну жертву, яку собі лише уявляє. Зробити те, що б їй добровільно зробити й на думку не спало. Бо тільки пройшовши цей шлях до кінця, ви зможете довести, що заслужили право на польоти за 20 євро. І от зараз ми й дізнаємося, чи справді Україні так потрібні лоукости, як ти тут кажеш...

— Відійди від мене, змію! — засичав Павло. — Я погодився на все, я душу тобі, люциперові, продав, а ти тепер іще й країну продати вимагаєш! Ні! — зіжмаканий папірець полетів в обличчя ірландця.

— То що, повернешся додому без лоукосту? — скептично посміхнувся о'Лірі.

Такою ціною лоукост Україні не потрібен, — твердо сказав зблідлий Рябікін. — Міжнародний аеропорт “Бориспіль” відмовляється від угоди!

Ой, Пашо, заклюють тебе у Фейсбуці... — замріяно проспівав о'Лірі. Павло помітив, що його очі, ще недавно чорні, зараз горіли якимось потойбічним вогнем.

— Не заклюють! Я все розкажу пресі!

— Все-все? — реготнув о'Лірі, безтурботно помахуючи аркушем із кривавою угодою.

— Ну-у, — осікся Рябікін, помацуючи розрізаний палець, — майже все. Про землю безкоштовну розкажу. І про два мільярди теж!

— І хто ж тобі повірить? — не вгавав нечистий авіаційник.

— Повірять! Омелян он повірить! — знайшовся директор.

— Гагага! Омелян?! — о'Лірі, регочучи своїм тепер уже неприховано сатанинським сміхом, раптом стрибнув зі свого місця на три метри та рвучко прочинив двері до кабіни пілота. — Оцей?!

Пілот розвернувся у бік салону й вітально усміхнувся Рябікіну. Диявольськими очима-вуглинками, такими ж, як і в самого о'Лірі, на Павла з-під авіаційного кашкета дивився міністр інфраструктури Володимир Омелян.

Фото: пресс-служба президента

— Шампанського, Пашо? В мене тут у термосі якраз є трохи. Відсвяткуємо захід Ryanair в Україну, — підморгнув Омелян Рябікіну.

— Ааа, тьху на вас усіх, тьху, тьху! — сплюнувши тричі, Рябікін підхопив чемоданчика, з яким прийшов на зустріч, розкрив його й витяг звідти укладеного парашута. Павлові вистачило кількох секунд, щоби вдягти на себе рятівне спорядження, відчинити двері літака, видерти з рук отетерілого о'Лірі криваву угоду та вистрибнути з нею з пекельного боінга.

Унизу під Рябікіним розпростерлася тиха, сонна нічна Україна. Павло дивився на ці клапті полів, лісопосадок та сіл аж до самого обрію, — на ці квадратні кілометри благословенної землі, щойно врятовані ним від найстрашнішого й найпідступнішого ворога, — дивився, посміхався їм, посипав клаптиками угоди, яку рвав на дрібне шмаття просто в небі, і силувався загорлати на повні легені “Я люблю вас, громадяниии!”.

Та загорлати Павлові якраз і не вдавалося. Його душили сльози...

Юрко Космина Юрко Космина , політичний оглядач LB.ua