ГоловнаПолітика

З широко розплющеними очима

Аналізуючи російські та білоруські акції протесту березня-2017, українці неодмінно проводять паралелі з вітчизняним Євромайданом. Хоча нинішній етап розвитку держави й суспільства в сусідніх країнах такий, що суть та вагу цих велелюдних опозиційних маршів не порівняєш навіть зі студентським голодуванням 1990-го.

Юрко Космина Юрко Космина , політичний оглядач LB.ua

Затримання учасника протестів в Білорусі
Фото: EPA/UPG
Затримання учасника протестів в Білорусі

“Чи вигідні Україні Майдани в Росії та Білорусі?”, “В Росії нарешті почалося!”, “Оце й усе? Ніі, хлопці, так режим не скинеш”, “Їх в автозаки пакують, а вони стоять, на айфони знімають...” — попри всю різнобарвність цих “експертних” месиджів українських ЗМІ та блогосфери, об'єднує їх одне: вперте намагання оцінювати опозиційні акції з висоти переможного українського повстання 2013-2014 рр. Авжеж, мірятися Майданами із білорусами та росіянами — завжди приємне й безпрограшне задоволення, що приємно лоскоче гідність українця відчуттям вищості його місця на еволюційних сходах. Але якщо ми хочемо реально оцінювати перспективи розвитку громадянського суспільства за північним та східним кордонами України, про Євромайдан краще взагалі не згадувати: надто вже кричуща відмінність стартових умов у організаторів акцій протесту. Наперстки, вокзал, Ростов Попри всю схильність Януковича до авторитарного стилю правління, в Україні станом на 2013 рік і близько не було того тотального поліційного контролю держави над суспільним життям, який уже багато років панує в Росії та Білорусі.

Перш за все, українське суспільство за роки Незалежності емпіричним шляхом встановило для себе минущість будь-якого режиму. Як би українці не лаяли постійний “бардак” у внутрішньополітичному житті і як би з нього не кепкували “мудрі” стабільні сусіди, цей “бардак” привчив суспільство до регулярної демократичної зміни влади. В українця в голові не вкладається звичне для РБ та РФ тривожне питання “А что потом?”. Він чітко знає, що сьогоднішня опозиція може завтра стати владою — і світ не перевернеться, хаос не накриє світобудову й навіть танки на вулиці не вийдуть. І навіть розстрілів колишніх опонентів не буде — всі настільки поринуть у корупцію, що якось і не до опонентів уже.

Фото: tsn.ua

Скільки б українська опозиція не волала про репресії влади, за всю історію вітчизняного парламентаризму жодне скликання Верховної Ради не обійшлося без вагомого представництва опозиційних сил. Навіть попри фабрикацію кримінальних справ, фальсифікації на виборах і контроль влади над основними інформаційними потоками, українські партії росли й міцніли, всерйоз розраховуючи конвертувати електоральну підтримку у владні повноваження. Відтак будь-який масовий протест міг гарантовано розраховувати на стартову організаційну підтримку, фінансові ресурси та представницькі важелі реальних учасників політичного процесу. Можна як завгодно лаяти ідеологічну невибагливість чи безпринципність професійних політиків, які підло користалися з революційного запалу мас, але саме участь цих професійних політиків і дозволила в сякий-такий легітимний спосіб оформити результати українських революцій у фактичні “перемоги”.

Навіть якщо ставити під сумнів наслідки українських майданів, не можна недооцінювати сам факт наявності цих “перемог” у портфоліо українського протестного руху. На Помаранчевий Майдан 2004-го українці виходили, пам'ятаючи не лише про невдалі акції “Україна без Кучми”, але й про успішну Революцію на граніті 1990-го року. А в 2013-му активісти вже спиралися на позитивний досвід 2004-го року, ігноруючи поразку “Мовного” чи “Податкового” майданів. Українець не сумнівається в тому, що влада мусить почути громаду, а якщо не чує, то або говорити треба гучніше, або, як і це не допомагає, то владу міняти.

Говорячи про сприятливі умови для майданів, не варто забувати й про таку набридлу й неодноразово висміяну українцями річ, як формальний курс України на європейську інтеграцію. Необхідність повсякчас звітувати про хід демократичних перетворень перед західними партнерами суттєво зв'язувала руки навіть президенту Януковичу — й навіть тоді, коли він уже чітко визначив азіатський вектор для окупованої собою країни. Попри все лицемірство українських політичних еліт, потреба в гарній картинці для Заходу унеможливлювала застосування всього наявного репресивного арсеналу проти учасників масових протестів.

Фото: Макс Требухов

Усі ці чинники сформували неписану Конвенцію стосунків між владою та громадою: влада може красти, обманювати, але якщо вже її впіймали за руку, то мусить вислуховувати обурену жертву, а не лупцювати її. Як би це не було самій владі неприємно й як би скептично влада не ставилася до вимог громади. Бо, яким би хитрим вокзальним наперсточником ти не був, якщо ти цю Конвенцію порушиш і викличеш для вгамування лоха бригаду спільників, тебе гнатимуть до Ростова всім вокзалом. У тому числі й учорашні спільники, які теж звикли до зміни влади й не бачать жодних причин підставляти за тебе свої голови під кулаки громади.

А ось тепер порахуймо: що з усього переліченого є в Росії та Білорусі, щоби сподіватися на успішний вуличний протест у цих країнах?

Вічність і танки

Про те, що таке “зміна влади”, в Росії востаннє чули в 1999-му, а в Білорусі — так і взагалі в 1994-му році. І якщо білоруси почали 23-річну епоху свого диктатора зі справжніх демократичних президентських виборів, на які Лукашенко йшов у статусі опозиціонера, то Росії Путіна приніс під ялиночку 31 грудня попередній самодержець Борис Єльцин — і на виборах 2000-го року російський народ радо затвердив на наступні 17 років офіційний вибір “уставшего і ушедшего” царя Бориса.

Цілі покоління росіян та білорусів зросли в чіткій упевненості, що слово “Президент” є синонімом слів “Лукашенка” та “Путін”, а їх рідні держави є лише інструментами для реалізації повноважень безальтернативного царя.

Фото: EPA/UPG

Для більшості громадян цих країн сама думка про можливість зміни керівного режиму є злочином проти людства й містить у собі виразні ознаки державної зради. Ті ж “зрадники”, які про такі зміни замислюються, не мають ані зеленого уявлення про те, як ці рожеві ліберальні мрії реалізовуються на практиці. Про функціонування демократичних механізмів у реальному житті вони знають лише з новин про “бардак в Україні” і вибори президента США. Те, що для нас за роки Незалежності давно стало звичкою, для білорусів та росіян, як і в радянські часи, проходить під грифами “Іх нрави” та “Футурологі шутят”.

Як би російські любителі качечок і кросівок не підбадьорювали себе роздумами “Чєм ми хуже хахлов?”, навіть найзатятіший московський оптиміст, виходячи на мітинг протесту, не думає про те, яким чином у разі перемоги рішучого вуличного протесту купка непопулярних в електорату політиків зможе взяти контроль над органами влади та втримати його, поки народ не прокинеться та не легітимізує перемогу ненависних “агентів США” на чесних виборах. Так далеко роздуми оптиміста взагалі не сягають — найвдаліший результат масових акцій він бачить у тому, що, може, хоч цього разу на вулиці вийде стільки народу, що всі в автозаки фізично не влізуть. Яка зміна влади? Про що ви?!

Хто буде оформлювати цю “перемогу Майдану”? Опозиційні партії? На російських парламентських виборах опозиція востаннє долала прохідний бар'єр у 1999 році, а з 2007-го, після скасування одномандатних округів, у Госдуму РФ узагалі не ступала нога жодного опозиціонера. В Білорусі Лукашенко за роки свого правління дозволив обрати до парламенту аж 5 представників опозиційних партій — трьох у 2000-му році і двох у 2016 (далося взнаки потеплішання стосунків із Заходом; білоруські вибори 2016-го вперше за багато років було визнано світовою спільнотою). Що російська, що білоруська опозиція за роки позапарламентського існування на марґінесі реальних політичних подій не те що не змогли підготувати собі шлях до влади — вони й напрямок цього шляху забули. Відтак жоден цивілізований вихід із затяжного громадянського протесту Росії й Білорусі не світить: в них просто відсутній легітимний інструментарій для цього.

Російський опозиціонер Олексій Навальний
Фото: twitter.com/teamnavalny
Російський опозиціонер Олексій Навальний

Чого ж у такому разі ми чекаємо від російських протестів? Оспіваного в легендах “русского бунту, безґлуздого та нещадного”? А де ви той бунт, окрім легенд, бачили? Який позитивний досвід попередників змусить росіян забути про дану їм у відчуттях непорушність державної влади та вийти проти тоталітарної машини на останній бій? Звідки в них візьметься віра в те, що цього разу вже точно “Сто-ї-мо!”, а не “Дядєнька поліцейскій, нє бєйтє! Я просто мімо проходіл!”?

Весь досвід вуличних протистоянь, у яких російські масові акції справді мали якесь значення, обмежується двома епізодами захисту Білого Дому — під час серпневого путчу 1991 року та “поетапної конституційної реформи” Єльцина 1993 року. Але пікантність обох кейсів полягає в тому, що обидва рази росіяни виходили не проти чинної влади, а якраз за неї. В 1991 році натовп зібрався, щоби захистити президента РРФСР Єльцина від комуністичних реакціонерів із ГКЧП, а в 1993-му — щоби захистити комуністичних реакціонерів із Вєрховного Совєта від Єльцина. І якщо танки ГКЧП так і не відкрили вогонь по громадянах напіврозваленого Союзу, ставши лише трибуною для виступів Бориса Ніколаєвіча, то танки самого царя Бориса панькатися з бунтом не стали. Танковий обстріл парламенту, півтори сотні загиблих і 6 тисяч затриманих за спробу повалити “найдемократичнішого” й найслабшого з російських правителів — вагома причина, щоби росіяни навіть не замислювались про серйозне силове протистояння з офіційним режимом.

Авжеж, із тих часів у Росії зросло кілька хвиль юних мрійників, упевнених, що часи вже ті, й Путін собі такого дозволити не може — але цих мрійників, натхненних досвідом України чи Грузії, реальність швидко повертала на землю. І надихала вже досвідом Білорусі, де опозицію лупцюють і пакують щоразу, як вона наважиться вийти на вулиці. Єдиний приклад масових протестів у Росії останнього десятиліття (без жодних наслідків для влади) припадає на кінець 2011-початок 2012-го — останні місяці правління Дмітрія Медвєдєва та відносної лібералізації російського суспільного життя. З поверненням Путіна в президентське крісло одразу прийшли й суворі законодавчі обмеження на проведення масових заходів, що остаточно поставили “вуличну політику” в РФ поза законом.

Фото: EPA/UPG

На відміну від України, змушеної хоча б формально дотримуватися демократичних процедур, режими Білорусі й Росії на стурбованість західних правозахисників завжди клали без застережень, йдучи на поступки хіба що заради зняття санкцій чи перед Олімпіадою. Тому кожен росіянин чи білорус, який наважиться перейти дозволену режимом межу, усвідомлює, що в разі чого зупинити диктатора від розправи в нього шансів практично немає. Зате шанси отримати тюремне ув'язнення, бути розстріляним на мосту чи зникнути безвісти зростають із кожним невпевненим кроком маленької людини по великому Майдану.

“1983”

Ось, власне, ми й підходимо до головного питання: то чому ви вирішили, що російські чи білоруські протести, попри величезну прірву в політичному розвитку наших країн, можна порівнювати з Майданом 2013 року? Лише за ознакою належності до вуличних протестів? Адже якщо в Україні політична культура прямого народовладдя поступово формувалася з 1990-го року, крок за кроком відвойовуючи для громади нові рівні свободи, то в Росії будь-які можливі демократичні перетворення спинилися вже у 2000-му, а в Білорусі — ще раніше. Більше того, поки ми, зціпивши зуби, крокували вперед, наші сусіди з тією самою швидкістю сповзали назад. Тож різниця між нами нинішніми — не 3 роки, які пройшли після Євромайдану, і навіть не 17, які спливли з дня обрання Путіна, а всі 34. У Росії зараз — десь приблизно 1983-ій рік. Ті самі санкції, той самий Афганістан (аж два!), те саме падіння цін на нафту, та сама одна партія (яка з 4 виборів в трьох одноосібно отримує конституційну більшість, і лише одного разу обмежується звичайною), ті самі диктаторські обмеження під схвальне гудіння народу й те саме стійке відчуття, що це все не скінчиться, бо не може скінчитися ніколи. У Білорусі завдяки зближенню з Заходом уже є якісь натяки на перебудову, але теж завершення чинного диктаторського проекту не передбачається.

Фото: EPA/UPG

Звідки в 1983 році взятися Майдану? Тут навіть до наївної “Революції на граніті” ще чекати й чекати — поки сприятливий санкційний клімат та неминуча криза господарювання нарешті змусять кремлівську верхівку погодитися на чергову внутрішню лібералізацію. І лише коли під зовнішнім тиском російський режим перестане лупцювати демонстрантів, випустить дисидентів, організує проведення чесних виборів і дозволить дискусії про майбутнє Росії в центральних ЗМІ, росіяни зможуть всерйоз зрозуміти гасло “Партія, дай поруліть!”. Але, по-перше, шлях від цього розуміння до реалізації навіть у нас забрав довжелезні роки, а шанси російського народу здолати його й не звернути назад узагалі виглядають мінімальними. По-друге ж, росіянам спочатку треба хоча б дожити до вимушеної “перебудови”, яка навряд станеться за часів навченого радянським досвідом Путіна. І тут уже все залежить не від народних протестів, а від здоров'я самого Владіміра Владіміровича та вірності створеної ним системи, яка в Росії є єдиним джерелом влади, здатним це здоров'ячко вкоротити. Жоден варіант, окрім природної смерті Путіна або палацового перевороту з фізичною ліквідацією диктатора, у нинішній Росії неможливий. Бо Владімір Владіміровіч за свої 17 років при владі належно потурбувався про те, щоби за межами підконтрольної йому вертикалі ніщо взагалі не ворушилося — а не те що претендувало на державну владу (хоч на виборах, хоч на вулицях).

Не менш ретельно підготувався й Лукашенко, який уже кілька років привчає білорусів до ідеї передачі президентського поста в родовий спадок. Утім, жодної впевненості в тому, що принца Колю не придушать подушкою одразу після смерті його Бацьки втомлені підлеглі, в Аляксандра Ригоравіча немає. Тому варіант добровільної лібералізації в обмін на гарантії безпеки нащадка у Білорусі якраз не виключений — але це теж питання не найближчого часу.

Культ карґо чи іспит на гідність?

То для чого ж, спитаєте, білоруси та росіяни взагалі виходять на свої безґлузді та беззубі акції протесту? Яка мета цих виступів? Чому, розуміючи всю безперспективність своїх дій, вони все одно йдуть на площі до броньованих омонівців, водометів та автозаків? Бо для цих людей, фактичних вигнанців усередині власних країн, це єдиний спосіб довести собі, що 1983-й рік таки ще не повернувся. І що не все ще втрачено, якщо тебе за прогулянку по площі просто затримали й відпустили, а не запроторили до колонії чи психлікарні.

Протести пыд час Дня волі в Былорусі
Фото: tut.by
Протести пыд час Дня волі в Былорусі

Рік за роком російські та білоруські опозиціонери переконували себе, що принаймні вони лишилися нормальними сучасними людьми в навколишніх царствах переможного минулого — хоча їхні уявлення про межі можливого звужувалися синхронно з уявленнями їх невибагливих народів. Сьогодні навіть на “антивладні акції”, в яких Україна щосили намагається впізнати Майдан, вони виходять із вимогами скасувати податок на безробіття або звільнити прем'єра Мєдвєдєва. І чудово розуміють, що навіть цих вимог (порівнюваних із вимогами студентського Майдану-1990) влада виконувати не стане, а учасників відлупцює та арештує.

Авжеж, українці можуть побачити в сусідських “майданах” ознаки культу карґо — смішні тубільці, не маючи ані народної підтримки, ані впливових політичних партій, ані цивилізованих правил гри всередині країни, взяли транспаранти й чекають, поки до них прилетить демократія. Але тубільцям не до сміху: вони роблять усе, що можуть, і навіть більше, ніж дозволено.

Коли в країні заборонено практично все, похід із транспарантом по центральній вулиці — це вже неабиякий подвиг (за який іще й вигребти можна суворіше, ніж на Євромайдані за захоплення адмінбудівель чи коктейлі Молотова в міліцію). Поїздка в автозаку — не ганебне приниження, а ознака визнання твого подвигу непереможним суперником. Своєрідний орден від держави, яким юний російський школяр чи білоруський студент хизуватимуться перед знайомими дівчатами. Атестат зрілості, вручений за успішне складання особистого іспиту на власну гідність.

Акція протесту у Мінську, 15 березня 2017 року
Фото: EPA/UPG
Акція протесту у Мінську, 15 березня 2017 року

Тож не варто зараз реготати з недолугих акцій полохливих революціонерів — у нас, на жаль, теж був і 1983-й рік, і роки безвиході до й після нього. Колись білоруське й російське суспільство знову отримають той шанс, який мали після падіння СРСР, і, можливо, нарешті зможуть ним скористатися, як це зробила Україна. Можливо, колись ці віктимні пасіонарії теж навчаться спиняти руку режиму, яка їх лупцює, і навіть давати здачі. Але поки що максимум, на який здатен російський чи білоруський революціонер — дивитися на своє побиття з широко розплющеними очима. Коли 85% твоїх співгромадян, отримавши стусана від держави, картинно заплющують очі та вигукують: “Ой, а хто ето?”, навіть показати нападнику, що ти бачив його обличчя, — це вже суттєва особиста перемога людини над диктатом. Вся російська гуманістична література й навіть контрсистемна рок-музика, на яких виховувалися нинішні ліберали, лише в цьому роль нескореного інтелігента досі й бачили.

Хотілося б вірити, що колись російським лібералам та білоруським патріотам і вдасться вийти з цього зачарованого алгоритму (“1. Якщо тебе вдарили по одній щоці, підстав іншу. 2. Якщо вдарили по іншій, див. пункт 1”), але це вже залежить не від них. А поки їхні суспільства схвально аплодують невтомному лупцюванню по обох щоках пасіонаріїв, усе, що залишається пасіонаріям, аби не розчинитися в дружніх аплодисментах, — знову й знову виходити на свої “карґо-майдани”. Із широко розплющеними очима.

Юрко Космина Юрко Космина , політичний оглядач LB.ua